Национальная культура и национальный язык в Украине

     Національна культура та національна мова 

     План 

     Вступ…………………………………………………………

     1. Поняття національної культури………………………….

     2. Своєрідність української культури..............…………….

     3. Поняття національної мови………………………………

     4. Національна мова як елемент національної культури….

     5. Проблеми національної культури та національної мови у сучасній Україні………………………………………………….

     Висновок……………………………………………………..

     Список  використаних джерел……………………………… 

     2

     3

     7

     10

     13 

     14

     17

     18 
 

      Вступ 

     Україна переживає складний період модернізації – створення сучасної національної держави та соціального ринкового господарства. Проте, формування нового суспільства відбувається в умовах тотальної глобалізації, яка виявляється, серед іншого, і в швидкому удосконаленні й поширенні засобів масової інформації, зокрема Інтернету, створенні світового ринку капіталу і поділу ринку праці, а на теренах України – й в експансії українського інформаційного простору зарубіжними засобами масової інформації. Крім того, криза етнокультурних основ східнослав’янської цивілізації, виражена у “розведенні” економічних, політичних, культурних шляхів розвитку, веде до ризику втрати культурної ідентичності та витіснення національних культур ерзацами західної масової культури. Ситуація, що склалася, викликала необхідність співвіднесення національних культурних цінностей українського етносу з універсальними культурницькими нормами всесвітнього громадянського суспільства, що має допомогти розв’язати проблему соціалізації особистості в аспекті ціннісно-нормативного забезпечення інституціалізації громадянського суспільства в Україні.  

     Національна культура включає в себе всю соціальну  спадщину людини. Це завчені форми  і наслідки діяльності й поведінки, які передаються від покоління  до покоління. У змісті поняття “національна культура” не йдеться лише про матеріальні об’єкти, створені людьми. Вона включає в себе психічні процеси, факти, які ведуть до створення матеріальних об’єктів, соціальні норми й реакції людей певних соціальних груп на зовнішні подразники і внутрішні імпульси. Національна культура – це й національна мова. Українська мова є першим з вирішальних чинників національної самобутності українського народу. 
 

      Поняття національної культури 

     Слово “культура” похідне від латинського  “cultura” (обробіток, догляд, розвиток) і спочатку означало у Стародавньому Римі обробіток землі, працю землероба. Але надалі це слово почало вживатися в іншому, переносному значенні – “освіченість”, “вихованість”. У римського мислителя Ціцерона вже зустрічається поняття “культура душі”, він вважав, що філософія є “культурою розуму”. На сьогодні серед фахівців немає загальновизнаного розуміння як походження культури, так і її визначення. До основних концепцій походження культури відносять: діяльнісну – культура як процес і результат людської діяльності; ціннісну – культура розуміється як система цінностей, їх набуток; теологічну, пов’язану з релігійним трактуванням походження культури; ігрову, адже гра є різновидом людської діяльності.

     Предметні й особисті форми культури являють  собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури. Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології.

     Проблемі  визначення поняття “національна культура” присвячені дослідження філософів (А.Арнольдов, М.Бердяєв, С. Безклубенко, В.Малахов та ін.), соціологів (А.Ручка, М.Пірен, М.Шульга та ін.), психологів (М.Боришевський, Л. Виготський, П.Гнатенко та ін.), етнографів (Л.Гумільов, С.Лурьє, Г.Старовойтова та ін.). Значний теоретичний потенціал для розв’язання поставленої проблеми міститься в працях педагогів (В.Андрєєва, Ю.Азаров, В.Караковський та ін.). Проте недостатньо уваги в науковій літературі приділено розгляду поняття “національна культура” в контексті соціалізації особистості, хоча, з нашого погляду, саме національна культура є тим процесом культурної творчості, в якому людина постає як її елемент, тобто суб’єкт творчого процесу, де створюються і засвоюються явища культури.

     Поняття “національна культура” виникло  від сполучення дефініцій “нація”  і “культура”, кожне з яких є  предметом гострих дискусій. І  в сполученні один з одним вони не мають однозначного тлумачення. Поняття “нація” (від лат. nаsci –  народитися) напочатку пов’язувалося з місцем народження, спільністю походження. Згодом, збагачуючись, скидаючи свою попередню оболонку, це поняття набувало етнічного змісту і ототожнювалося з поняттям “народ”, а потім почло застосовуватися для характеристики етнічної, соціально-економічної і культурної спільноти нового типу.

