Захоплення заручників

Захоплення або тримання заручника  для винного є одним із проміжних  етапів у досягненні його кінцевої мети. Наступним етапом є пред'явлення  певних вимог родичам заручника, державній або іншій установі, підприємству, організації або їх службовим особам. Проте за змістом закону реальне висунення таких вимог не є обов'язковим для кваліфікації дій винного як закінченого злочину за ст. 147 або ст. 349 КК. Законодавець визначає лише мету злочину - спонукання вказаних адресатів до вчинення або утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Таке спонукання, очевидно, полягає у висуненні вимог певного характеру та може супроводжуватися погрозами на адресу заручника.⁶ Але ні пред'явлення ультимативних вимог, ні погрози не входять у зміст діяння, передбаченого ст. 147 чи ст. 349 КК України. У зв'язку з цим вважаємо помилковою позицію, відповідно до якої умова звільнення заручника обов'язково має бути доведена до тих суб'єктів, яким вона адресована .

 

1.2. Об`єкт і об’єктивна сторона складу злочину

 

Загальновизнано, що об’єктом злочину завжди є те благо, якому злочином завдається реальна шкода чи створюється загроза заподіяння такої шкоди. Об’єктом будь-якого злочину є охоронювані законом про кримінальну відповідальність суспільні відносини. Проте, ст. 147 КК містить вказівку не на сам об’єкт злочину, а на окремі елементи охоронюваних законом суспільних відносин.⁷

Родовим об’єктом злочину є суспільні відносини, що забезпечують особисту волю, честь та гідність особи.

Об’єктом цього злочину є не тільки особиста воля, а й особиста безпека особи, захопленої як заручник. Потерпілим від злочину є фізична особа – заручник.⁸ Згідно з ст. 24 Цивільного кодексу України фізичною особою вважається людина. Захоплення заручника (-ків), що має додаткові суб’єктні ознаки, наприклад представника влади, працівника правоохоронного органу чи їх близьких родичів, тягне відповідальність за ст. 349 КК.

Безпосереднім об’єктом цього злочину, виступають суспільні відносини, що забезпечують охорону державою права вибору людиною на свій розсуд постійного чи тимчасового місця проживання (перебування), крім випадків передбачених законом. Таким чином, у цьому випадку йдеться про охорону фізичної свободи (волі) та особистої недоторканості людини.

П.С. Матишевський вважає під фізичною свободою (волею) людини з урахуванням встановлених законом обмежень право вільно пересуватись, обирати місце свого проживання та тимчасового перебування. Особиста недоторканість полягає у забороні протиправного втручання з боку інших осіб у питання вибору людиною (в окремих випадках – її законними представниками) місця проживання, тимчасового перебування чи здійснення свободи пересування.⁹

Важливим моментом для кваліфікації захоплення заручників є визначення додаткового об’єкта. В літературі вважається, що додатковим об’єктом цього злочину є основи громадської безпеки, забезпечувати яку покликані органи державного управління.

Як однозначно зауважує А.С. Політова при визначенні безпосереднього об’єкту захоплення заручників була допущена помилка.

Неоднозначно в працях вітчизняних і зарубіжних вчених вирішується питання про безпосередній об’єкт захоплення заручників, де виділяють дві точки зору: особисту волю людини або громадську безпеку. Так, наприклад, дотримуючись позиції, що захоплення заручників у міжнародному праві є різновидом тероризму, законодавець у Російській Федерації, Узбекистані та Республіці Бєларусь відносить це склад злочину поряд із складом тероризму до злочинів проти громадської безпеки. З іншого боку підійшов законодавець України та Туркменістану при визначенні причетності цього злочину, як такого, що виступає проти громадської безпеки; у законодавстві України захоплення заручників належить до злочинів, направлених проти особи. Як справедливо зазначає В.П. Ємельянов, неоднозначний підхід до цього складу злочину в частині розташування його в системі норм КК, мабуть викликаний багатогранністю самого діяння, тобто проявом його різних рівнів тероризування – від сфери вирішення дрібних побутових проблем до грандіозного політичного скандалу, тому в таких випадках це діяння буде виступати як злочин з елементами тероризування, в інших формах – як формений тероризм.¹⁰

