Виправдувальний вирок у кримінальному процесі

   Роздiл 1. Поняття та значення  виправдувального вироку 

           Відповідно до ст. 3 Конституції України [12] людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, органів законодавчої, виконавчої та судової влади. Пленум Верховного Суду України в п.п.1.3 постанови №7 «Про посилення судового захисту прав і свобод людини та громадянина» від 30 травня 1997 року звернув увагу судів на те, що їх діяльність повинна бути направлена на захист прав і свобод людини та забезпечення рівності громадян перед законом і судом. [11]

   Згідно  з ч.1 ст. 124 Конституції України  правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами і посадовцями не допускається. Вимога про здійснення правосуддя лише судом відображена і в ст. 15 КПК України, в якій підкреслюється, що тільки за вироком суду особа може бути визнана винною у скоєнні злочину і піддана кримінальному покаранню.

   Суд, що розглядає кримінальну справу, постановляє вироки, виносить ухвали та постанови. Найважливішим з них  є вирок суду, який відповідно до вимог ст. 321 КПК України постановляється  іменем держави. Ім’ям України постановляються вироки всіх судів загальної юрисдикції, незалежно від того, до якої ланки судової системи належить суд і в якому складі (колегіально чи одноособово) суд розглянув справу.

   Отже, в Україні єдиним процесуальним  актом, яким громадянин може бути визнаний винним у скоєнні злочину і підданий у зв’язку з цим кримінальному покаранню, є вирок, постановлений судом у результаті розгляду кримінальної справи в судовому засіданні в умовах, встановлених законом. Вирок підсумовує всю процесуальну діяльність органів досудового слідства, прокуратури і суду, визначає межі перегляду справи в апеляційному та касаційному провадженні. [3]

   Вирок може бути постановлений тільки судом першої інстанції. Уся процесуальна діяльність по розкриттю злочину, встановленню і викриванню винного, що протікає до остаточного розв’язання справи судом, направлена на створення умов для постановлення судом законного та обґрунтованого вироку. У жодному процесуальному акті попередніх стадій процесу, як і під час самого судового розгляду, не можуть бути вирішені у повному об’ємі питання, які вирішуються у вироку. Кримінальна справа може бути закрита за наявності законних підстав органами досудового слідства та судом. Проте, якщо у справі необхідно вирішити питання про кримінальне покарання, то воно вирішується судом лише у вироку.

   Держава уповноважує суд здійснювати правосуддя від свого імені і забезпечує виконання його рішень. Проголошення вироку ім’ям держави підвищує авторитет цього акта правосуддя і відповідальність суддів за правильне здійснення правосуддя. Вирок суду, що постановляється іменем держави, щодо обов’язковості виконання прирівнюється до закону.

   Відповідно  до вимог ст. 322 КПК України вирок  постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті, в якій під час постановлення вироку можуть знаходитись тільки судді, що входять до складу суду у даній справі. Таємниця наради суддів є однією з гарантій незалежності суддів при розгляді і ухваленні рішень з кримінальних справах.

   Вирок суду має величезне виховне значення. Викриваючи небезпечні для суспільства дії злочинців і застосовуючи до них передбачені законом заходи покарання, суд привертає увагу громадськості до боротьби з правопорушеннями, створює обстановку нетерпимості до злочинів, причин і умов, що їх породжують. Вирок суду попереджає правопорушення серед нестійких членів суспільства і служить вихованню засудженого.

   Щоб вирок дійсно служив досягненню вказаної мети, він повинен відповідати  ряду встановлених законом вимог.

   Перш  за все, вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим (ст. 323 КПК України). 3аконність і обґрунтованість вироку тісно зв’язані, але вони виражають різні сторони акту правосуддя.

   3аконність  вироку – це його абсолютна  відповідність вимогам кримінального і кримінально-процесуального законів. Законним може бути визнаний тільки той вирок, який містить рішення, що відповідають всім вимогам Загальної і Особливої частин кримінального кодексу і інших кримінальних законів. Тому незаконним буде, наприклад, обвинувальний вирок, яким підсудний засуджений за дії, що не становлять суспільної небезпеки, вирок, в якому неправильно кваліфіковані дії засудженого або неправильно, без урахування вказаних в кримінальному кодексі обставин, визначена міра покарання.

