Мистецтво Китаю

   Поступальний  розвиток китайської культури впродовж усього періоду раннього Середньовіччя не припинявся, збагачуючи її суттєвими досягненнями: створюються водяні крупорушки, водяні млини, ковшове поливне колесо, восьми-жорноєий млин із зубчастими передачами, водяний молот. Ма Цзюнь придумує візок з пристроєм, що вказує на південь, та візок з лічильником обертів колеса [3, c.62].

   Прикладне мистецтво. Завдяки західному впливу відбуваються перші серйозні зміни в китайському шовкоткацтві — починає досить широко вироблятися й розповсюджуватися тип візерункових тканин чжичен, запозичений з гобеленової техніки Сирії, Бактрії, Індії, Чжичен, являючи собою різнобарвну візерунчасту тканину на додатковій основі, стала одним з найдорожчих і найвишуканіших предметів ужитку знаті й духівництва [3, c.62].

   Архітектура, містобудівництво. Поширення буддизму викликало появу нових видів культових споруд — печерних храмів і башт-пагод, пов'язаних з індійською традицією. Квадратні або прямокутні в плані, печерні храми мали розділені на яруси стіни з нішами, де розміщувалася скульптура, їхні стелі підпиралися кам'яним стовпом, прикрашалися розписами. Пагоди, представлені різноманітністю типів, виконували функції меморіальних пам'ятників, позначок священних для буддистів місць (мута), сховищ реліквій, канонічних книг і культових предметів (шиїта), молитовень (фута), житлових приміщень (шеліта), маяків (гусаота), дозорних веж (ляодіта). Союз із державою приносив церкві неабиякий зиск, війські імператори жертвували їй великі кошти, поставляли золото та інші цінні матеріали для виготовлення статуй будд різних типів і розмірів [3, c.59].

   Полководець чжоуського війська Ян Цзянь започаткував у 581 році нову імператорську династію Суй, правління якої було недовговічним і сповненим бурхливих подій. Найколоритнішою фігурою династії був його син Ян Гуан, який почав своє правління, вбивши батька. Його основні зусилля спрямовувалися на економічну та політичну централізацію держави, збільшення доходів казни [3, c.62].

   Прагнучи  тримати під контролем усю країну, Ян Гуан організував будівництво суцільного водного шляху від Ханчжоуської затоки до річки Янцзи, а потім до річки Хуанхе в бік Лояна, який у XIII ст. з'єднав Пекін з Ханчжоу (складна гідротехнічна споруда з численними пристроями, цікавими способами перекачування та очищення води). Канал, відомий як Великий, чи Імператорський, було побудовано частково на основі старих каналів, чотири ж нових канали були зроблені вперше, для чого течії деяких річок було повернуто назад, а в деяких місцях влаштовано шлюзи. Обслуговували центральний водний шлях Піднебесної майже 80 тисяч чоловік, які дбали про безперебійне переміщення військ, вантажів, передавання наказів і розпоряджень зі столиці. (Остаточно будівництво Великого каналу було завершене в ХШ столітті, коли він простягнувся майже на дві тисячі кілометрів.) За наказом Ян Гуана відбудовувалися зруйновані ділянки Великої стіни, прокладалися дорога.

   Але його агресивна зовнішня політика, що виливалася в нескінченні військові походи, схожа на рабство барщина задля забезпечення всім необхідним не завжди звитяжного війська спровокувала народне повстання 610 року.

   Лі  Юань, приборкавши бунтівних феодалів і оголосивши себе першим імператором новонародженої династії Тан [3, c.63]. У VII ст. виникає могутня Танска імперія (618-907 р.). За падінням Танскої династії пішла нова 50-літня епоха роздробленості, потім відбулося ще одне об'єднання - уже при династії Сун.

   Столицею Танскої імперії стає Чанань, відбудований після руйнувань, спричинених внутрішніми війнами й нашестями. Це найбільше середньовічне місто було чітко розділене прямими вулицями, що тягнулися з півночі на південь та зі сходу на захід, мало поселення іноземців, безліч храмів, монастирів і святилищ, розкішні імператорські палаци й будинки знаті, парки та квітники. Дослідники китайської архітектури стверджують, що саме в цей час остаточно сформувалися принципи побудови палацових і храмових ансамблів, для яких обов'язковим є розміщення основних споруд одна за одною по головній осі комплексу, орієнтованій з півдня на північ, і відокремлення їх великими дворами, що замикалися із заходу та сходу будівлями другорядного значення.

    Така побудова ансамблю зберігалася  й протягом наступних століть. З'явилася й закріпилася в архітектурній традиції система трьох тронних залів (дянь), розташованих один з» одним на триярусній земляній, облицьованій мармуром платформі.