Якщо визнавати, що об’єктом захоплення заручників є громадська безпека, то законодавець не повинен ігнорувати той факт, що для вказаного складу злочину властиві такі ознаки: а) він об’єктивно шкідливий для невизначеного широкого кола суспільних відносин (безпека особи, недоторканість власності, нормальна діяльність підприємств, установ, організацій та інших соціальних інститутів); б) основні соціальні блага суспільства порушуються опосередковано: шляхом завдання шкоди відносинам, які регламентують безпечні умови життя суспільства. Однак від цього зазначений злочин не стає менш небезпечним, ніж, наприклад, злочини проти власності, злочини проти життя та здоров’я особи тощо. Оскільки шкода заподіюється інтересам не конкретної особи, а й суспільно значимим інтересам – створення безпечних умов життя суспільства в цілому, тому законодавець встановлює достатньо суворі санкції за скоєні злочини проти безпеки суспільства.¹¹

Крім того, особа заручника цікавить винних не тільки як особистість, а як засіб тиску на певного адресата – родичів затриманого, державної або іншої установи, фізичної або службової особи для вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії (дій).

Наведені ознаки повною мірою відповідають злочину, передбаченого ст. 147 КК України. Більше того, віднесення захоплення заручників до суспільно небезпечних злочинів обумовлено і суб’єктивно, оскільки винний усвідомлює, що метою його дії є не захоплення заручників, а вчинення й утримання від вчинення будь-яких дій з боку родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи.

Отже, визнаючи, що головним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 147 КК України, є відносини громадської безпеки, а вже додатковим – особиста воля людини.

На цьому наголошує А.С. Політова, яка також висловлює думку, щодо віднесення складу злочину захоплення заручників до розділу ІХ Кримінального кодексу України «Злочини проти громадської безпеки».

 

Об’єктивна сторона злочину – це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.¹²

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України полягає в захопленні або триманні особи як заручника, тобто в активних діях винного, які полягають в досягненні наведених діянь. Вчинення одного із зазначених діянь є достатнім для встановлення об’єктивної сторони захоплення заручників.¹³

За конструкцією об’єктивної сторони склад цього злочину – формальний. Тобто такий склад злочину, який для встановлення діяння як злочинного, потребує лише вчинення шляхом дії чи бездіяльності (у даному випадку тільки шляхом активної дії) суспільно небезпечного діяння, а конкретніше, не потребує настання суспільно небезпечних наслідків, які будуть породжуватися причинним зв’язком із самим суспільно небезпечним діянням.

Цей злочин вважається закінченим з моменту захоплення потерпілого або з моменту фактичного позбавлення заручника права вільно пересуватися.

Захоплення заручника – це його викрадення, яке може бути таємним або відкритим; воно може супроводжуватися насильством (як фізичним, так і психічним), в тому числі із застосуванням зброї, інших знарядь вчинення злочину, або може обійтися без такого насильства.

Тут треба вказати, що у даному визначенні можливе не тільки особисте захоплення особі (чи осіб), а наприклад місця їх перебування чи значного скупчення.

Прикладом із світової практики, може слугувати випадок, коли 14 червня 1995 р. у місті Будьоновск чеченськими терористами було захвачено міську лікарню, під командуванням А. Басаєва, внаслідок цього загинуло понад 280 осіб.

Тримання заручника – це, як правило, логічний наслідок його захоплення, хоча тримання може здійснюватися і особою, яка не брала участь у захопленні. Також тримання заручника може бути здійснене і без його попереднього захоплення.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі.

Прикладом такої суспільно небезпечної активної дії виступає терористичний акт який стався 1 вересня 2002 р. (якраз під час проведення урочистих заходів, з нагоди Дня знань) в м. Беслан (Дагестан), коли терористи захопили школу, разом з тим і понад 800 осіб, з яких переважною більшістю були діти, та тримали їх як заручників близько трьох днів, потребуючи від місцевих органів влади дуже великі кошти за збереження життів заручників. Внаслідок штурму, який був не досить розробленим загинуло понад 300 осіб.

