Етика доби ренесансу

ПОДАЛЬШИЙ РОЗВИТОК ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ 

«Божественною комедією» Данте завершилася  доба Передренесанс в італійській  літературі. На XIV ст. припадає новий  її період – раннє Відродження. Соціально-політичне життя на цьому етапі характеризується загостренням протиріч, властивих уже Передренесансу. Продовжується розвиток міст, посилюється в них класова боротьба, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті все більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому ґрунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі і літературі цього часу займають Петрарка і Боккаччо. 

Франческо Петрарка (1304-1374) – перший видатний італійський гуманіст. У 1341 р. Петрарка був увінчаний лаврами в Римі в Капітолії. Помер Петрарка 18 липня 1374 р. за своїм робочим столом з пером у руці, поклавши голову на розгорнену книгу. Найбільшу частину спадщини Петрарки становлять латинськомовні твори. За підрахунками дослідників, латинською мовою поет написав у п’ятнадцять разів більше, ніж італійською. З поетичних латинськомовних творів найбільш значним є «Африка» – незакінчена героїчна поема, написана гекзаметром. Вона задумана як велика національна епопея на зразок «Енеїди» Вергілія. Сюжет її побудовано на запозиченнях з античної літератури: Тіта Лівія, Ціцерона. Розповідається в поемі про події далекої старовини: про кінець другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання Карфагена. Весь твір пройнятий духом сучасності, гостро актуальною для тогочасної Італії ідеєю необхідності створення могутньої держави. Поет звеличує древній Рим, героїзує образ Сціпіона. Цим зумовлені пафос поеми і її величезний успіх у сучасників. 

Джованні Боккаччо (1313-1375) – великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів. За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. 

У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики. Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б’янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів – Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздробленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів. 

Жанр оповідання існував в Італії й до Боккаччо. Що в XIII ст. було створено збірку новел «Новеліно», або «Сто давніх оповідок». Поряд із переказами легенд про святих та біблійних персонажів, сюжетів рицарських романів, поряд з байками про тварин і притчами в ній містилися побутові оповідання на темп з італійського життя. За змістом це були веселі анекдоти, небилиці, короткі розповіді про кумедні випадки, дотепні відповіді на хитромудрі питання. Вони пройняті народним гумором, вихваляють дотепність і винахідливість, висміюють негативні явища середньовічного життя, попів і ченців. За формою оповідання були примітивними, художньо недовершеними і не вважались повноправним літературним жанром. Боккаччо використав деякі елементи «Новеліно», але значно змінив характер жанру, підніс його до рівня справжнього мистецтва. «Декамерон» – своєрідна збірка. Вона становить цілісний твір, сюжетно й композиційно завершений. У збірку входить 100 новел, з’єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається цей вступ з опису чуми, яка охопила Флоренцію у 1348 р. Автор розповідає про форми прояву хвороби, про злигодні, які вона викликала в місті, про те, як загроза смерті впливала на поведінку і моральний стан людей. Після опису цього лихоліття автор зосереджує увагу на окремому випадку, від якого й починаються наступні події. Десятеро молодих флорентійців – семеро жінок і троє юнаків, зустрівшись одного дня у церкві Санта Марія Новелла. домовилися покинути зачумлене місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. На цьому вступ закінчується. Події переносяться в сільську живописну місцевість. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели – кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника – «Декамерон» (від грецького – десятиденник). Новели й становлять його зміст. Десята новела десятого дня, тобто сота новела збірки, закінчується словами автора, що всі його герої повернулись у Флоренцію, кавалери «пішли шукати собі нових розваг», а «дами розійшлися по своїх домівках». Сюжетна лінія завершена, але твір не закінчився. 