   Великого  значення набули центри торгівлі та ремесел Ханчжоу, Ченду, Чанчжоу, Сучжоу, розширилися портові міста. Збудоване на державній землі, кожне місто у своїх стінах мало військовий гарнізон, державні установи, суд в'язницю, його населення складалося із сановників і феодалів, чиновників і купців, монахів та ремісників. Обов'язковою ознакою міста були школи й бібліотеки, воно пишалося своїми вчителями, вченими, різноманітними спеціалістами.

   Зі  зростанням міст набували розвитку й  міські ремесла: центром виготовлення  керамічних і фарфорових виробів стала провінція Цзянсу, суднобудування — місто Янчжоу, шовкових тканин — «місто парчі» Ченду. Цінувалися золоті та срібні ювелірно оздоблені чаші й глеки, тонкі й прозорі нефритові посудини, поліровані ртуттю бронзові й срібні дзеркала. Вдосконалюється виготовлення паперу. Повсюдно поширюється вживання чаю, а чайне виробництво монополізується державою. Інтенсивний розвиток   спостерігається в металургійній справі.

   Найпростішою  формою організації ремісницького  виробництва та збуту виробів стала маленька майстерня, що водночас служила й крамницею; ремісник працював  на  замовлення,   а лишок  продавав  на ринку. Майстерні  мали  й деякі  монастирі,  досить  часто  своїм коштом великі майстерні створювали великі чиновники й заможні городяни [3, c.63-64].

   Живопис. У період із VII до X століття визначились основні жанри станкового живопису: пейзаж, портрет, побутовий живописний жанр «квіти-птахи», сюжети яких були тісно пов'язані зі поезією та фольклором; з'являються численні трактати зі проблем малярства, найвидатнішим з яких визнано вірш Чжан Яньюаня  «Записки про уславлених майстрів різним, епох». У трактаті зібрані основні тексти з естетики живопису попередніх часів, узагальнено художню практику на основі детального аналізу, розвинуті естетичні ідеї про єдність художника й предмета його зображення, про основі ні принципи оцінки та класифікації творів живопису, їхня виховну роль, великого значення надавалося правдивості образу та його натхненності. Творцями жанру хуаняо — «квіти-птахи», що став одним з визначальних у китайському малярстві, вважаються Хуань Пюань і Сюй Сі (Хет.), котрі в зображеннях даного типу започаткували два основні стилістичні напрями: використання чистого тону й тонкої лінії та письмо переважно розмивами туші,  що створювали зображення туманного серпанку й глибини простору. Жанр «квіти-птахи» сформувався досить пізно порівняно з іншими жанрами китайського живопису і поступався своїм значенням лише пейзажеві. Він вплинув на все середньовічне прикладне мистецтво Китаю, подарувавши йому свої сюжети й мотиви, образну систему загалом.

   Пейзажний живопис у цей період також  поповнився новим творчим методом — пейзажем шань-шуй («гори-води»), в якому художники лише завдяки попереднім спостереженням і багатій уяві створювали ідеальні пейзажні композиції з метою передати якомога точніше свої почуття й настрої. Причому кожний зображуваний предмет наділявся символічним змістом: пара качок означала вірне кохання, бамбук —благородство, сосна —довголіття.

   На  танський період припадає творчість засновника китайського монохромного пейзажного живопису Ван Вея, котрий поклав у його основу використання широких тональних можливостей туші. Жанровий живопис жив інтересами придворної та чиновної знаті, фіксуючи її життя й удаючись до потрібних їй інтерпретацій відомих історичних подій. Проте крізь це пробивалися реалістичне зображення дійсності, пошук гострих портретних характеристик. Значно змінився й характер скульптури, генетично пов'язаної з релігійними культами: божества набувають дедалі більше земних людських рис і чуттєвої виразності [3, c.66-67]. 

   3. Період Сунської  імперії  та  монголо-татарського  іга.

   Театр. Взагалі зростання міст сприяло поширенню різних видів театральних вистав, включаючи театри маріонеток і тіньовий. Жанр хуацзісі (комічні сценки), що народився з імпровізацій двох акторів, містив у собі елементи політичної сатири й тому мав неабияку популярність. Певними його фольклорними аналогами були розповсюджені серед народу пісенно-казкові жанри. При династії Сун (960-1279 р.) уперше в китайському традиційному театрі виникло поняття «хуа-лянь» (розфарбовані обличчя) — основних амплуа, що включали ролі позитивних і негативних героїв. Виконання цих ролей супроводжувалося різкими рухами, накладанням густого яскравого гриму, підкреслено грубим голосом на відміну від чоу — комічного амплуа, де героєм є простак із щирим гумором та незграбними манерами. Велике значення в їх упізнаванні мав грим: злодія вирізняв білий, чесного, але не дуже розумного чиновника — чорний (це були різновиди хуалянь), чоу мали на обличчі білу пляму.

