Людина  в суспільстві не тільки суб'єкт, але й об'єкт управління.

     Мова  йде про те, щоб розкрити перед  людиною сенс її власного буття, основні  тенденції історичного процесу, навчити її самостійно мислити, приймати правильні рішення.

     Владні  структури можуть розраховувати  на стабільне становище лише у  тому випадку, коли вони будуть приділяти  достатню увагу не тільки економічному, але й духовному розвитку суспільства.[5] Для реалізації цієї мети будь-яке суспільство створює відповідні організації, служби і центри. З'являються і спеціальні канали, по яких ціннісні установки можуть бути донесені до широких верств населення. Таких каналів немало: політичні, громадські партії, організації й рухи, заклади культури, первинні формальні й неформальні групи, школа і церква, преса і телебачення, радіомовлення і кінематограф тощо.Якщо виходити з латинського значення слова "інформувати” – це “зображати, складати уявлення про що-небудь", то неважко додуматися, що "інформаційний поле” (медіа простір) якраз і означає те середовище, в якому і завдяки якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. І це поняття не космічне (хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля), не географічне (хоча територія є його невід'ємною частиною), не технічне (хоче уявити його поза науково-технічним прогресом неможливо), не економічне (хоча тісно пов’язане з економікою і є важливим її складником). Це поняття – соціально-політичне і вбирає в себе як територіальний, космічний, технічний, економічний фактори, так і людський, оскільки суспільна інформація призначається для людини, людина – її споживач, без людини вона втрачає свій сенс.

     Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави (а кожна держава  його має), то його межі зазвичай ототожнюються  з її кордонами, охоплюючи національні  територію, акваторію, повітряний простір  та економіку. Саме у цих сферах діють засоби інформації, які й інформують, тобто повідомляють, зображають, складають про щось уявлення. А от що саме повідомляють, як саме зображають і яке саме уявлення складають – це вже стосується сфери політики й залежить від інформатора. Наприклад, українське телебачення і радіо та московське про одну і ту ж подію нерідко розповідають по-різному. Ні дивуватися з цього, ні тим більше обурюватися цим не варто: українське телебачення має виражати інтереси української держави, московське ж – російської, а ці інтереси, як відомо, не збігаються. А от дивуватися та обурюватися тим, що чужоземний інформатор не рідко використовує наш національний інформаційний простір проти нашої ж держави, варто і потрібно. Загалом же поняття державного інформаційного простору не обмежується самою тільки територією країни. До складу цього поняття входять його суб’єкти, все матеріально-технічне середовище, вся інтелектуально-інформаційна власність цих суб’єктів. Це досить великий і складний комплекс.[7]  

1.1 Суб'єкти національного інформаційного простору 

     Суб'єктами національного інформаційного простору, є передусім юридичні особи. Це:

      -   державні та недержавні інформаційні агентства;

     - органи державної влади, інші державні і недержавні установи (організації) — через створені ними у встановленому порядку інформаційні служби;

     - державні та недержавні установи, служби і центри збирання, зберігання, дослідження та поширення статистичної, соціологічної, економічної, іншої  суспільно значущої інформації;

     - спеціальні галузеві та міжгалузеві  (проблемні, банково-інформаційні, довідкові  тощо) установи і центри (бюро) наукової  та науково-технічної інформації;

     - державні та недержавні аудіовізуальні  і друковані засоби масової  інформації, структури, які їх  об'єднують (компанії, корпорації, асоціації,  спілки тощо);

     - видавництва всіх типів, різних  форм власності;

     - професіональні творчі об'єднання  громадян у галузях науки, літератури  і мистецтва, винахідницької та  раціоналізаторської діяльності, збереження  й охорони історико-культурної  спадщини, інформаційного обслуговування (творчі спілки, товариства, асоціації  тощо);

     - виставкові організації та центри;

     - бібліотечні, музейні, клубні  та інші культурно-просвітницькі  установи, які використовуються  в інформаційній діяльності;

     - поліграфічні підприємства;

     - підприємства зв'язку та іншого  матеріально-технічного забезпечення  життєздатності національного інформаційного  простору, збирання, дослідження та  поширення інформації;

     - торговельні та інші установи  з розповсюдження матеріальних  носіїв інформації ( книжкової продукції,  і преси, компакт-дисків, відео-  та аудіокасет);

     - зарубіжні і міжнародні організації,  представництва, спільні підприємства, належним чином зареєстровані  (акредитовані) в Україні;

     - органи захисту державних таємниць, національного інформаційного простору  та охорони інформації;

     - філії (представництва) суб'єктів  національного інформаційного простору  України за рубежем;

     - інші, причетні до збирання, зберігання, дослідження і поширення інформації, державні та недержавні формування, створені і зареєстровані в  Україні відповідно до чинного  законодавства.[13]

     Суб'єктами національного інформаційного простору визнаються також фізичні особи  – громадяни України та інших  країн, які здійснюють відповідно до законодавства України професіональну творчу діяльність у галузі інформації індивідуально.

     Національний  інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей можна поставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов'язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах саме держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї самої. І це ми бачимо на власному досить сумному прикладі.[21]

     До  розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалась  жодна інформація, що не вкладалась у рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Коли Україна стала незалежною, в її інформаційному просторі за традицією продовжували безперешкодно хазяйнувати інформатори іншої країни. У перші роки незалежності наша держава зі свого дірявого бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування.