У збірці є ще одна організуюча рамка – авторське  слово про твір. «Декамерон» відкривається  переднім словом Боккаччо і завершується його післямовою. У післямові автор вказує на читацьке призначення твору, розповідає про цілеспрямовану працю над ним, визначає мету своїх оповідок – дати читачам розраду і добру пораду. При цьому Боккаччо вказує на необхідність постійно мати на увазі конкретного читача і відповідно для нього писати. Він присвячує свій твір не тим, хто навчався в Афінах, Болоньї чи Парижі, а простому читачеві, жінкам, які «не вигострили свого розуму науками». Тому і будує твір він по-своєму, згідно з власними намірами. Автор робить спробу передбачити сприйняття читача і відреагувати на нього. 

У всіх цих міркуваннях  виражене усвідомлення мигцем своєї  творчої індивідуальності, права  на творчу свободу. У «Декамероні» постає ціла галерея сатиричних образів  церковників. Боккаччо відкидає католицький фанатизм, письменнику близька ідея віротерпимості. Про це свідчить, наприклад, третя новела першого дня. Проголошення рівності трьох релігій іудейської, сарацинської чи християнську також підривало устої католицької церкви. 

Краща частина  спадщини Боккаччо відіграла велику роль у зміцненні гуманізму в  Італії, здійснила помітний вплив  на розвиток італійської та європейської новели. Чимало його новел стали  джерелом сюжетів для великих  письменників Відродження. 
 
 
 
 

РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ У XV- ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТ. 

Наступний період розвитку італійської літератури припадає на XV-початок XVI ст. і визначається як період розквіту Відродження. Протягом цього часу відбувалася еволюція гуманістичного світогляду, яка зумовила помітні відмінності між гуманізмом початку і кінця періоду. В XV ст. остаточно складається тип італійського гуманіста як людини обдарованої, всебічно освіченої, соціально активної. Уже в першій половині XV ст. гуманізм стає суспільним рухом, висуваючи своїм головним завданням виховання нової людини, в якій гармонійно поєднувались би індивідуалізм і громадянська свідомість. Тому його називають громадянським гуманізмом. 

Порівняно з  попереднім періодом, у першій половині XV ст. помітно змінився характер гуманістичної літератури у зв’язку з новими обставинами, які склалися в політичному й економічному житті міст. Розгортання класової боротьби привело до остаточного зруйнування старих міських комун, замість яких створилася нова форма влади – принципат, або тиранія. Тирани дбали про створення нової культури, далекої від національно-демократичних традицій вільних міст. Майже всі гуманісти перебували на службі у тиранів і підтримували новий порядок. Вони зосереджували увагу на вивченні античності, відмовились від народних традицій раннього гуманізму і користувалися тільки латинською мовою. Гуманістична література набула в основному науково-філософського і публіцистичного характеру, хоча створювалася і поезія. 

Поглиблене вивчення античної літератури зумовило значні ідейні досягнення. Спираючись на неї, гуманісти відстоювали ідеал нової людини, яка, на їхню думку, повинна володіти всіма знаннями людської науки (studia humanitatis), вели боротьбу проти середньовічної схоластики. Саме в цей час італійський гуманізм остаточно звільнився з-під впливу церковного світогляду і набув суспільного визнання. Одним із найвизначніших вчених-гуманістів першої половини XV ст. був Лоренцо Валла (1405-1457); найбільш відомими творами якого є трактат «Про насолоду і про справжнє благо» (1431) і памфлет «Про фальшивість дару Костянтина» (1440). [188] 

Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж  не могло припинити розвитку народної творчості і гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти  захищали права італійської мови, цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста Альберті (1407-1472) – видатного мислителя, який визначився в різних галузях науки і мистецтва: філософії, естетиці, літературі, архітектурі й скульптурі. Народною мовою він писав трактати й вірші, вводячи в італійську літературу античні поетичні жанри – елегії, еклоги. 