   Архітектура, містобудівництво. Якщо в танський період китайське мистецтво зазнавало впливу з інших країн, зокрема Індії та Персії, правління династії Сун характеризувалося типово китайським розвитком практично всіх його видів. Нові принципи планування столиць випробовувалися у зведенні Бяньляна (тепер Кайфин), де палац розташовувався в центрі міста, новина архітектури — парадні галереї цяньбулан простягнулися від головних південних воріт палацу до південних воріт шператорського міста, а житлові квартали вже не розділялися стінами. Місто набувало вигляду розсіяного простору, невпорядкованого порядку», в якому серед багатолюдності таї скупченості завжди знаходилося місце для усамітнення. Архітектурні споруди стають більш легкими й витонченими, будівлі оточують відкриті галереї, з'являються багатоярусна дахи з акцентом на вигнутість ліній, прикрашення балок і карнизів щедрою різьбою й розписом; різноманітності форм набувають міцні дерев'яні пагоди. З перенесенням столиці Китаю до Ханчжоу за династії Південна Сунь розгорнулося будівництво імператорських паркових резиденцій, де домінував головний комплекс, а інші будівлі — павільйони, альтанки, галереї, мости — вільно розташовувались я парку. Безперечні успіхи архітектури Лі Мін-чжун відобразив у своїй праці «Методи архітектури» (ПОЗ р.). У парках обов'язково передбачалося створення чудових пейзажів, для чого до їхнього ансамблю включалися штучні чи природні водоймища, пагорби тощо. На зразок імператорських паркових резиденцій почали з'являтися відомі раніше будинки- сади [3, c.73-74].

   Освоюючи  Піднебесну на правах імператорів, Юані влаштовувалися на віки. Починають перебудовувати міські ансамблі,  при дворі працюють  архітектори з Тибету й Непалу, зводяться розкішні палаци. Із Середньої Азії запозичуються способи виробництва кольорової глазурі, що дає змогу вкривати дахи храмів, палаців інших споруд черепицею різноманітних відтінків [3, c.76].

   Живопис. Накопиченню та узагальненню в китайському мистецтві високохудожніх традицій сприяв бурхливий розвиток і сунського живопису. Важливим кроком у цьому напрямі стало відновлення в Бяньляні та функціонування департаменту, живопису (960—1111 рр.), а потім і створення Академії живопису (Ханьлінь тухуаюань). Художники поділялися на живописців, майстрів монументально-декоративного живопису, які працювали в храмах, і на тих, хто прикрашав палацові споруди й парки. Провідними жанрами в їхній творчості були релігійний і побутовий живопис, пейзаж, зображення птахів і квітів, тварин, бамбука, дерев і будинків. Той, хто мав бажання вступити до Академії, складав іспити з живопису та інших предметів, теми для професійних випробувань визначав сам імператор, який добирав для цього рядки з класичної поезії чи створені спеціально для іспиту. В Академії вперше була народжена нова форма навчання — школа (сюе) живопису, а пізніше як у. столиці, так і в інших містах були організовані школи каліграфії, математики, медицини, що заклали основи єдиної системи художньої підготовки. Закінчивши таку школу, молоді художники могли вступати (для роботи при дворі) до імператорської Академії живопису. За цікаві й талановиті роботи вони нагороджувалися самим імператором, отримували халат і пасок із золотою рибкою. Іншими формами заохочення були можливість працювати в присутності імператора, збільшення грошової винагороди.

   У живописі Північної Сун світ зображався величезним і могутнім, талановиті молоді художники, глибоко пізнаючи природу, намагалися не лише зафіксувати окремі її мотиви, а й передати через загальний настрій пейзажу філософське розуміння та сприйняття світу людиною. Значну роль у розвої національного китайського пейзажу відіграв То Сі, художник-монументаліст і майстер станкових сувоїв, видатний теоретик і вчитель, засновник школи космогонічного пейзажу, голова департаменту живопису, який у різноманітних своїх роботах яскраво представив пейзажі північної частини Китаю.

   На  початку XII століття в пейзаж активно включаються роздуми його спостерігача. Відповідно, композиційне рішення, для якого були характерними заповненість зображального поля, поділ пейзажу на численні плани та внесення максимальної кількості гір, пагорбів, лісів, окремих дерев, поступилося місцем лаконічній асиметричній композиції, коли велика частина сувою залишалася незаповненою, основна ж думка твору підкріплювалася кількома ієрогліфами поетичного характеру, взятими, як правило, з відомих віршів та поем. Ретельно виконаний напис не лише пояснював зміст картини, а й був частиною композиції як графічний і колірний елемент.