     Поняття “національна культура” і “культура” тісно пов’язані і неподільні в реальному житті. Загальнолюдське  виявляється в національному, самобутньому, а національна специфіка є  конкретним своєрідним вираженням інтернаціонального. Враховуючи складність проблеми, її дискусійність, на нашу думку, доцільно здійснити дослідження даного явища на основі етнокультурологічного підходу, оскільки Україна є поліетнічною, а отже й полікультурною нацією, “коли етнічна і мовно-культурна ідентичність всередині нації не збігаються”. Тому особливо актуальною для України є проблема мультикультуралізму, збереження оптимального співвідношення між етнічною самобутністю, асиміляційними та інтеграційними процесами. Крім того, етнокультурологічний підхід є необхідною складовою сучасних досліджень світових культурних процесів у цілому.

     Сучасне трактування національної культури полягає в розумінні її як сукупності властивих даному етносу (“етнос”  – древньогрецького походження, використовується у значенні “народ”, “національна спільність”) духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, системі цінностей, традиціях і віруваннях, мистецтві та способі життя. Національна культура має здатність до самореалізації у двох взаємопов’язаних напрямах: реалізації внутрішнього потенціалу у межах національного будівництва та реалізації через поширення сфер, просторів впливу власної специфіки. Тобто національна культура пов’язана з процесом “конструювання” культурного простору нації залежно від особливостей та розвитку.

     Поняття “національна культура” синомічне  поняттю “культура нації”, оскільки не існує нації без культури, тоді як культура виникає саме в етнічній формі. Генетично культура існувала в етнічній формі, і подальший її розвиток (у тому числі розвиток науки, мистецтва та ін., які дедалі більше набували рис космополітизму) також має етнічне забарвлення. Саме в культурі як способі людської діяльності, як правило, і зосереджені всі основні розрізнювальні особливості етнічних одиниць. Національна культура виконує свою інтегрувальну функцію завдяки тому, що є способом синтезу минулого, теперішніх часів та майбутнього етносу, способом об’єднання поколінь заради подальшого розвитку його, етносу, потреб та інтересів. А головне – її (національної культури) цінність виступає у вигляді конкретної сукупності результатів матеріальної, духовної діяльності, інтересів, ставлень даної соціально-етнічної спільноти.

     Національна культура, як культура нації, на думку  А.Арнольдова, є історично усталена спільність людей, яка поступово трансформується в культуру громадянського суспільства на засадах загальнолюдських, специфічних етнічних і національних пріоритетів. Автор висловлює думку, з якою не можна не погодитися, що цивілізація як культурно-історична спільність включає етнонаціональні, територіальні характеристики, типологію соціального відтворювання, ціннісні орієнтації, рівень ефективності громадської діяльності, а також здобутки світової релігії. А світовий культурний досвід, на думку дослідника, є основним резусом саморозвитку людини і людства.

     Сучасна світова культура актуалізує свій розвиток завдяки взаємодії різних локальних  і функціональних культур, завдяки  чому виникає сфера спілкування, що підтримує різновиди не тільки стилів й типів менталітету або поведінки, а й ціннісних орієнтацій та національно-етнічної самобутності.

      Своєрідність української культури 

     Для української національної культури основоположною і базовою є народна  культура, на основі якої поступово  сформувалися професійні наука, література, мистецтво. Своєрідність української культури визначили також впливи географічних умов, особливості історичного шляху, а також взаємодія з іншими етнокультурами. Важливим історичним етапом розвитку культури стало прийняття християнства у X столітті.

     Загальна характеристика.

     Внаслідок труднощів історичного життя  України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія  в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

     Справжніми  творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства - селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

     У той же час відчутні і негативні  наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

     Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого  розквіту в добу Козаччини і забезпечила  практично суцільну грамотність  населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

     Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській  культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність  ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

     На  відміну від суспільної думки  інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі більш пізнього європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

      Поняття національної мови 

     Що  таке природна людська мова? Відповісти на це питання однозначно непросто, хоча такі спроби було зроблено ще вченими  давніх Греції, Риму, Китаю, Індії.

     У науці відомі три погляди на природу  мови: 1) мова – явище біологічне; 2) мова – явище психічне; 3) мова – явище соціальне.

     Безперечно, мову не можна трактувати як явище  біологічне. Хоча людина, на  відміну  від інших приматів, має мовний ген, тобто природну здатність до  оволодіння мовою, вона ніколи не заговорить сама, якщо її не навчити. Це доводять сучасні “Мауглі”(діти, які з різних причин опинялися поза суспільством, іноді серед тварин, і не могли навчитися мови, навіть повернувшись у людський колектив. Причиною цього  є те, що вони пропустили так званий сендитивний період (вік від двох до п’яти років), коли людина найактивніше опановує мову.

     Мова  не є і суто психічним явищем, оскільки психіка в кожної людини неповторна, а отже, на світі мало б бути стільки  мов, скільки є людей. Хоча не можемо заперечувати, що в мовленні кожної людини відображені її психічні особливості, а в національній мові – менталітет, особливий психічний склад певної нації.