Тримання заручника – це позбавлення заручника волі, коли йому забороняють залишати певне місце або унеможливлюють це зробити.

Аналізуючи співвідношення таких діянь, як захоплення заручників та терористичного акту, можна дійти висновку, що активні дії, які пов’язані із захопленням заручників при терористичному акті можуть бути способом його вчинення. У такому випадку захоплення заручників з терористичною метою буде посягати на громадську безпеку, внаслідок чого дане діяння слід кваліфікувати за ст. 258 КК («Терористичний акт») і в додатковій кваліфікації за ст. 147 КК України немає потреби.

З наведеного можна побачити, що захоплення заручників може виступати як триваючий злочин. Виходячи з цього, активні дії особи, яка приєднується до утримування захопленого заручника (-ків), який (-які) перебуває у стані позбавлення волі та свободи, можуть бути кваліфіковані як спів виконавство або інша форма співучасті у вчиненні даного злочину.

Інші факультативні ознаки об’єктивної сторони даного складу злочину (місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину) прямо не зазначені в диспозиції даної статті, а отже при кваліфікації даного злочину, вони будуть вказувати тільки на наявність обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, які у свою чергу будуть враховуватись судом при призначенні покарання ¹⁴

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.3. Характеристика суб’єктивних ознак захоплення заручників

Суб’єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків.

Суб’єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 147 КК України характеризується виною у формі прямого умислу.

Прямий умисел – згідно з ч.2 ст. 24 КК України – прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Захоплення заручників не може бути здійснене шляхом необережності, або непрямого умислу (коли особа не бажала, але свідомо допускала і усвідомлювала настання суспільно небезпечних наслідків).

Крім того, захоплення заручників виступає як формальний склад злочину, а, як зазначає юридична література, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом.

Факультативними ознаками суб’єктивної сторони злочину є мотив і мета вчинення злочину. Залежно від законодавчого опису суб’єктивної сторони складу злочину конкретних злочинів мотив і мета можуть виконувати роль обов’язкових, кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак, або ознак, що пом’якшують чи обтяжують покарання.

При аналізі суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 147 КК, можна визначити, що мета виступає як обов’язкова ознака захоплення заручників.

Мета злочину – це уявлення про бажаний результат, якого прагне досягнути особа, що визначає спрямованість діяння.

Згідно з диспозицією ч.1 ст. 147 КК, особа вчинює злочин з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення, чи, навпаки, утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника. Інакше кажучи, злочинець пов’язує звільнення заручника із задоволенням його вимог, які він висуває вказаним вище особам, органам держави чи іншої установи. Мета, яку переслідує винний, може мати різний характер – вимога надання зброї, звільнення заарештованого (-них), надання транспортного засобу тощо.

Проте, як слушно зауважує В.П. Ємельянов, мотив цього злочину, теж буде відігравати велику роль при визначені вини особи, хоча він, не зазначений у диспозиції статті. Неможливо уявити захоплення заручників без корисливого мотиву, тобто без власної вигоди для винного.¹⁵

Тобто можна зробити висновок, якщо при кваліфікації злочину, передбаченого ст. 147 КК, не буде встановлено зазначеної у ч.1 ст. 147 КК мети, то це виключає наявність суб’єктивної сторони захоплення заручників, яке в свою чергу тягне за собою відсутність складу злочину, що в свою чергу повністю виключає підстави настання кримінальної відповідальності.

Згідно з ч.1 ст. 18 КК суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Для встановлення суб’єкта злочину, потрібно, щоб були наявними три обов’язкові ознаки, які характеризують суб’єкта злочину: це особа, фізична, осудна, та яка досягла певного віку з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перш за все, суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплено в статтях 6, 7 і 8 КК, де прямо вказується, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці і особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктом злочину юридичні особи (підприємства, установи, організації тощо).