Виправдувальний вирок у кримінальному процесі

   2. Ухвалюючи рішення про перекваліфікацію дій винного з ч.2, ч.3 або ч.4 на ч.1 ст. 117 КК України за відсутності у справі скарги потерпілої, якщо це питання виникне в нарадчій кімнаті, суд повинен відновити судове слідство і повинен з’ясувати у потерпілої або її законного представника, чи вимагають вони притягнення підсудного до кримінальної відповідальності за зґвалтування. Якщо від вказаних осіб не поступить заява (усна або письмова), суд постановляє виправдувальний вирок. (абзац 3 п.21 ухвали Пленуму Верховного Суду №4 від 27 березня 1992 року «Про судову практику у справах про зґвалтування і інші статеві злочини»). 
 
 
 
 

   Роздiл 2. Особливостi обгрунтування та мотивування виправдувального вироку

   У Законi зазачено три пiдстави постановлення виправдувального вироку ( ч.4 ст.327 КПК України ),а саме:

   - постановлення виправдувального  вироку у випадку,  коли не встановлено  події злочину:

   Встановлення  події злочину стоїть на першому місці в переліку питань, що підлягають вирішенню судом в нарадчій кімнаті при постановленні вироку.

   Суд повинен спочатку вирішити питання, чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний, і при негативній відповіді на нього не обговорює решти всіх питань, перерахованих в законі, а ухвалює виправдувальний вирок, при позитивній же відповіді починає обговорення решти питань.

   Закон вказує, що виправдувальний вирок  постановляється у випадку, якщо не встановлена подія злочину, а  це означає як доказану відсутність  події злочину, так і недоведену подію злочину. Отже, обидва ці випадки рівнозначні і постановлення по ним виправдувального вироку буде правильним. За відсутністю події злочину кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю згідно з вимогами п.1, ч.1 ст. 6 КПК України.

   Закриття  справи у цьому випадку, як і постановлення  судом виправдувального вироку, констатує  невинність підсудного. І хоча законодавець замість слів “невстановлення події” застосовує слова “відсутність події  злочину”, ці поняття рівнозначні, і слідчий при невстановленні події злочину повинен закрити кримінальну справу за пунктом 1 ч. 1 ст. 6 КПК України, тобто за відсутністю події злочину.

   Під не встановленням події злочину  як підставою виправдання, на нашу думку, слід розуміти відсутність, не існування самої події злочину, що становить предмет даної справи, взагалі, відсутність події, про яку йдеться в даній справі.

   Наприклад, коли у справі про вбивство встановлюється, що особа, яка за припущенням була убитою, виявилася живою, це означає, що подія взагалі не мала місця. Коли ж усі обставини справи свідчать, що смерть є не результатом вбивства, а наслідком серцевого нападу, факт смерті, тобто подія взагалі, є, але немає події злочину. Те ж саме буває, коли встановлюється, що мало місце самогубство, бо в цьому випадку є подія, але немає події злочину. [3]

   Постановлення виправдувального вироку за не встановленням  події злочину означає невинність і в кримінальному, і в адміністративному  порядку. Воно виключає також будьяку  матеріальну відповідальність перед потерпілим.

   - постановлення виправдувального  вироку у випадку,  коли в діянні  підсудного немає  складу злочину:

   Другою  підставою для постановлення  виправдувального вироку є відсутність  в діянні підсудного складу злочину. Тому точне визначення поняття “склад злочину” має величезне не тільки наукове, але і практичне значення. Правильне розуміння цієї проблеми створює міцну теоретичну базу для зміцнення законності, для напряму всієї діяльності судів, прокуратури, органів досудового слідства на суворе виконання кримінального і кримінальнопроцесуального закону.

   Без правильного, науково обґрунтованого розуміння загальних основ проблеми складу злочину неможливе безпомилкове здійснення правосуддя у кримінальних справах.

