Уголовное право зарубежных стран

 Схожим  шляхом пішов молдовський законодавець. Згідно зі ст. 21 КК Молдови особи, які досягли 14-річного віку, несуть відповідальність лише за тяжкі, особливо тяжкі і надзвичайно тяжкі, а особи, які досягли 16-річного віку, — за усі злочини. Мабуть, такий підхід також не позбавлений вад з огляду на зміст окремих діянь, які визнані злочинними, адже сумнівно, що у 14-15-річному віці особа може цілком усвідомлювати характер своїх дій чи бездіяльності, які полягають, скажімо, у плануванні війни (ст. 130 цього КК) або клонуванні (ст. 144), або порушенні правил кредитування за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 239) тощо. Крім того, дивно, що за певні діяння може нести відповідальність особа, яка досятла Зб-річного віку, а за такі самі діяння, вчинені, скажімо, повторно або двома чи більше особами, — 14-річного.

 Відповідно  до ч. 2 ст. 13 КК Литви особа у віці від 14 до 16 років підлягає відповідальності за незначне коло діянь: вбивство і заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю; зґвалтування і сексуальне насильство; крадіжку, розбій і вимагання; викрадення зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв та речовин і наркотичних та психотропних речовин, а також знищення та пошкодження майна і приведення у непридатність транспортних засобів та шляхів сполучення за обтяжуючих обставин.

 Відповідно  до КК Болгарії кримінальне відповідальною є повнолітня особа, тобто така, яка досягла 18-річного віку (ст. 31). Особа ж у віці від 14 до 18 років є кримінальне відповідальною лише у разі визнання її осудною. Малолітні особи (у віці до 14 років) не є суб'єктами караного діяння (ст. 32).

 Специфічно  питання про вік кримінальної відповідальності вирішене у КК Польщі (ст. 10). Так, за загальним правилом, кримінальну відповідальність несе особа, яка досягла 17-річного віку. Але це стосується лише тяжких злочинів. Щодо винного, який вчинив менш тяжкий злочин у віці від 17 до 18 років, суд замість покарання застосовує виховні заходи, лікування або виправні заходи, передбачені для неповнолітніх, "якщо обставини справи, а також рівень розвитку винного, його особистість і умови життя викликають таку необхідність". Особа у віці від 15 до 17 років несе відповідальність лише за декілька злочинів (зокрема за посягання на життя Президента Республіки, вбивство, умисне заподіяння тяжкої шкоди здоров'ю, зґвалтування за обтяжуючих обставин, захоплення заручника, розбій), але за умови, "якщо обставини справи, а також рівень розвитку винного, його особистість і умови життя викликають таку необхідність, а особливо якщо застосовані раніше виховні чи виправні заходи виявились безуспішними". Тобто можна сказати, що порівнянно з КК України КК Польщі встановив вищий вік кримінальної відповідальності, що на мою думку, є більш кращою нормою, адже діти у меншому віці не у повній мірі усвідомлюють значення своїх дій.

 Відповідно  до ст. 82 КК Швейцарії цей закон не застосовується до осіб, які не досягли 7-річного віку. Тобто особи, які досягли 7-річного віку, визнаються суб'єктами злочину. Однак до них не застосовуються покарання, а лише виховні заходи, особливий нагляд та/або дисциплінарні стягнення. Загалом цей КК визначає такі категорії суб'єктів злочину, як діти, підлітки та молодь.

 Відповідно  до КК Іспанії (ст. 19) особи, які не досягли 18-річного віку, не підлягають відповідальності за цим Кодексом (у разі вчинення ними проступків вони взагалі не підлягають їй, а у разі вчинення злочинів — несуть її за законом про кримінальну відповідальність неповнолітніх).

 Згідно  зі ст. 10 КК Сап-Марино не підлягає обвинуваченню особа у віці менше 12 років. До осіб у віці від 12 до 18 років, за умови їх здатності усвідомлювати значення діяння і здатності до волевиявлення, суддя застосовує покарання зі зниженням від одного до двох ступенів, а до осіб у віці від 18 до 21 року —- може знизити покарання на один ступінь (про ступені покарання за КК Сан-Марино див. підрозділ II.III. цієї книги). Мінімальний вік кримінальної відповідальності згідно з КК Кіпру становить 12 років, а у повному обсязі вона настає з 16 років.¹⁵

 Щодо  неосудності суб’єкта злочину, то, наприкла, визначення неосудності у КК Латвії (ст. 13) вплинула загальна відмова латвійського законодавця від поняття "суспільна небезпека". Тому неосудною визнається особа, яка не могла розуміти своїх дій або керувати ними внаслідок психічних розладів або розумової відсталості.

 У КК Польщі ст. 31, яка регламентує неосудність, розміщена у главі III Загальної частини "Виключення кримінальної відповідальності". Зміст же неосудності нічим не відрізняється від того, як його визначено у КК Болгарії.

