Етика доби ренесансу

ВСТУП 

Відродження, або  Ренесанс, – це могутній культурний рух, який найраніше виник в Італії, охопив країни Західної і Центральної  Європи, розвинувся в Чехії і Польщі, Угорщині і Трансільванії, Далмації і Північній Хорватії. Цей рух  був тривалим, історичні межі його досить широкі. Ті процеси, які вели до Відродження, розпочалися в Італії в другій половині XIII ст., в інших країнах – у XIV і XV ст., кінець цієї доби припадає майже повсюдно на останню чверть XVI – початок XVII ст.. 

Основу Відродження  становили величезні зміни в економічному й суспільно-політичному житті європейських народів, спричинені розвитком міст і зародженням буржуазних відносин у надрах феодалізму. Глибоку й різнобічну характеристику Відродження дав Ф. Енгельс у «Діалектиці природи». Він визначив цю добу як найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством: «Рамки старого orbis terrarum були розбиті; тільки тепер, власне, була відкрита земля і були закладені основи для пізнішої світової торгівлі й для переходу ремесла в мануфактуру, яка, в свою чергу, стала вихідним пунктом для сучасної великої промисловості». 

Це була доба початкового нагромадження капіталу, що супроводжувалась посиленням експлуатації трудящої людини, безжалісною експропріацією народних мас, яких позбавляли землі і засобів до життя, прирікали на жебрацтво і за нього ж на основі урядових законів жорстоко карали. К. Маркс, аналізуючи соціально-економічні обставини цієї доби, у XXIV главі «Капіталу» писав: «Сільське населення, силоміць позбавлене землі, вигнане і перетворене в бродяг, старалися, спираючись на ці потворно терористичні закони, привчити до дисципліни найманої праці батогами, тавруванням, тортурами». Так само в містах ремісник перетворювався у найманого робітника і люмпен-пролетаря… 

Відродження було періодом бурхливих соціальних рухів, Великої селянської війни, Нідерландської революції, боротьби різноманітних політичних тенденцій. Поширювалися класові протиріччя. «...В той час як городяни і дворянство ще продовжували між собою бійку, Велика селянська війна пророче вказала на грядущі класові битви, бо в ній на арену виступили не тільки повсталі селяни, – в цьому вже не було нічого нового, – але за ними показались попередники сучасного пролетаріату з червоним прапором в руках і з вимогою спільності майна на устах». 

В добу Ренесансу  відбувся духовний переворот, в основі якого лежало вивільнення людини з-під влади феодально-церковної  ідеології. «Духовну диктатуру церкви було зламано». Народжувалася людина з новим типом свідомості й  характером поведінки. Ф. Енгельс відзначав, що доба Відродження потребувала титанів і породила титанів «щодо сили думки, пристрасті й характеру, щодо багатосторонності і вченості. Люди, які заснували сучасне панування буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими». Передова людина того часу боролася проти феодалізму й диктатури церковної ідеології і водночас виступала проти хижацтва того суспільства, яке народжувалося. 

Передових людей  доби Відродження називали гуманістами, а вироблений ними світогляд – гуманізмом (від лат. humanus – людський). Гуманісти створили нову систему знань, висунувши, всупереч релігійним умоглядним уявленням про світ і людину, інше розуміння людської сутності і земного життя. Людину вони поставили в центрі світу і проголосили її найвищою цінністю, вірили у велич і необмежені можливості її розуму, у невичерпні її здібності. Відкидаючи середньовічний аскетизм, гуманісти протиставили йому нову мораль, основану на визнанні єдності плоті і духу, і, згідно з цією мораллю, відстоювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення . чуттєвих і духовних запитів. 

Характерна ознака гуманізму – рішуче заперечення  монополії церкви в інтелектуальній  діяльності суспільства. Передові мислителі  утверджували вищість розуму і знань над авторитетом віри, вони відкинули обскурантизм, догматику та схоластику і виробили новий тип мислення, що ґрунтується на розумі, досліді й реалістичному ставленні до світу. 

Гуманістам була властива упевненість у самоцінності людської особистості, чим визначалося й їхнє заперечення кастовості. Вони вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням і утверджували принцип рівності людей незалежно від їхньої соціальної приналежності, раси й релігійних переконань. 
 