   При постановленні вироку суд повинен неухильно виходити з вимоги ст.2 КК України про те, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

   Особа вважається невинною у скоєнні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

   Стаття 11 КК України зазначає, що:

   1. Злочином є передбачене цим  Кодексом суспільно небезпечне  винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.

   2. Не є злочином дія або бездіяльність,  яка хоча формально і містить  ознаки будьякого діяння, передбаченого  цим Кодексом, але через малозначність  не становить суспільної небезпеки,  тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

   У цій чіткій вимозі закону виражена суть поняття складу злочину: сукупність ознак, що характеризують певне суспільно  небезпечне діяння як злочин.

   Конкретні склади злочинів передбачені Кримінальним кодексом. Ніяке розширення цих складів, застосування їх за аналогією закону не допускаються.

   Точне визначення кримінальним законом поняття  злочину створює ситуацію, в якій суд визнає вчинене підсудним  злочином, оскільки в його діях є передбачена законом суспільна небезпека.

   Суд може постановити обвинувальний  вирок тільки тоді, коли в діях підсудного вироком встановлений передбачений кримінальним законом склад злочину.

   В інших випадках, коли в діях підсудного немає всіх необхідних елементів складу того або іншого злочину за об’єктом, об’єктивною стороною, суб’єктом і суб’єктивною стороною, суд зобов’язаний постановити виправдувальний вирок.

   Правильне постановлення виправдувального вироку, зважаючи на відсутність складу злочину, обумовлене правильним тлумаченням цього поняття, ознак, що характеризують конкретні склади злочинів.

   При неправильному його розумінні неминучими є судові помилки під час постановлення  вироку.

   Виправдання з цієї підстави відбувається у таких випадках: поперше, якщо суд встановив, що особа не досягла віку кримінальної відповідальності, тобто не є суб’єктом злочину; подруге, коли злочин вчинений не підсудним, а іншою особою; потретє, якщо в судовому засіданні встановлені підстави, що виключають злочинність діяння.

   У літературі розрізняють три групи  підстав, що виключають злочинність  діяння. [5]

   Перша група об’єднує вчинки, що відрізняються  властивим злочину ступенем небезпеки, які з тих чи інших причин не передбачені кримінальним законом. У таких випадках суд зіштовхується з проблемами в кримінальному законі. Отже, у мотивувальній частині вироку суд указує, що діяння хоч і характеризується необхідним для злочину змістом, але не є таким, оскільки не закріплене в кримінальному законі.

   Друга група охоплює діяння, які формально містять ознаки певного складу злочину, але за своїм змістом позбавлені суспільної небезпеки. Це вчинки, що підпадають під ч.2 ст. 11 КК України, які формально містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але унаслідок малозначності не є злочином. Визначення судом малозначності залежить від того, ознаки якого складу злочину формально містить вчинена особою дія або бездіяльність. Питання про малозначність діяння завжди питання факту, для встановлення якого необхідний аналіз у вироку конкретних обставин справи. Причому суд в мотивуванні повинен обов’язково пояснити, що встановлена дія або бездіяльність підсудного або взагалі не заподіяли і за своїм характером та змістом вини не могли заподіяти шкоди, або заподіяли чи могли заподіяти лише вкрай незначну шкоду. У вироку суд повинен встановити, що особа не тільки об’єктивно заподіяла незначну шкоду, але і суб’єктивно мала намір заподіяти саме таку, а не більшу шкоду. При розбіжності між фактично заподіяною незначною шкодою і суб’єктивними намірами підсудного відповідальність повинна визначатися відповідно до спрямованості наміру.

   Законодавству і судовій практиці відомі підстави, що виключають суспільну небезпеку  і протиправність діяння. Вони складають  третю групу діянь, що зовні нагадують злочин, але є за своєю природою суспільно корисними і правомірними. Чинне законодавство відносить до них необхідну оборону, крайню необхідність, добровільну відмову від скоєння злочину і затримання злочинця. Виправдовуючи підсудного з цієї підстави, суд дає іншу, ніж на досудовому слідстві, юридичну оцінку діянню, вважаючи, що воно не злочинне. У мотивуванні указується, які з передбачених у законі елементів складу злочину не властиві діянню, і чому оспорюється його правова природа.

