Захоплення заручників

Львівський державний  університет внутрішніх справ

Юридичний факультет

                           Кафедра кримінально – правових  дисциплін

 

 

 

 

 

 

Курсовий проект(робота)

                                     на тему : Захоплення заручників

 

 

 

 

 

                                                                                       

 

                                                                                         Студентки 3курсу 4групи

Чернихівської І.Б.

 

                                                                                          Керівник: доцент                  кафедри кримінально – правових дисциплін , кандидаю юридичних наук

Яремко Галина Зіновіївна

 

 

 

 

 

 

 

                               

                                                 Львів 2013р.

 

 

                                                       Зміст

Вступ……………………………………………………………………………...3

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика складу злочину захоплення заручників

1.1. Місце в системі Кримінального законодавства…………………….….5

1.2. Об`єкт і об’єктивна сторона складу злочину………………………..…11

1.3. Cуб’єкт і суб’єктивна сторона складу злочину……………….…….....16

Розділ 2. . Відмежування захоплення заручників від інших  посягань…..19

Розділ 3. Відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних держав….………………………………………………….…….…26

Висновки……………………………………………………………….….…….32

Список використаної літератури…………………………………..….……..34

 

 

                                            Вступ

Розбудова незалежної Української держави на основі ліберально-демократичних ідей захисту прав людини обумовила докорінний перегляд існуючої системи соціальних цінностей. Згідно ст. 3 Конституції України найвищими з них визнаються людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, а утвердження і забезпечення її прав і свобод є головним обов’язком держави. Серед правових гарантій здійснення цього обов’язку особливе місце посідає кримінальне законодавство.

Сучасна держава, що будується на ліберальних  цінностях, створює систему протидії основним загрозам, у якій провідну роль відіграють кримінально-правові заходи. З-поміж глобальних загроз на сучасному етапі є і суспільно-політичне явище особливого роду – тероризм. Будь-які акти насильства, що супроводжуються застосуванням зброї, вчиненням вибухів, підпалів і т.ін., якщо вони вчинені з метою порушення безпеки суспільства, задля впливу на прийняття рішень органами державної влади чи місцевого самоврядування або для провокації міжнародного ускладнення, створюють серйозну небезпеку життю і здоров’ю невизначено великої кількості людей.

Мета  дослідження полягає в комплексному багатоаспектному дослідженні проблеми захоплення заручників.

Досягнення  визначеної мети передбачає вирішення  наступних завдань:

- дослідити суб’єктивні та об’єктивні ознаки складу злочину «захоплення заручників»;

-  охарактеризувати відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних країн;

-    розкрити специфіку відмежування захоплення заручників від інших посягань;

Об’єктом  дослідження є захоплення заручників у всіх його негативних проявах.

Предметом дослідження виступають чинні нормативно-правові акти, які регламентують відповідальність за захоплення заручників.

Нормативну та інформаційну основу роботи складають Конституція  України, Кримінальний кодекс України, чинні законодавчі і підзаконні акти, що мають відношення до проблеми захоплення заручників, праці вітчизняних і закордонних авторів по кримінальному праву, які стосуються даного питання.

Робота складається  зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У першому розділі  висвітлюються суб’єктивні та об’єктивні ознаки складу злочину «захоплення заручників».

У другому розділі  розглядається відмежування захоплення заручників від інших посягань.

У третьому розділі характеризується відповідальність за захоплення заручників за законодавством зарубіжних країн.

 

Розділ 1. Кримінально-правова характеристика складу злочину

1.1. Місце в системі Кримінального законодавства

Тероризм сьогодні — реальний фактор загрози національній безпеці кожної держави. Не випадково політичні та громадські діячі вказують на подолання тероризму як на один з найважливіших напрямів міжнародного співробітництва. Організація боротьби з цим явищем у всіх його проявах є однією з найбільш актуальних проблем в Україні. Терористична діяльність — проблема не тільки спеціальних служб та правоохоронних органів, а й світової спільноти в цілому. Одним з найпоширеніших та небезпечних проявів тероризму в теперішній час є, безперечно, захоплення заручників. Адже цей злочин загрожує найціннішим правам і свободам людини — праву на життя, здоров'я, свободу і особисту недоторканність.

У зв'язку з відсутністю нормативного забезпечення боротьби із захопленням заручників у 1976 р. Генеральною Асамблеєю ООН був створений спеціальний комітет для розроблення необхідного міжнародно-правового документа. В результаті чого було розроблено і прийнято Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників(8 червня 1983 р. набула чинності) .