У другій половині XV ст. гуманістична література набуває  нових властивостей. На перший план поступово висувається література італійською, а не латинською мовою. Особливість її полягає в тому, що національна традиція в ній поєднується з античною. Найвизначнішу роль у розвитку культури цього часу відігравала Флоренція. Тут, зумівши заручитися підтримкою народу у боротьбі з конкурентами, встановив свою владу могутній банкірський дім Медічі, який незабаром вийшов на велику політичну арену Європи. Козімо Медічі, що правив Флоренцією протягом трьох десятиліть, сприяв розвитку наук і мистецтв, зокрема, за його задумом була створена Платонівська академія – вільне товариство поклонників Платона. Розквіт її діяльності припадає на 70-80-ті роки, коли Флоренцією правив Лоренцо Медічі, названий Пишним (1448-1492). Платонівська академія стала центром вивчення античної філософії платонізму та неоплагонівських ідей. Система поглядів учасників академії одержала назву неоплатонізму. Неоплатоніки звеличували розум і пізнання, визнавали безмежні творчі можливості людини, стверджували, що основне покликання людини – насолоджуватися красою світу і прагнути до щастя. Головною в неоплатонізмі була ідея гідності людини, всебічне висвітлення якої подав у своїй «Промові про гідність людини» Джованні Піко делла Мірандола. За його твердженням, людина є творцем своєї власної природи, вона подібна до бога і у проявах своєї могутності нічим не обмежена. «Утвердження високої гідності людини та її творчих можливостей, права на вільнодумство, визнання необхідності духовного розвитку людини, зрештою, підкреслення домінуючої ролі філософії у формуванні свідомості людей роблять вчення Піко про гідність людини однією з вершин у розвитку ренесансного світогляду». 

Видатною постаттю в італійській літературі перших десятиліть XVI ст. став Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Виходець із збіднілого дворянського роду, він був секретарем флорентійської республіки, дипломатичним діячем. Багато уваги Макіавеллі приділяв літературній творчості. Характеризуючи добу Відродження, зокрема, відзначаючи всебічність розвитку діячів цього часу, Ф. Енгельс згадував і про нього: «Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом і, крім того, першим вартим згадування воєнним письменником нового часу». 

Макіавеллі висунув  політичну програму, в основі якої лежала ідея сильної державної влади, його мрією була сильна італійська держава, яка могла б протистояти чужоземним загарбникам і економічному занепаду. Вона і надихає його на створення трактату «Князь». Написаний у 1513-1515 pp., а надрукований уже після смерті автора, у 1532 p., трактат невдовзі набув величезного резонансу в європейській літературі. 

У творі аналізуються ті реальні засоби, які, на думку Макіавеллі, можуть забезпечити здійснення величної ідеї національного об’єднання. Такою силою, за Макіавеллі, є влада особистості, наділеної волею, силою духу, енергією. Всі засоби, які служать меті державця, – допустимі, і ніяким моральним нормам він не підвладний, йому дозволені жорстокість, насильство, віроломство, обман і навіть убивство. Макіавеллі створює сугубо індивідуалістичну політичну доктрину, пройняту нездоланною для письменника суперечністю між аморальністю засобів і величністю мети. Письменник хотів благополуччя батьківщині і людині, але пропонував для досягнення цього благополуччя антигуманістичні засоби, протилежні високій меті. На основі створеного Макіавеллі індивідуалістичного ідеалу державця, для якого не існує жодної заборони, пізніше сформувалося поняття макіавеллізму як втілення безсоромності, цинізму і нестримного егоїзму в політиці. 
 
 
 
 

ЛІТЕРАТУРА ПІЗНЬОГО ВІДРОДЖЕННЯ 

Останній період ренесансної літератури – пізнє  Відродження – охоплює 40-ві-90-ті рр. XVI ст. Італія в цей час переживала економічну і господарську кризу, яка зрештою призвела її до занепаду. В результаті великих географічних відкриттів кінця XV ст. виникли нові атлантичні шляхи світової торгівлі, й італійські міста втратили свої економічні переваги в середземноморській торгівлі. Становище погіршувалося ще й тим, що Італія так і не прийшла до національної єдності і залишалася подробленою. Економічний занепад зробив країну зовсім беззахисною перед іноземним вторгненням, і вона втратила політичну незалежність. В таких умовах значно посилюється феодально-католицька реакція, а після Трідентського собору (1545-1563) остаточно закріпились позиції інквізиції. Папська курія встановила жорстоку цензуру і з 1557 р. почала друкувати папський «індекс заборонених книг».