Виправдувальний вирок у кримінальному процесі

   Найважливішою та основною ознакою цієї підстави виправдання, як і виправдання за невстановленням події злочину і за відсутністю складу злочину, є категоричність його наслідків: констатація невинності підсудного і його повна реабілітація.

   Особливістю цієї підстави є те, що судом встановлено  факт скоєння злочину з одночасним встановленням непричетності підсудного до цього злочину, так як не доведена участь підсудного у вчиненні злочину. Але тут необхiдно дещо замислитись. Оскiльки, аналізуючи підстави виправдувального вироку, доцільним є звернення до законодавства інших держав з метою порівняльного аналізу, то, наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 302 КПК Російської Федерації (далі РФ) [24], підставами виправдувального вироку є: 1) не встановлено події злочину; 2) підсудний не причетний до вчинення злочину; 3) в діянні підсудного немає складу злочину; 4) по відношенню до підсудного колегією присяжних засідателів постановлений виправдувальний вердикт. Як бачимо, існують певні відмінності. Так, виправдувальний вирок, підставою якого є недоведеність підсудного у вчинені злочину, залишає певний негативний відбиток на репутації підсудного, не знімаючи з нього підозри у вчиненні злочину, - що  призводить до деяких труднощів для підсудного, наприклад, при вступі на роботу, подорожі закордон та ін. Створюється враження, що виправданий все ж таки вчинив злочин, але йому неначе вдалося ухилитися від відповідальності, на яку він заслуговує. Тобто, формулювання цієї підстави є не досить коректним.

   Більш вдало воно сформульоване в статті КПК РФ, а саме: непричетність  підсудного до вчинення злочину, що означає, що особа  є абсолютно невинуватою і з неї знято усілякі підозру та обвинувачення. Вона має право на повну реабілітацію – повернення майнової та моральної шкоди, завданої кримінальним переслідуванням і застосуванням заходів кримінально – процесуального примусу (затримання, арешт та ін.). [16]

   Не  варто шукати якісь інші особливості  при виправданні за недоведеністю  участі підсудного у скоєнні злочину (у розумінні змісту та суті виправдання), бо такі пошуки можуть привести до неправильного  висновку про існування в праві  якогось неповноцінного виправдання, про можливість залишення підсудного в підозрі за наявності виправдувального вироку.

   Але недоведена участь підсудного у вчиненні злочину, як підстава виправдувального вироку, не завжди спричиняє продовження  пошуків істини. Так, коли суд у груповій справі виправдовує одного з підсудних за недоведеністю участі в скоєнні даного злочину, стосовно ж інших постановляє обвинувальний вирок, істина судом знайдена як щодо виправданого, так і взагалі у справі, і, отже, подальший пошук істини не потрібен. У цих випадках провадження у кримінальній справі знаходить завершення у вироку. [15]

   На  думку Алейнiкова Г.I., правильним є таке положення: виправдання, зважаючи на недоведеність участі підсудного у скоєнні злочину, у всіх випадках постановлення законного і обґрунтованого вироку означає встановлення істини стосовно виправданого, і щодо нього провадження у справі завершується. Але в одних випадках воно завершується повністю у всій справі, а в інших — продовжується для виявлення інших осіб, винних у скоєнні того злочину, по обвинуваченню в якому підсудний був виправданий. [3]

   Як  і в решті випадків виправдання, при виправданні за недоведеністю  участі підсудного істина встановлюється конкретно, з констатацією в цьому  випадку того, що підсудний злочин не скоїв, цей злочин вчинила інша особа. Недоведеність участі підсудного у скоєнні злочину, як підстава виправдання, є встановлення об’єктивної істини щодо невинної особи, підданої суду, іноді з вказівкою того, що пошуки істини повинні продовжуватися для розкриття злочину, для виявлення злочинця.