Для УРСР Конвенція набула чинності 19 липня 1987 року, а 31 липня Указом Президії Верховної Ради УРСР чинний КК був доповнений ст. 1231 «Захоплення заложників». Конвенція продовжує діяти і у незалежній Україні. Згідно із ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.¹

Відповідно до ст. 1 Конвенції «будь-яка особа, яка захоплює чи утримує іншу особу і погрожує вбити, завдати ушкодження чи продовжити утримувати іншу особу (тут і далі іменовану як заручник) для того, щоб примусити третю сторону, а саме: державу, міжнародну неурядову організацію, будь-яку фізичну чи юридичну особу чи групу осіб виконати чи утриматись від виконання певного акту як прямої чи непрямої умови для звільнення заручників, вчиняє злочин захоплення заручників за змістом цієї Конвенції. Будь-яка особа, яка намагається здійснити акт захоплення заручників або бере участь як співучасник будь-якої особи, котра вчиняє, або намагається вчинити акт захоплення заручників, також вчиняє злочин, передбачений цією Конвенцією».²

Таким чином Конвенція закріпила в якості об'єкта злочинного посягання як внутрішньодержавні, так і міжнародні відносини, що значно розширило межі застосування даного міжнародно-правового акта. Погоджуюсь з думкою В.Комісарова, що особливості системи національного законодавства, специфіка об'єкта правового регулювання потребують виваженого підходу при трансформації міжнародно-правових норм у національне законодавство,³ бо у протилежному разі чинний у державі кримінальний закон відкине нову норму і вона буде приречена на незастосування. Оскільки раніше відповідної норми у Кримінальному кодексі УРСР не було, законодавець, керуючись принципом універсальності, текстуально відтворив основні ознаки захоплення заручників як злочину міжнародного характеру в диспозиції ч. 1 ст. 123 з позначкою 1. Крім того, як частина третя до статті був імплементований зміст ст. 13 згаданої Конвенції про незастосування останньої у випадках, коли злочин вчинений у межах однієї держави, коли заручник і злочинець є громадянами цієї держави та коли злочинець перебуває на її території.

У результаті такого політико-правового підходу до кримінальної відповідальності за даний злочин, використовуючи нововведену норму, можна було притягнути до відповідальності тільки громадянина іноземної держави; в зв'язку з цим правозастосовча практика була зведена практично до нуля. Злочини, які формально мали всі ознаки захоплення заручників (здебільшого в той час це траплялося у місцях позбавлення волі), і при цьому вчинювалися на території нашої держави її громадянами і стосовно її ж громадян, кваліфікувалися за різними статтями кримінального закону: бандитизм; дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ; незаконне позбавлення волі; вимагательство; втеча з-під варти; злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи і, навіть, злісне хуліганство. Як слушно зазначають Н.Бєляєва, Т.Орєшкіна та Е.Мурадов, однорідні по суті дії отримували різну правову оцінку, що не забезпечувало громадянам нашої держави рівний з громадянами іноземних країн кримінально-правовий захист.⁴ І це при тому, шо згідно із ст. 2 названої Конвенції кожна держава-учасниця самостійно передбачає відповідне покарання за даний злочин, враховуючи його тяжкий характер.

Вихід із складного становища, що склалося у зв'язку з цим, почався з внесенню змін до ст. 123 КК УРСР ще до проголошення незалежності України Указом Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1991 р. «Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів» до цієї статті були додатково включені дві частини: ч. 4 — описувала простий склад злочину захоплення заручників, а ч. 5 — передбачала кваліфікуючі ознаки цього діяння (в тому числі вчинення його щодо працівника правоохоронного органу чи представника влади, а так само і стосовно їх близьких родичів).

Але значною помилкою, було те, що диспозиція пункту 4 зазначеної статті містила звужений перелік адресатів погроз при захопленні заручників. З переліку тих, до кого, могли бути застосовані вимоги було виключено фізичну, юридичну особу і групу осіб.

Згідно з новим Кримінальним кодексом України відповідальність за захоплення заручників передбачають; ст, 147 (загальна норма, розділ III Особливої частини «Злочини проти волі, честі та гідності особи») та ст. 349 (спеціальна норма, розділ XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян»). Спір стосовно кола адресатів погроз при захопленні заручника нарешті вирішено:

в диспозиції статті вони перераховані повністю (державна або інша установа, підприємство чи організація, фізична або службова особа); крім того, введено новий можливий адресат звернення — «родичі затриманого». Будь-які посилання на незастосування статті чи її частини за колом осіб чи за територіальною ознакою виключені, що також є безперечною перевагою.

