Захоплення заручників

Першим нормативно-правовим актом, який визнавав заручництво одним з проявів тероризму, була Женевська конвенція про попередження та покарання тероризму 1937 р. - результат трирічної праці спеціально створеної Радою Ліги Націй комісії експертів. Конвенція складалася з преамбули та 29 статей, формулювала поняття міжнародного терористичного акту та механізм боротьби із тероризмом, встановлювала процедуру введення в дію та порядок практичного застосування даного акта на міжнародному та національному рівні. Передбачалось також включення державами-учасницями в усі договори про екстрадицію обов'язку видавати терористів, а також закріплення у національному кримінальному законодавстві відповідальності за вказані у Конвенції злочини. На жаль, внаслідок складної політичної ситуації у світі напередодні Другої світової війни згадана Конвенція так і не набула чинності (з 23 держав - членів Ліги Націй, які підписали цей документ, ратифікувала його тільки Індія).

У другій половині XX ст. було прийнято низку конвенцій про боротьбу з різними проявами міжнародного тероризму (Токійська 1963 р_. Гаазька 1970 р. та Монреальська 1971 р, - на захист цивільної авіації; Нью-Йоркська 1973 р. для попередження злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів; Римські 1988 р. - на протидію морському піратству), кілька регіональних угод (Конвенція країн - членів Організації американських держав 1971 р. про попередження та покарання за вчинення актів тероризму проти осіб та пов'язаного із цим вимагання, Європейська конвенція про боротьбу із тероризмом 1977 р.) тощо. Всі вони визнавали незаконне насильницьке позбавлення волі особи протиправним діянням незалежно від мети вчинення та закликали держави - учасниці зазначених договорів до встановлення суворої відповідальності за такі діяння. Однак практика засвідчила, що для ефективної протидії захопленню заручників цього недостатньо.

Міжнародна конвенція по боротьбі із захопленням заручників вперше дала визначення даному злочину. Конвенція засудила його як прояв міжнародного тероризму і запропонувала країнам-учасницям, всьому міжнародному співтовариству вжити заходів щодо боротьби з ним, у тому числі і через відповідне національне законодавство.

Отже, наприкінці минулого сторіччя захоплення заручників було визнано суспільно небезпечним (тобто злочинним) діянням. Водночас його законодавча дефініція, відповідальність та відмежування від суміжних злочинів мають свої, властиві кожній країні особливості. Серед держав далекого зарубіжжя можна умовно виділити (за способом регламентації кримінальної відповідальності за захоплення заручників) такі групи країн.

Перша група. У країнах кримінальне законодавство не розмежовує даний та суміжні злочини, розглядаючи подібні діяння або в рамках одного складу злочину (викрадення людини, іноді - незаконне позбавлення волі) або як його кваліфікований склад. Так, кримінально караними визнаються: викрадення іншої людини без її згоди з використанням насильства, або після отримання такої згоди за допомогою небезпечної загрози чи хитрощів, або іншим способом для того, щоб примусити третю особу вчинити дію, потурання або бездіяльність (§ 102 КК Австрії);²⁰ викрадення особи та протизаконне позбавлення волі (ст. 142 КК Болгарії ); викрадення людини з вимогою виконати певні дії для її звільнення (ст. 164 КК Іспанії )²¹; незаконне захоплення, викрадення, насильницьке чи здійснене шляхом обману вивезення чи утримування будь-якої особи з метою отримання викупу чи винагороди (§ 1201 титулу 18 Зводу законів США); позбавлення волі іншої особи, в тому числі з метою отримання прибутку (§261 КК Данії).²²

Друга група. Тут кримінальний закон виділяє захоплення заручників у окремий склад злочину, який співвідноситься із незаконним позбавленням волі та викраденням людини як спеціальна норма із загальною. Родовим об'єктом злочину, що розглядається, визнається особиста воля людини (щоправда, існують і винятки: наприклад, за КК Польщі захоплення заручників - злочин проти публічного порядку (ст. 252)²³. Дії, що складають об'єктивну сторону захоплення заручників, сформульовані згідно зі ст. 1 Конвенції: передбачені дві форми його вчинення (захоплення або тримання особи). Суб'єкт злочину - загальний (як його визначає кримінальний закон відповідної держави). Суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом та наявністю спеціальної мети - спонукання визначеного законом кола фізичних та юридичних осіб до вчинення або невчинення певних дій як умови звільнення потерпілого. Кваліфікуючими обставинами захоплення заручників визнаються вчинення злочину з корисливих мотивів, повторно, за попереднім зговором групою осіб, завдання шкоди здоров'ю потерпілого, жорстоке поводження з ним або тривале позбавлення його волі (від одного тижня до одного місяця); особливо кваліфікуючими - смерть потерпілого або настання інших тяжких наслідків.