   Обґрунтованість вироку — це відповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи, фактам, що мали місце насправді.

   Іншими  словами, обґрунтованим може бути тільки вирок, в якому виражена встановлена  судом у справі об’єктивна істина. Якщо ж вирок не виражає істини, містить судову помилку, то він необґрунтований. Крайнім випадком постановлення необґрунтованого вироку є засудження невинного, а також виправдання злочинця, який підлягає відповідальності. Такий вирок буде і незаконний. Але вирок буде необґрунтованим і у тому випадку, коли, наприклад, суд вирішив справу, не встановивши всіх істотних для справи фактів, хоча засудив дійсно винного. У даному випадку вирок ґрунтується не на всіх фактах, що мали бути враховані при його постановленні, що спричиняє його необґрунтовану м’якість або ж надмірну суворість. Необґрунтованим вважається вирок і тоді, коли суд, правильно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, ігнорує їх або ухвалює рішення, що суперечать матеріалам справи і значенню встановлених ним самим фактів. Необґрунтованим буде вирок, що спирається не на докази, а на здогадки, припущення, інтуїцію суддів.

   Іноді під обґрунтованістю вироку неправильно  розуміють тільки наявність в  самому вироку його обґрунтування, мотивування. У такому разі втрачається найголовніше — обґрунтованість вироку по суті, його об’єктивна істинність.

   У цій частині дуже цінною є думка  Ю.М.Грошевого, який вказав, що «для визнання вироку законним і обґрунтованим  необхідно, щоб мотивування, що наводиться в ньому, було послідовним і не містило внутрішніх суперечностей, щоб думки, викладені у вироку, з усіх питань, що вирішуються в ньому, повністю відповідали б матеріалам кримінальної справи і витікали б з них (логічні мотиви). Логічні помилки, суперечності між даними судового слідства і фактами, які суд визнав у вироку встановленими, між мотивуванням і резолютивною частиною вироку роблять це мотивування порочним і позбавляють вирок сили акта... правосуддя». [6]

   Ряд учених виділяють в науковій літературі і таку властивість вироку суду як його справедливість. На необхідність виголошення справедливого вироку суду прямо вказувалося раніше в Ухвалах Пленуму Верховного суду СРСР. [24]

   Як  вказує Толочко А.Н., справедливим буде вирок, який у повному розумінні  відображає те, що сталося насправді. Одночасно з цим справедливість вироку забезпечується неухильним виконанням процесуального законодавства під час розгляду кримінальної справи і постановленням вироку. [23]

   По  друге, вирок суду повинен бути обґрунтований  лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні (ст. 323 КПК України).

   Ця  вимога закону означає перш за все  обов’язок суду обґрунтовувати судовими доказами всі свої висновки по справі, викладені у вироку. Жодне твердження суду про обставини справи не може бути викладене у вироку, якщо воно не спирається на докази.

   По  третє, вирок повинен бути судом  мотивованим (ст.327, 334 КПК України).

   Особливе  значення вироку встановлює підвищені  вимоги не тільки до його змісту, але  також і до форми, стилю викладу, іншими словами – до культури цього  найважливішого процесуального документу.

   У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України N 5 від 29.06.1990 «Про виконання  судами України законодавства і  постанов Пленуму Верховного Суду України  з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» із змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України N3 від 04.06.93 і N12 від 03.12.1997, підкреслено таке: «Звернути увагу судів на те, що вирок, постановлений ім’ям України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю, суворо дотримуючись вимог статей 321-339 КПК.

   Враховуючи  те, що поспішно, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати  сумніви в його законності, обґрунтованості  і справедливості, судді повинні  постійно удосконалювати стиль написання вироку, який повинен бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним і ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду». [11]

   Таким чином, Пленум підкреслив, що вирок повинен бути бездоганний і за формою. Непереконливий, поспішно складений, неохайний вирок може стати причиною появи неясності в процесі його виконання і, безумовно, не має необхідної виховної та попереджувальної дії.