 
 

РОЛЬ АНТИЧНОСТІ В СТАНОВЛЕННІ РЕНЕСАНСУ 

Величезну роль у становленні ідеології гуманізму  й розвитку культури Відродження  загалом відіграла античність. З  широким звертанням до античності пов’язана  і назва цієї доби. Гуманісти вивчали  класичні грецьку та латинську мови, відшукували, збирали і коментували древні рукописи, вели розкопки. 

Про значення античності для розвитку культури Ренесансу  Ф. Енгельс писав: «У врятованих при  падінні Візантії рукописах, у виритих  з руїн Рима античних статуях перед  здивованим Заходом постав новий світ – грецька стародавність; перед її світлими образами зникли привиди середньовіччя; в Італії настав нечуваний розквіт мистецтва, який був ніби відблиском класичної стародавності і якого ніколи вже більше не вдалося досягти. В Італії, Франції, Німеччині виникла нова, перша сучасна література. Англія і Іспанія пережили незабаром слідом за цим класичну епоху своєї літератури». 

Звертання до античності не було самоціллю для гуманістів. Вона стала для них тим авторитетом, на який вони спиралися в утвердженні власних ідеалів і побудові нової культури. Вони відкрили в античності її «людський зміст», живий інтерес до людини, до всього земного, знайшли в ній реальні знання та побачили зразок для самостійної творчості і зрештою використали її як підпору в боротьбі проти середньовічної ідеології. 

Гуманістична  інтелігенція не була соціально та ідейно однорідною. Вона складалася з  представників різного соціального  середовища і орієнтувалася на різні  соціальні групи і класи. Найпередовіша  її частина виражала інтереси революційних сил суспільства, які розхитували феодальний лад, частина ж діячів виступала з вузько класових позицій. Звідси й різні течії в гуманізмі. Однак спільним для гуманістів усіх напрямів було визнання високої гідності людини і її права на розвиток. 
 
 
 
 

ЛІТЕРАТУРА I ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО ПРОТОРЕНЕСАНСУ ТА ВІДРОДЖЕННЯ  В ІТАЛІЇ 

Таблиця 1 

СТОЛІТТЯ ЛІТЕРАТУРА МИСТЕЦТВО 

XIII – початок  XIV Данте Алігіері (1265-1321) Чімабуе 

Джотто (1266-1337 

Дуччо (1260-1320) 

XIV Франческо  Петрарка (1304-1374) 

Джованні Боккаччо (1313-1375) Андреа Орканья (1329-1368) 

Лоренцетті 

Андреа Пізано 

XV – початок  XVI Лоренцо Валла (1405-1457) 

Гурток Лоренцо  Медічі 

Анджело Поліціано (1454-1494) 

Луїжді Пульчі (1432-1484) 

Маттео Боярдо (1434-1494) 

Нікколо Макіавеллі (1469-1527) 

Лодовіко Аріосто (1474-1533) Брунеллескі 

Донателло (1386-1466) 

Мазаччо (1402-1444) 

Паоло Учелло (1397-1455) 

Андреа Верроккіо (1438-1486) 

Сандро Боттічеллі (1444-1510) 

Леонардо да Вінчі (1452-1519) 

Рафаель (1483-1520) 

Мікеланджело Буонаротті (1475-1564) 

Тіціан (1477-1576) 

XVI Торквато Тассо  (1544-1595) 

Джордано Бруно (1548-1600) Мікеланджело (після 1520 р.) 

Тіціан (пізній) 

Паоло Веронезе (1528-1588) 

Тінторетто (1518-1594) 

РЕНЕСАНСНЕ ПІДҐРУНТТЯ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР 

Особливостями європейського літературного процесу були взаємозв’язок між національними літературами, використання в кожній із них досвіду інших літератур. «Вся Західна і Центральна Європа, включаючи сюди й Польщу, розвивалась тепер у взаємному зв’язку» 

Розвиток усіх національних літератур ґрунтувався на широкому використанні традицій як античної, так і середньовічної літератур. Але все це переосмислялося в дусі гуманістичного світогляду і служило створенню літератури нового типу, визначальною особливістю якої є пристрасний інтерес до реального світу і вироблення реалістичного методу його змалювання. Головним об’єктом зображення стала людина у всій повноті її фізичного й духовного розвитку, у її зв’язках з суспільством, її складний характер, світ її думок і почуттів. 