Природно, що в державах із різними правовими системами не можуть не існувати й обумовлені власними законотворчими традиціями та правозастосовчою практикою певні особливості регламентації кримінальної відповідальності за злочин, що розглядається. Так, у КК деяких країн адресати погроз при захопленні заручників названі узагальнюючим терміном «третя особа» (ст. 282а КК Голландії, ст, 185 КК Швейцарії). Стаття 224-4 КК Франції прямо вказує форми спеціальної мети при вчиненні даного злочину: готування або вчинення злочину або проступку; сприяння втечі або забезпечення безкарності виконавця чи співучасника ,виконання будь-якої вимоги або умови, зокрема внесення викупу.

Нарешті, в окремих випадках законодавець, підкреслюючи терористичний характер злочину, що розглядається, та криміналізуючи захоплення заручників, вказує, що при організованих формах терористичної діяльності, тобто при вчиненні злочинів терористичної спрямованості (терористичного характеру) у складі спеціально створеної з цією метою організації (спільноти), захоплення заручників (на відміну від суміжних складів) підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів (наприклад, статті 120 і 239 КК КНР, §§ 129а та 239 КК ФРН). Поряд із цим з метою стимулювання позитивної посткримінальної поведінки особи передбачається або звільнення винної особи від кримінальної відповідальності (КК Польщі), або зменшення покарання (КК Франції та Швейцарії) за умови добровільного звільнення заручника та відмови від висунутих вимог.

Як бачимо, однакової точки зору стосовно законодавчого регулювання відповідальності за захоплення заручників та суміжні з ним злочини, формулювання відповідних норм у кримінальному законі, кваліфікації дій та покарання винних осіб у деяких державах далекого зарубіжжя немає. Природним поясненням відсутності єдиного підходу у вирішенні цих проблем є насамперед складний, комплексний характер даного злочину, прояв його на різних рівнях тероризування - від сфери вирішення дрібних побутових проблем до грандіозного політичного скандалу.²⁴

Країнам - республікам колишнього СРСР, які за часів своєї незалежності вже прийняли нові КК або внесли зміни у чинні, притаманні свої характерні риси регулювання відповідальності за захоплення заручників. Насамперед це стосується визначення родового об'єкта злочинного посягання. За цим критерієм згадані держави можна розділити на дві групи.

Перша група. Країни цієї групи, орієнтуючись на всесвітньо визнаний пріоритет людини, її прав, свобод і законних інтересів та обов'язок держави захищати ці блага, відповідно закріпили його у власних конституціях. На підставі цього у КК Грузії (ст. 144) , Естонії (ст. 124-1), Латвії (ст. 154), Молдови (ст. 116-1), Таджикистану (ст. 181) та України (ст. 147) норма про відповідальність за захоплення заручників розміщена у (главах) розділах Особливої частини, які передбачають відповідальність за посягання на волю особи.

Друга група. У свою чергу, КК держав цієї групи - Азербайджану (ст. 215), Білорусі (ст. 291), Киргизстану (ст. 227), Росії (ст. 206) , Узбекистану (ст. 245) - розглядають захоплення заручників як злочин проти громадської безпеки. Таке рішення обґрунтоване тим, що без забезпечення державної та громадської безпеки визнання пріоритету людини, її прав, свобод та законних інтересів залишається тільки декларацією, а у дійсних - з точки зору загальнолюдських цінностей - державних та суспільних інтересах завжди поєднані інтереси багатьох осіб, які є більш вагомими, ніж інтереси окремо взятої особи.

Нарешті, кримінальний закон Білорусі, Грузії та України містить, окрім загальної, також і спеціальну норму про відповідальність за захоплення заручників у разі вчинення вказаного злочину відповідно на порушення законів та звичаїв війни (гл. 17 «Злочини проти миру та безпеки людства» КК Білорусі), проти держави (ст. 329 глави XXXVIII «Тероризм розд. 11 «Злочини проти держави ) або відносно представників влади чи співробітників правоохоронних органів (розд. XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян КК України.²⁵

Згідно зі ст. 1 згаданої Конвенції об'єктивна сторона злочину, що розглядається, за КК практично всіх країн колишнього СРСР передбачає дві форми його вчинення - захоплення або тримання особи (виняток становить КК Грузії, який в обох нормах - загальній та спеціальній - вказує тільки на одну форму - захоплення. Суб'єктивна сторона характеризується виною у формі прямого умислу та спеціальною метою - спонукання вказаних у законі адресатів погроз до вчинення (утримання від вчинення) певних дій як умови звільнення заручника.