   Розглядаючи кримінальні справи, Верховний Суд України систематично звертає увагу судів на правильне і єдине розуміння встановлених кримінальним законом конкретних складів злочину і вимагає при винесенні вироку суворо виходити із змісту диспозиції кримінального закону.

   Постановляючи виправдувальний вирок за відсутністю  в діях підсудного складу злочину, суд  визнає, що хоча дії підсудним і  вчинені, але вони не можуть розглядатися як злочин, оскільки вони не передбачені  законом як злочин.

   На  відміну від не встановлення події злочину, коли виключається і будьяка інша відповідальність особи, при виправданні за відсутністю складу злочину можлива відповідальність цивільна, адміністративна, моральна, оскільки дії, не будучи злочинними, можуть бути неправомірними, заслуговують на осуд не як злочин, а як антигромадський, аморальний проступок, адміністративне правопорушення тощо. [23]

   Визнання  відсутності складу злочину припускає  оцінку діяння підсудного з погляду не відсутності події, а відсутності тих ознак, які утворюють склад даного злочину.

   Форми виявлення відсутності складу злочину, як підстави виправдання, різні.

   Суд, встановивши наявність події, з  приводу якої велося досудове слідство, може визнати відсутність в діях підсудного ознак неправомірності.

   Такі  правомірні дії визнаються законодавцем як суспільно корисні і вони вказані  в розділі 8 КК України (Обставини, що виключають злочинність діяння) [20]:

• необхідна оборона (ст.36 КК України);
• уявна оборона (ст.37 КК України);
• затримання особи, що вчинила злочин (ст.38 КК України);
• крайня необхідність (ст.39 КК України);
• фізичний або психічний примус (ст.40 КК України);
• виконання наказу або розпорядження (ст.41 КК України);
• діяння, пов’язане з ризиком (ст.42 КК України);
• виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ст.43 КК України);

   Виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину  може бути постановлений також при встановленні судом добровільної відмови підсудного від доведення злочину до кінця. Особливістю підстави виправдання в цих випадках є відсутність складу злочину у фактично вчинених підсудним діях.

   Пленум  Верховного Суду України у постанові  від 27.03.1992 року ( із змінами, внесеними постановами від 04.06.1993 г №3 і від 03.12.1997 року №12) “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” вказав:

   “У  відповідності зі ст. 18 КК добровільна  відмова від вчинення зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. Для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести злочин до кінця, відмовилася від цього і з власної волі припинила злочинні дії». [8]

   Відсутність складу злочину іноді може виявитися і в результаті встановлення судом відсутності ознаки повторності або систематичності в діянні, вчиненому підсудним, оскільки деякі діяння стають злочином тільки за наявності цих ознак.

   У той же час суд при постановленні виправдувального вироку за відсутністю в діях підсудного складу злочину повинен при постановленні вироку підходити з особливою ретельністю, щоб не допустити помилок.[3]

   - постановлення виправдувального вироку у випадку, коли не доведена участь підсудного у вчиненні злочину:

   Суд обгрутовує вирок виключно на доказах, розглянутих у судовому засіданні. За допомогою дослідження на суді всіх доказів відбувається і формування внутрішнього суддівського переконання  про винність або невинність підсудного.

   Доказування — це єдиний спосіб встановлення об’єктивної істини в кримінальному судочинстві. Поки не доведені обставини скоєння злочину, не можна сказати, що вони були, мали місце насправді.

   З приводу того, що доведення є єдиним способом для встановлення істини в ст. 327 КПК України вказано:

   “Обвинувальний  вирок не може ґрунтуватися на припущеннях  і постановляється лише при умові, коли в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена.

   “Виправдувальний  вирок постановляється у випадках, коли не встановлена подія злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, а також коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину”.