 У кримінальних кодексах держав Західної Європи даються  визначення, згідно з якими неосудною  є особа, яка на момент вчинення діяння: через душевну хворобу, слабоумство  чи тяжке "помутніння свідомості" не була здатна усвідомлювати його протиправність або діяти з усвідомленням цієї протиправності (ст. 10 КК Швейцарії, § 11 КК Австрії); через яке-небудь психічне чи нервово-психічне захворювання була позбавлена здатності усвідомлювати або контролювати свої дії (ст. 122-1 КК Франції); через психічне захворювання або стан, порівнянний з психічним захворюванням, або психічну неповноцінність у тяжкій формі нездатна була розуміти свої дії (§16 КК Данії); через душевну хворобу перебувала у несвідомому стані або мала психічний розлад високого ступеня (§ 44 КК Норвегії); була психічно хворою або розумово неповноцінною внаслідок старості чи іншої схожої причини, або перебувала у стані тимчасового психічного розладу (ст. З глави З КК Фінляндії) [отже, вказано тільки на медичний критерій неосудності]; перебувала у такому стані розуму, який виключав її здатність усвідомлювати значення діяння і здатність виявляти волю (ст. 9 КК Сан-Марино) [у цьому КК, навпаки, вказано тільки на психологічний критерій].

 Ще  до таких важливих інститутів кримінального  законодавства належить вина та співучасть.

 У КК України вина – це психічне ставлення  особи до вчинюваного суспільно  небезпечного діяння, виражене у формі  умислу чи необережності. Кримінальні  кодекси інших держав поняття  вини не визначають. У доктрині ж, як вказує В.Л. Чубарєв, зазвичай йдеться про загальну (або мінімальну) вину — про той мінімум психологічних ознак, без якого взагалі не може бути злочину

 КК  Литви, як і КК України, розрізняє дві форми вини — умисел і необережність (ст. 14), але формулювання видів вини (статті 15 і 16) дещо відрізняється від визначеного в КК України. Це саме стосується КК Росії (статті 25-26), КК Білорусі (статті 22—24) і КК Латвії (статті 9 і 10).

 КК  Литви: а) по-різному визначає прямий умисел щодо злочинів з матеріальним і злочинів з формальним складом; б) більш точно, ніж КК України, визначає інтелектуальний момент умислу: особа передбачає не самі наслідки (причому ті, які передбачені КК), а можливість їх настання; в) акцентує увагу на тому, що злочинну недбалість фактично може проявити лише особа, яка повинна була і могла передбачити небезпечні наслідки власних дій чи бездіяльності саме тому, що це було обумовлено ЇЇ специфічним правовим статусом.

 Специфічний і не зовсім зрозумілий підхід застосовує естонський законодавець. Відповідно до статей 16 і 18 КК Естонії умислом визнаються: намір; прямий умисел; непрямий умисел; а необережністю: легковажність і недбалість. При цьому діяння вважається вчиненим з наміром, якщо особа: а) ставить за мету реалізацію обставини, яка відповідає складу винного діяння, усвідомлює її настання або, щонайменше, вважає це можливим, або б) уявляє собі, що обставина, яка відповідає складу винного діяння, є необхідною умовою досягнення поставленої мети. Прямий умисел вимагає встановлення: а) усвідомлення особою, що нею реалізується обставина, яка відповідає складу винного діяння, і б) бажання чи, щонайменше, допущення нею цього. Непрямий умисел означає, що особа: а) вважає за можливе настання обставини, яка відповідає складу винного діяння, і б) допускає це.

 Визначення  умислу і необережності та 'їх видів у КК Болгарії (ст. 11) та КК Албанії (статті 15 і 16) майже не відрізняються від аналогічних визначень у КК України.

 Натомість, КК Польщі виділяє умисні та невмисні злочини (ст. 9). При цьому "заборонене діяння вчинюється умисно, якщо особа має намір його вчинити, тобто бажає його вчинити або, передбачаючи можливість його вчинення, погоджується з цим"; "заборонене діяння вчинюється невмисно, якщо особа, не маючи наміру його вчинити, все ж вчинює його внаслідок недотримання обережності, яка вимагається за даних обставин, незважаючи на те, що передбачала або могла передбачити можливість вчинення даного діяння". За такого формулювання зміст злочинної самовпевненості і злочинної недбалості та відмінність між ними визначити важкувато.¹⁶

 У кримінальних кодексах деяких інших держав застосовано  підхід, який дозволяє зробити диспозиції статей Особливої частини більш  чіткими і лаконічними за рахунок визначення порядку встановлення форми і виду вини у Загальній частині КК.