Суб'єктом захоплення заручників за КК переважної більшості колишніх радянських республік визнається фізична осудна особа, якій на момент вчинення злочину виповнилося 16 років. У деяких країнах (Росія, Україна) вік кримінальної відповідальності з огляду на підвищену суспільну небезпеку, загальнонебезпечний спосіб вчинення та тяжкий характер злочину знижений до 14 років.

Кваліфікуючими обставинами при захопленні заручників визнаються вчинення злочину неодноразово, за попереднім зговором групою осіб, відносно неповнолітнього (малолітнього), із застосуванням зброї або насильства, небезпечного для життя та здоров'я, із корисливих мотивів. Особливо кваліфікуючими (такий склад передбачений КК Азербайджану, Грузії, Киргизстану, Росії, Таджикистану) є вчинення злочину організованою групою або злочинним співтовариством або смерть потерпілого чи інші тяжкі наслідки.

Спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності за захоплення заручників у разі їх добровільного чи на вимогу органів влади звільнення передбачене КК Азербайджану, Киргизстану, Росії, Таджикистану (якщо в діях винної особи немає іншого складу злочину).

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що кримінальна відповідальність за захоплення заручників сьогодні передбачена кримінальним законом більшості країн світу. При цьому підходи до визначення цих злочинів мають деякі спільні риси в країнах колишнього СРСР, правові системи яких тривалий час перебували в єдиному просторі, та суттєво відрізняються в державах далекого заруб

                                 Висновок

Захоплення  заручників – це суспільне явище, відоме ще з первісних часів і таке, що не завжди визнавалося протиправним. Проте внаслідок складної, тривалої еволюції воно було визнане злочином за міжнародним правом (залежно від обставин вчинення – воєнним злочином або злочином міжнародного характеру). Як прояв тероризму, зокрема міжнародного, воно не може бути виправдано за жодних обставин. Кримінальна відповідальність за захоплення заручників встановлена в Україні, як і у більшості держав світу, на виконання зобов’язань, прийнятих на себе при приєднанні до Міжнародної конвенції про боротьбу із захопленням заручників 1979 року.

У чинному  КК відсутнє визначення поняття “заручник”, а закріплене у Законі України  “Про боротьбу з тероризмом” потребує удосконалення. Доцільно ввести це поняття  до відповідної кримінально-правової норми в якості першої примітки у  наступній редакції: “Заручник – фізична особа, яка захоплена або утримується іншою фізичною особою з метою спонукання третьої особи (фізичної, юридичної, групи осіб, держави, міжнародної організації) до вчинення чи утримання від вчинення певної дії як умови звільнення захопленої або утримуваної особи”. Водночас визначення, наведене у ст. 1 Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, слід виключити.

Назва та диспозиція ст. 147 КК України у  чинній редакції не відповідають одне одному за кількістю потерпілих (згідно назви відповідальність настає за захоплення заручників, тобто декількох осіб, а за диспозицією злочин є посяганням на заручника – одну особу). Цю розбіжність слід усунути шляхом зміни назви статті на “Захоплення заручника”.

Родовим об’єктом захоплення заручників є відносини громадської безпеки (тому відповідна стаття має міститись у розділі IX “Злочини проти громадської безпеки” Особливої частини чинного КК, після ст. 258-4 “Сприяння вчиненню терористичного акту”, під номером 258-5). Основним безпосереднім об’єктом є відносини загальної безпеки; додатковим безпосереднім обов’язковим – відносини свободи та особистої безпеки особи; додатковим безпосереднім факультативним – відносини життя, здоров’я, власності, порядку управління, громадського порядку.

Потерпілий  при захопленні заручників – це фізична особа, захоплена як заручник, а також інша фізична особа, якій цим злочином завдано фізичну, моральну чи матеріальну шкоду (зокрема, при захопленні, триманні чи при звільненні заручників або через звернення до неї вимог винної особи).

Об’єктивна  сторона даного злочину – захоплення або тримання особи як заручника, поєднане з спонуканням третьої  особи (осіб) до вчинення чи утримання  від вчинення певної дії (дій) як умови  звільнення заручника. Відтак формулювання диспозиції слід змінити (“…поєднане із спонуканням…” замість “…з метою спонукання…”). Вимога винної особи завжди є певною, тому її слід визначити як вимогу про вчинення чи утримання від вчинення “певної   дії”   (а  не  “будь-якої”).   Форма  передачі,  факт  і  ступінь  виконання