   Ні  за яких обставин не слід розглядати виправдання  з мотиву недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину як якесь неповне  виправдання, викликане неможливістю добути необхідні докази, а тому, нібито, залишає на підсудному підозру. При виправданні ... суд визнає підсудного невинним, і обвинувачення з нього знімається повністю. [22]

   У всіх випадках виправдувальний вирок  означає позитивне посвідчення  невинності підсудного. Саме тому, згідно з кримінальнопроцесуальним законом, внесення у виправдувальний вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого, не допускається. Якщо у виправдувальному вироку невинність не засвідчується позитивно, вирок не може вважатися законним, обґрунтованим.

   Спірним є питання: з якої підстави слід суддям постановляти виправдувальний вирок, якщо судом встановлено, що подія злочину мала місце, містить в собі ознаки злочину, але була вчинена не особою, що притягається до кримінальної відповідальності.

   Залишаючи дане питання на відкуп ученим для суперечок, на мою думку, не буде порушенням закону виправдання такої особи на підставі недоведеності участі підсудного у вчиненні злочину. Хоча це не виключає реалізацію висловленої Толочко А.Н. пропозиції про доповнення у майбутньому ч.4 ст. 327 КПК України самостійною підставою: «якщо встановлено, що підсудний не брав участі у скоєнні злочину». [23] 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Роздiл 3. Порядок виконання виправдувальних вирокiв

   Згідно  з вимогами, вирок суду складається  з вступної (ст. 333 КПК), мотивувальної (ст. 334 КПК) і резолютивної (ст. 335 КПК) частин.

   Зміст вступної частини обвинувального і  виправдувального вироків однаковий. Згідно зі ст. 333 КПК України, у вступній частині вироку вказуються:

• вирок постановлений ім’ям України;
• найменування суду, що постановляє вирок, місце і час ухвали вироку;
• склад суду, секретар судового засідання, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь в судовому засіданні (повинні бути вказані не тільки прізвища, але також ініціали всіх цих осіб);
• відомості про особу підсудного, що мають значення для справи;

   Вступна частина закінчується посиланням на кримінальний закон, що передбачає злочин, у вчиненні якого обвинувачується  підсудний.

   Кримінальнопроцесуальний  закон (ст.334 КПК) пред’являє ряд вимог  до мотивувальної частини виправдувального вироку при його постановленні з будьякої підстави:

   «Мотивувальна частина виправдувального вироку повинна  містити формулювання обвинувачення, яке пред’явлене підсудному і  визнане судом недоведеним, а  також підстави для виправдання підсудного з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення. Не допускається включення у вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність виправданого.»

   При цьому слід розуміти, що вимога повного  формулювання обвинувачення, пред’явленого підсудному, і означає виклад обвинувачення, за яким підсудний був відданий до суду.

    Підстави для виправдання підсудного означають опис у вироку таких обставин:

   – виклад всіх встановлених судом обставин у справі;

   – наведення всіх здобутих в результаті судового слідства доказів, що послужили підставою для визнання підсудного невинним і його виправдання;

   – зазначення мотивів, що пояснюють, чому суд відкидає ті або інші докази, на яких було засновано обвинувачення  окремо і в їх сукупності;

   – формулювання виправдання по кожному  епізоду в чітких, ясних і визначених виразах, щоб із змісту мотивувальної  частини вироку було видно переконливість, визначеність і категоричність визнання підсудного невинним за кожною статтею  і за кожним епізодом обвинувачення окремо. Кримінальнопроцесуальний закон з метою забезпечення переконливості, визначеності і категоричності виправдувального вироку не допускає включення у вирок формулювань, що ставлять під сумнів невинність виправданого;

   – виклад мотивів і висновків, що обґрунтовують рішення суду щодо цивільного позову або відшкодування встановленого матеріального збитку.

   На  підставі перерахованих вимог кримінально-процесуального закону можна зробити висновок про найважливіше значення вмотивованості виправдувального вироку для забезпечення його законності та обґрунтованості.