 КК  Литви передбачає, що за загальним правилом кримінальна відповідальність настає лише за злочинні діяння, вчинені умисно: "Особа підлягає відповідальності за злочин чи кримінальний проступок, вчинений через необережність, лише у випадках, особливо передбачених у Спеціальній частині цього Кодексу" (ч. 4 ст. 16). Цей КК передбачає 41 злочинне діяння, при описанні яких застосована відповідна спеціальна вказівка (як-от ч. 2 ст. 126, яка передбачає відповідальність за втрату державної таємниці: "Діяння, передбачене ч. 1 цієї статті, є злочином і в тих випадках, коли воно вчинене через необережність").¹⁷

 Тепер зазначимо, щодо співучасті. КК України (ст. 26 і ч. 1 ст, 28) виходить з того, що співучастю може визнаватися тільки умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину двох чи більше суб'єктів злочину. До речі, у ч. 6 ст. 42 КК Молдови прямо вказується на те, що співучасники повинні мати ознаки суб'єкта злочину.

 Специфічне  визначення дається у КК Латвії (ст. 20): співучастю визнається умисна дія або бездіяльність, якою особа (співучасник) спільно з іншою особою (співвиконавцем) брала участь у вчиненні умисного злочинного діяння, але сама не була безпосередньо виконавцем. При цьому ст. 18 цього КК визначає, що спільна умисна участь двох чи більше осіб у вчиненні умисного злочинного діяння є участю (співвиконавством) або співучастю. Тобто цей кримінальний закон визнає лише співучасть у власному розумінні слова (в теорії кримінального права вона іменується складною співучастю).¹⁸

 У кримінальних кодексах Естонії, Болгарії, Польщі, Бельгії, Швеції, Швейцарії, Австрії, Франції, Іспанії, ФРН, Голландії, Італії поняття співучасті не визначається. Із змісту § 23 КК Данії можна зробити висновок, що співучастю є сприяння виконанню злочинного діяння підбурюванням, порадою чи дією. Загалом же у цих кримінальних кодексах інститут співучасті є менш розробленим, ніж у КК України.

 Цілком  специфічно визначені ці питання  у КК Сан-Марино. У ньому розрізняються співучасть — як участь осіб будь-яким способом у вчиненні умисного злочину, і співспричинення — як об'єктивно взаємопов'язана поведінка кількох осіб, яка обумовила наявність неумисного злочину (ст. 73).

 Як  і КК України (ст. 27), КК Росії (ст. 33)¹⁹, КК Білорусі (ст. 16), КК Латвії (ст. 20), КК Литви (ст. 24), КК Молдови (ст. 42), КК Албанії (ст. 26) до співучасників злочину відносять виконавця, організатора, підбурювача і пособника.

 КК  Болгарії (ст. 20) і КК Швейцарії (статті 24 і 25) згадують лише виконавця, підбурювача і пособника. КК Польщі, крім виконавця, підбурювача і пособника, також виділяє особу, яка керує виконанням забороненого діяння іншою особою або, використовуючи залежність іншої особи, доручає їй виконання такого діяння (ст. 18).

 Детально  визначає поняття виконавця і  співучасників КК Франції, хоча й не називає видів співучасників. Згідно з його статтями 121-4 і 121-5: виконавцем злочинного діяння є особа, яка: а) вчинює діяння; б) вчинює замах на вчинення злочину або, у передбачених законом випадках, — проступку; співучасником злочину чи проступку є особа, яка: а) свідомо своєю допомогою або сприянням полегшила його підготовку чи завершення; б) за допомогою подарунків, обіцянок, погроз, вимог, зловживання владою чи повноваженнями спровокувала злочинне діяння; в) дала вказівку вчинити злочинне діяння.

 КК  Голландії (статті 47—49) специфічно визначає виконавців, підбурювачів І пособників, поділяючи їх усіх на: 1) основних учасників, тобто тих, хто: а) вчинює кримінальне правопорушення особисто, або спільно з іншою особою чи іншими особами, або примушує невинну особу вчинити його; б) за допомогою подарунків, обіцянок, зловживання владою, використання насильства, надання можливості, засобу чи інформації умисно підбурює до вчинення конкретного злочину; 2) співучасників, тобто тих, хто: а) умисно надає допомогу під час вчинення злочину; б) умисно надає можливість, засоби чи інформацію, необхідні для вчинення злочину.

 Згідно  з ч. 5 ст. 26 КК Литви учасники злочинного об'єднання, незалежно від їх ролі при вчиненні злочинного діяння, яке охоплювалось їхнім умислом, підлягають відповідальності за ст. 249 "Злочинне спільництво" цього КК як виконавці.²⁰

 Цікавим є положення ст. 23 КК Польщі, згідно з яким співучасник, який добровільно запобіг вчиненню забороненого діяння, не підлягає покаранню, а щодо співучасника, який добровільно намагався запобігти вчиненню забороненого діяння, суд може застосувати надзвичайне пом'якшення покарання.

 Згідно  з КК Швейцарії (ст. 24) той, хто умисно схиляє іншу особу до вчинення злочину чи проступку, підлягає такому ж покаранню, яке загрожує і виконавцю, а той, хто намагається схилити до вчинення злочину, — карається за замах на злочин. Щодо пособника передбачене для виконавця покарання може бути пом'якшене (ст. 25). У разі вчинення порушень пособництво карається лише у випадках, прямо передбачених законом (ст. 104).