     Отже, засоби масової інформації (ЗМІ) —  це своєрідна система, що охоплює  періодичні друковані видання, радіо-, теле-, відео-програми, кінохронікальні  програми, інші форми періодичного поширення масової інформації.[12]

     Згідно  із законодавством України, друкованими  засобами масової інформації є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем; аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.

     В епоху інформаційного споживання відбувається бурхливий розвиток системи ЗМІ. При цьому її ядро складають газетні  і журнальні редакції, видавництва, студії радіо і телебачення з їх різноманітною продукцією. Але до ЗМІ по праву належать вже й інформаційні служби (телеграфні агентства, агентства преси, рекламні бюро, прес-служби, агентства паблік рілейшнз, професійні журналістські клуби і асоціації).

     Останнім  часом до системи ЗМІ входять  соціальні інститути і осіб як засновників видань і програм, органи управління системою журналістики, а  також організації, що займаються підготовкою  і перепідготовкою кадрів. У системі все більше змінюються інститут видання, служби зв'язку (у тому числі космічного) і доставки інформаційної продукції, виробників засобів, що використовуються у журналістиці тощо.[13]

1.2 Структура ЗМІ і сприятливе середовище

     Традиційно  вважається, що вільні і незалежні  ЗМІ життєво необхідні для  функціонування системи демократичного управління суспільства. Формування таких ЗМІ на уламках тоталітарного минулого може бути не простим завданням.

     Які організаційні та структурні форми  окремих секторів ЗМІ (телебачення, радіомовлення, друковані ЗМІ) найбільш ефективно сприяють розвитку демократії чи найбільш сумісні зі стабільними  демократичними інститутами? Історія друку і мовлення знає, принаймні, три основні регулюючі форми.

     Перша форма – це державна монополія на власність і управління ЗМІ. Державні органи прямо контролюють цілу систему ЗМІ. Без дозволу і згоди держави не можна сказати жодного слова для загалу.

     Друга форма – громадська монополія. У цьому випадку ЗМІ (найчастіше електронні засоби мовлення) є у громадській власності, а не у приватній; однак керівники мають значну автономію і прямо не підпорядковуються ні виконавчій, ні законодавчій владі.

     Третя форма – приватні ЗМІ, що переважно тією чи іншою мірою супроводжуються державним регулюванням; рівень регулювання різний у різних державах і на різних стадіях розвитку.

     Ці форми все більше частково співпадають і проявляються у різних комбінаціях. Хоч деколи існувала (й продовжує існувати) суто державна монополія, громадські монополії у чистому виді зустрічаються все рідше, відбувається зростання кількости змішаних систем, у яких приватні мовці сусідять з громадськими.

     Таким чином, система ЗМІ у структурному плані представлена кількома групами  засобів інформації: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби, різного роду «периферичні утворення» журналістики.

     У зв'язку з інформаційними потребами  суспільства стрімко розширюється мережа рекламних компаній, прес-служб при державних, комерційних, громадських, конфесійних організаціях. Все більше утверджується нова галузь інформаційної діяльності — паблік рілейшнз (зв'язок з громадськістю).[25]

     Отже, у даному розділі ми розглянули основні  характеристики медіа простору і  його структуру. Тепер більш детально розкриємо тему PR технологій в медіа просторі. 
Розділ 2 PR технології в медіа просторі

     Зв'язки з громадськістю - це:

1. Написання та публікація матеріалів в пресі;

2. Підготовка  інформації на телебаченні ;

3. Організація заходів у ЗМІ для привернення  уваги публіки;

4. Реклама; «створення» новин; створення позитивного  іміджу компанії або окремих особистостей;

5. Переконання суспільства за допомогою ЗМІ.

     Професіонали  по організації суспільної думки  використають кілька різних інструментів. Одним з основних є новини. Фахівці  по зв'язкам із громадськістю шукають  або створюють історії з новинами про компанії, її товари або співробітників, що представляють їх у сприятливому світлі. Іноді все відбуваються природно, а іноді фахівці пропонують провести який-небудь захід, що і стане новиною.[14]

     Публічні  виступи теж можуть створити популярність компанії та її товару. Все частіше керівникам компаній доводиться відповідати на питання представників засобів масової інформації або виступати з промовами на торговельних зборах або зустрічах, і це може або поліпшити, або погіршити імідж компанії.

     Ще  одним розповсюдженим засобом зв'язків  із громадськістю є проведення різних спеціальних заходів, починаючи  від прес-конференцій, днів відкритих  дверей і виставок з феєрверками, до повітряних куль, мультимедіа презентацій  і подань за участю зірок естради, щоб зацікавити різні прошарки громадськості.

     Крім  того, фахівці зі зв'язків із громадськістю  готують друковані матеріали  для впливу на цільові ринки. Ці матеріали  включають щорічні звіти, брошури, статті, збірники й журнали з новинами про компанії.

     Все частіше як засоби для підтримки  зв'язків використаються аудіовізуальні матеріали: фільми, слайди, відео- та аудіокасети.

     Матеріали, що персоніфікують компанію, теж впливають на її імідж. Логотип, канцелярські приладдя, брошури, бланки, візитки, будинки, уніформа й навіть автомобілі та вантажівки компанії -і все це стає засобами маркетингу, якщо виглядає привабливо, оригінально й запам'ятовується.