У ст. 115 нового КК, яка передбачає відповідальність за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, однією з останніх є вбивство заручника.

Міжнародна Конвенція про боротьбу із захопленням заручників визначила, що захоплення заручників є злочином, який викликає серйозне занепокоєння з боку міжнародного товариства, і, згідно з положеннями цієї Конвенції, будь-яка особа, яка вчиняє акт захоплення заручників, підлягає або судовому переслідуванню, або видачі.

Під захопленням особи  як заручника ми розуміємо будь-яке  протиправне посягання на фізичну  свободу й особисту недоторканність  людини з тим, щоб використати  це як засіб впливу на вказаних у  законі адресатів. Як правило, захоплення особи полягає у вилученні її з місця перебування та наступному поміщенні в обмежений простір (будь-яке приміщення, транспортний засіб, певна територія), тобто у викраденні людини. Таке викрадення може бути відкритим або таємним, із застосуванням фізичної сили або психічного впливу на потерпілого або без такого застосування. Захоплення може бути вчинене також шляхом обману або зловживання довірою потерпілого, коли він добровільно передає себе до рук злочинця, не усвідомлюючи до певного моменту факту захоплення.. Захоплення можливе також у випадках, коли потерпілий із будь-яких причин (хворобливий стан, втрата свідомості, вік) не усвідомлює характеру вчинюваних із ним дій.

Захоплення заручника  може мати форму незаконного позбавлення  волі та не супроводжуватися протиправним переміщенням особи із одного місця до іншого. Це відбувається в ситуаціях, коли потерпілий сам опинився у такому місці, де зусиллями злочинців позбавляється можливості вільно пересуватися.

Практично всі науковці стверджують, що захоплення слід вважати закінченим з того моменту, коли потерпілий фактично обмежений у свободі пересування.⁵ Погоджуючись із цим твердженням по суті, зазначимо лише, що воно не може бути поширене на випадки, коли потерпілий у силу своїх особливостей (каліцтво, малолітній вік, перебування на лікуванні у психіатричних закладах тощо) до моменту захоплення був позбавлений або суттєво обмежений у свободі пересування. Очевидно, захоплення, вчинене щодо таких категорій осіб, слід вважати закінченим із того моменту, коли винний отримує хоча б початкову можливість «розпоряджатися» потерпілим - вирішувати його подальшу долю.

Викладене свідчить, що можна кваліфікувати  дії винного як замах на злочин, передбачений ст. 147 або ст. 349 КК. Зокрема, якщо в наведеному прикладі про захоплення обманним шляхом як заручника працівника міліції, потерпілий до моменту обмеження його у свободі пересування зрозуміє, що відбувається щось підозріле і не дасть заманити себе у пастку, вчинене слід розглядати як незакінчений замах на захоплення заручника.

На нашу думку, тримання особи як заручника не повинно обов'язково пов'язуватись із перебуванням потерпілого у певному, визначеному винним місці. Наприклад, до тіла захопленої людини прикріпляється вибуховий пристрій, який спрацює за сигналом злочинця у разі невиконання його вимог. Ми вважаємо, що основним для оцінки дій суб'єкта як тримання заручника в даному випадку є той факт, що він у результаті вчинених дій отримав реальну можливість визначати долю потерпілого і тим самим використовувати його як засіб впливу на визначених у законі адресатів.

Якщо тримання як заручника здійснюється щодо особи, яка здатна самостійно пересуватись, юридичний момент закінчення злочину  — початок перешкоджання її виходу на волю. Якщо потерпілим є немовля, каліка, особа, яка перебуває без свідомості або в іншому стані, який виключає можливість пересуватися, тримання заручників слід вважати закінченим з моменту, коли винний досягає реального контролю над такою людиною. Слід зазначити, що тримання заручників традиційно розглядається як триваючий злочин , що робить необхідним окремо визначити момент його фактичного припинення. Очевидно, злочин може бути припинений як із причин, які залежать від волі винного (звільнення заручників незалежно від мотивів такої поведінки, з'явлення із зізнанням), так і з обставин, які знаходяться поза його волею (втеча заручників з місця тримання, їх звільнення працівниками правоохоронних органів або іншими особами, смерть потерпілих). Час фактичного припинення злочину має значення для обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.