   Цікаво  для порівняння проаналізувати статтю 305 КПК РФ, яка має назву «Описовомотивувальна частина виправдувального вироку». [24]

   1. В описовомотивувальній частині  виправдувального вироку висловлюються:

   1) сутність пред’явленого обвинувачення; 

   2) обставини кримінальної справи, встановлені судом; 

   3) підстави виправдання підсудного  і докази, що їх підтверджують; 

   4) мотиви, з яких суд відкидає  докази, представлені стороною обвинувачення; 

   5) мотиви рішення стосовно цивільного позову.

   2. Не допускається включення у  виправдувальний вирок формулювань,  що ставлять під сумнів невинність виправданого.[24]

   Виражаючи нерозривний зв’язок вмотивованості виправдувального вироку з його законністю і обґрунтованістю, законодавець вважав необхідною таку вимогу викласти саме в одній статті 323 КПК України.

   Тому  немає потреби розмірковувати про  можливу “обґрунтованість невмотивованого  вироку”, оскільки тільки законний вирок  можна визнати обґрунтованим, а  вказівка закону про необхідність мотивувати вирок у всіх випадках підкреслює незаконність невмотивованого вироку.

   Переконливість  виправдувального вироку набуває особливо важливого значення тому, що нерідко  прокурор у відкритому судовому засіданні  підтримує обвинувачення, виголошує обвинувальну промову, а суд виносить виправдувальний вирок. Такий вирок сприймається громадськістю як правильний і справедливий, якщо проведене судове слідство переконливо показує невинність підсудного, і якщо переконливим у вироку є саме мотивування підстави виправдання.

   Мотивуванням  виправдувального вироку суд ніби відповідає громадськості (суспільству), чому підсудний, член цього суспільства, відданий під  суд, насправді є невинним. Відсутність  мотивування виправдання може спричинити появу різних припущень та сумнівів стосовно вироку, що, поза сумнівом, підриває авторитет суду.

   Ніяк  не можна погодитися з думкою, що мотивування — це формальність при  постановленні вироку. Вмотивування — це і сутність, а не тільки форма  вироку, а вимога вмотивування – зовсім не формальний момент.

   Кримінально процесуальний закон (ст. 257) вказує, що:

   «Суд  першої інстанції при розгляді справи повинен безпосередньо дослідити  докази в справі: допитати підсудних, потерпілих, свідків, заслухати висновки експертів, оглянути речові докази, оголосити протоколи та інші документи.»

   При цьому дуже важливим є те, що:

   «Суд  оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом».[13]

   У цій статті чітко вказано, що внутрішнє  переконання суддів не може бути довільним, необґрунтованим. Внутрішнє переконання  суддів — це не враження суддів в  оцінці кожного доказу або при  вирішенні головного питання  — питання про винність або невинність підсудного. Воно є розумною впевненістю в правильності тих висновків, до яких прийшов суд, — внутрішнє переконання суду повинне бути розумним, таким, що витікає з матеріалів судового розгляду, всієї кримінальної справи.

   Суддівське переконання позбавлене будьякої ірраціональності, це не інтуїція і не несвідоме відчуття, а тверда та обґрунтована впевненість суддів у винності або невинності обвинуваченого, заснована на тому, що саме цей висновок — і тільки він — слідує з обставин справи, а всі інші можливі рішення справи відкинуті як такі, що суперечать обставинами справи і не відповідають дійсності.

   При добросовісному виконанні судом  вимог закону про всебічне дослідження  справи полегшується і складання  добре вмотивованого вироку. Таким чином, належне мотивування вироку є не тільки зовнішнім вираженням його законності і обґрунтованості, але й практичним методом забезпечення його істинності, а також найважливішим методом самоконтролю суддів, підвищення якості судових вироків і поліпшення судової діяльності.

   У мотивувальній частині виправдувального вироку умовно можна виділити три розділи:

   1) виклад сутності обвинувачення,  за яким після попереднього  розгляду (глава 23 КПК України)  справа була призначена до  судового розгляду;