Література проникла в багатоскладність і суперечливість характеру людини і виробила незрівнянно  складніше уявлення про неї, ніж  усе попереднє письменство. Література Відродження опоетизувала людину, реабілітувала  в ній чуттєве начало, показала гармонію чуттєвого і духовного, вона пройнята утвердженням позитивних ідеалів, життєствердженням. 

Разом з тим  ренесансна література набула національно-історичного  змісту, була пов’язана з найважливішими завданнями суспільного розвитку, відгукувалася  на всі запити тогочасного життя, сміливо відображала його протиріччя. Творчість письменників-гуманістів пройнята критикою середньовіччя й феодалізму, а також пороків і хижацтва, породжуваних добою початкового нагромадження капіталу. 

Важливою рисою  нової літератури є зображення народу і поступове осмислення передовими митцями того часу його значення як великої суспільної сили. 

Показовим для  літератури Відродження є використання в реалістичному зображенні дійсності  казкових і фантастичних елементів, узятих з фольклору. Зв’язок з ним становить одну з найважливіших рис творчості письменників-гуманістів. Хоч антична література відіграла велику роль у формуванні реалізму Відродження, однак основним його джерелом була народна літературна традиція. 

Творчість письменників Ренесансу позначена пристрасним пошуком нових форм і стилів. 

Гуманістична  література, як і ідеологія гуманізму  загалом, у процесі розвитку зазнала  значних змін, зумовлених суспільними  процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона була пройнята оптимізмом, вірою у можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. В кінці епохи, коли посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше проявилися суперечності, хижацький, антигуманістичний І характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза гуманізму, колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття. 
 
 
 

ПЕРІОДИ РОЗВИТКУ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ 

Відповідно до цього встановлена періодизація літератури Відродження. Визначаються такі періоди: період Передвідродження, який припадає на час переходу від середньовіччя до нової доби, коли складалися передумови, що привели до ренесансного перевороту; періоди раннього, зрілого і пізнього Відродження. Проте загальноєвропейський розвиток нової культури не був синхронним і періоди літературного процесу в різних країнах не збігаються за часом. 

Так, Передвідродження найраніше розпочалося в Італії і припадає на кінець XIII- початок XIV ст., тоді як в інших країнах Європи – на XIV, XV ст. В Італії період раннього Відродження охоплює XIV ст., а в більшості європейських країн – кінець XV-початок XVI ст. Італійський гуманізм, пройшовши період блискучого розквіту, уже в 40-х рр. XVI ст. був позначений гострою ідейною кризою, тоді як у Франції він досяг у цей час зрілості, а в Німеччині взагалі завершив свою коротку історію. Тому в кожній окремій країні існують внутрішні хронологічні межі періодів Відродження. Разом з тим, попри риси типологічної цілісності літератури цієї доби, спільність загальних принципів, ідейну єдність історичних періодів, кожна література має свої особливості, позначена виразною національною своєрідністю. 
 
 
 
 

КІНЕЦЬ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ  І ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ 

Італії належить особлива роль в історії європейського Відродження. Завдяки ранньому і швидкому розвитку міст тут найраніше зародилася і досягла класичної довершеності ренесансна культура. Тому Італія справила величезний вплив на розвиток гуманістичного руху та культури в усіх країнах Європи, які знайомилися з античністю значною мірою через італійське посередництво. Але й сама італійська культура була для європейських гуманістів не меншим авторитетом, ніж античність, і вони спиралися на її досвід та досягнення в своїй-діяльності і творчості. 

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV-XVI ст., але передумови для її становлення  склалися раніше: в другій половині XIII-на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя до нової доби, так зване Передвідродження – переломний період в історії країни. Інтенсивний економічний розвиток сприяв створенню і зростанню великих міст. Вони рано почали звільнятися з-під влади феодальних князів, і на кінець XIII ст. завершився процес створення незалежних міст-комун. Проте розвиток країни відбувався нерівномірно: якщо в Північній Італії швидко розвивалися міста – Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція, то на півдні і в центрі з усією силою ще зберігалися феодальні порядки.