   Постановлення вироку – це творчий процес, що вимагає значної праці та зосередженості. Різноманіття досліджуваних життєвих ситуацій, індивідуальні особливості підсудних і інших учасників процесу надають кожній справі своїх особливих рис, що виключають можливість шаблонного рішення.

   Вирок постановляється у складній обстановці нарадчої кімнати, коли у справі необхідно  ухвалювати невідкладні рішення, і  в той же час на діяльність судді  накладає відбиток відповідальність за долю людей. За таких умов тільки знання закону, ретельна досудова підготовка судді і постійна робота над підвищенням рівня професійної майстерності дозволять суддям постановляти вироки правильні по суті і досконалі за формою.

   Правильність  вирішення питання про наявність  або відсутність вини підсудного визначає весь подальший хід успішного постановлення законного та обґрунтованого вироку. До питань, які суд повинен вирішити при постановленні вироку, в першу чергу відносяться ті, що встановлюють вину підсудного або її відсутність:

   1) чи мало місце діяння, у вчиненні  якого обвинувачується підсудний;

   2) чи має це діяння склад злочину  і якою саме статтею кримінального  закону він передбачений;

   3) чи винен підсудний у вчиненні  цього злочину; 

   Позитивна або негативна відповідь на ці питання і визначає висновок суду про винність або невинність підсудного. Вирішенням цих питань суд приходить до висновку: визнати підсудного винним і постановити обвинувальний вирок або, визнавши його невинним, – виправдувальний вирок. Інакше кажучи, характер розв’язання вказаних питань визначає і вид вироку – обвинувальний або виправдувальний.

   Проблема  правильного вирішення питання  про винність або невинність є  центральною проблемою в кримінальному  судочинстві, в здійсненні правосуддя у кримінальних справах.

   Перше завдання полягає у правильному  і точному розв’язанні питання винності або невинності. Точність і правильність встановлення і затвердження у вироку винності підсудного (обвинувальний вирок) або невинності (виправдувальний вирок) є найважливішими умовами законності і обґрунтованості вироку.

   Частина 4 статті 327 КПК України вказує, що виправдувальний вирок постановляється  у випадках:

   1) коли не встановлено події  злочину, 

   2) коли в діянні підсудного немає  складу злочину, 

   3) коли не доведено участі підсудного  у вчиненні злочину. 

   Тільки  за наявності однієї з цих трьох підстав суд виносить виправдувальний вирок.

   Виправдовуючи підсудного за першою підставою, суд  констатує відсутність події  злочину, що становить предмет даної  кримінальної справи. Це означає, що діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, не мало місця, взагалі не відбулося.

   Друга підстава виправдання означає, що дії  підсудного не можуть розглядатися як злочин, вони не передбачені як злочин кримінальним законом, в діянні підсудного немає складу злочину.

   Виправдувальний вирок за третьою підставою постановляється у випадках, коли, хоча злочинне діяння мало місце, але немає доказів винності підсудного, не доведено, що злочин скоїв підсудний.

   Виправдання з будь-якої із цих підстав тягне однакові наслідки: констатацію невинності підсудного і повну його реабілітацію. Юридична сила всіх підстав однакова: у всіх трьох випадках виправдання суд відкидає обвинувачення, визнає підсудного невинним.Суддям окрім знання вимог ч.4 ст. 327 КПК України, окрім необхідності глибокого практичного вивчення кожної з трьох підстав постановлення виправдувального вироку необхідно звернути увагу на роз’яснення Пленуму Верховного Суду України з цього питання:

   1. Коли відсутні докази, які підтверджують пред’явлене підсудному обвинувачення і вичерпані всі можливості для отримання додаткових доказів (абзац 3 п.1 постанови Пленуму Верховного Суду №1 від 1 квітня 1994 року «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини»; абзац 2 п.2 постанови Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» ; п.23 Ухвали Пленуму Верховного Суду України №5 від 29.06.1990 року «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і ухвали вироку»).