Уголовное право зарубежных стран

 У § 12 цієї ж глави містится чисто  формальне поняття злочину й  проступка. Розділ другий зветься "Діяння" і містить п'ять глав: "Принципи караності" (§§ 13-21), "Замах" (§§ 22-24), "Співучасть (виконавство, підбурювання й пособництво)" (§§ 25-31), "Необхідна оборона й гостра потреба" (§§ 32-35), "Некараність парламентських повідомлень і висловлень" (§§ 36-37).

 Розділ  третій присвячений правовим наслідкам діяння, носить однойменна назва і є самим великим розділом у Загальній частині КК ФРН. Він складається із семи глав, які містять приписання про застосування покарання й мір безпеки. Глава перша "Покарання" (§§ 38-45) закріплює систему покарань, передбачену КК ФРН. Глави друга, третя, четверта й п'ята містять відповідно норми про призначення покарання (§§ 46-51), про міри покарання при декількох порушеннях закону (§§ 52-55), про умовну відстрочку покарання (§§ 56-58), про застереження під умовою покарання й відмові від покарання (§§ 59-60) і носять відповідні назви. Глава шоста (§§ 61-72) містить приписання про міри виправлення й безпеки. Глава сьома (§§ 73-76 а) містить норми про конфіскацію майна й вилученні предметів злочину.

 Розділ  четвертий "Скарга по справах приватного обвинувачення, дозвіл на карне переслідування, вимогу карного переслідування" (§§ 77-77 е) не ділиться на глави й містить норми процесуального, а не матеріального карного права.

 Розділ  п'ятий (§§ 78-79 b) містить норми про давність й носить відповідну назву. Він складається із двох глав: "Давність  кримінального  переслідування" (§§ 78-78 з) і "Давність  виконання вироку" (§§ 79-79 b).⁷

 Основні особливості побудови його Загальної  частини полягають у тому, що: а) багато приписів, особливо дефінітивного характеру, у ньому відсутні (немає визначення завдань, переліку принципів, визначень вини, умислу і необережності); б) відсутні деякі інститути, які заповнюються доктриною (групові злочини, рецидив); в) є норми про визначення понять; г) істотно відрізняється розділ "Правові наслідки діяння" від російського розділу "Покарання"; д) інакшою є послідовність норм⁸.

 Отже, проаналізувавши структури кодексів зарубіжних країн можна зазначити, що в кожній країні своя особлива структура кодексу не схожа на будь-яку іншу, навіть незважаючи на те, що в деякій мірі є подібні структурні побудови. Всеодно кожний кодекс неповторний по-своєму.

 Тепер перейдемо до розгляду особливостей деяких особливостей Загальної та Особливої  частини кодексів зарубіжних країн.

 Одним із найважливіших інститутів кримінального  законодавства є злочин, тому розглянемо поняття та ознаки злочину у кодексах зарубіжних держав. Хоча постає питання  вживати злочин чи злочинне діяння. М.І. Хавронюк зазначає, що точніше було б застосовувати термін «злочинне діяння», бо в багатьох європейських державах злочин це різновид злочинного діяння.

 Латвійський законодавець, за прикладом польського та інших, включив до КК поняття "злочинне діяння" і поділив злочинні діяння на злочини і проступки (ст. 7). Відповідно до ст. б КК Латвії злочинним діянням визнається передбачене цим законом діяння (дія або бездіяльність), яке вчинене з умислом (умисно) або через необережність і за вчинення якого загрожує кримінальне покарання. Це поняття є формальним: суспільна небезпечність не вказана як обов'язкова ознака злочинного діяння. Його ознаками закон визначає лише винність, кримінальну протиправність і караність. При цьому винність сформульована конкретно — з визначенням двох можливих її форм.

 У КК Литви також здійснено поділ злочинних діянь на злочини і кримінальні проступки (ст. 10), але загального поняття злочинного діяння немає. Відповідно до статей 11 і 12 КК злочином є небезпечне і цим Кодексом заборонене діяння, за вчинення якого передбачене покарання у вигляді позбавлення волі, а кримінальним проступком — таке саме діяння, за вчинення якого передбачене покарання, не пов'язане з позбавленням волі, за винятком арешту. Ці визначення означають, що КК Литви повністю не відмовився від матеріальної ознаки злочину, але головну увагу приділяє караності діяння певною мірою покарання. У цих поняттях знайшло відображення загальнотеоретичне положення про кримінальну відповідальність як обов'язкову ознаку — правовий наслідок — будь-якого правопорушення. Покарання ж, безумовно, є основним способом реалізації кримінальної відповідальності. Як зазначають литовські вчені, згідно із законодавчим описанням норм Спеціальної частини КК Литви, законодавець відмовився від поняття караності самого діяння, натомість акцент зроблено на його забороненості. Разом з тим, караність пов'язується з виконавцем злочинного діяння і санкція адресується до правопорушника. Тому у цілому структура норми побудована таким чином: "той, хто вчинив певне злочинне діяння, карається". Забороненість діяння означає, що законодавець включив його як небезпечне до списку злочинів. Караність же взаємопов'язана з винним порушенням кримінальної заборони. Тому законодавець винність порушення заборони визначив як головне положення кримінальної відповідальності.⁹

 Стаття 9 КК Болгарії визнає злочином суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяльність), яке вчинене винно і оголошене законом караним. Цей КК є, напевно, єдиним, в якому є спеціальна стаття, присвячена визначенню суспільне небезпечного діяння. Згідно зі ст. 10 таким є діяння, яке створює загрозу заподіяння шкоди або заподіює шкоду особистості, правам громадян, власності, встановленому Конституцією правопорядку в Республіці Болгарія або іншим інтересам, що захищаються правом.

 КК  Польщі сприйняв формальне визначення поняття злочину. Хоча спеціальної норми, в якій би давалось визначення цього поняття, КК Польщі не містить, у ньому зазначено, що кримінальній відповідальності підлягає лише особа, яка вчинила діяння, заборонене під загрозою покарання законом (§ 1 ст. 1), і що забороненим діянням є поведінка, яка характеризується ознаками, передбаченими у кримінальному законі (§ 1 ст. 115). По суті, заборонене діяння у цьому КК є синонімом злочину, і така синонімія підкреслює основну ознаку злочину — його заборонність під загрозою покарання.

 КК  Албанії як загальний застосовує термін "злочинне діяння" і визначення його не дає. Особливістю цього КК у контексті поняття злочину є те, що згідно з його ст. 13 ніхто не несе кримінальну відповідальність, якщо відсутній причинний зв'язок між дією чи бездіяльністю і фактичними наслідками або їх імовірністю.¹⁰

 Кримінальні кодекси держав Західної Європи (Гомандії, Італії, Данії, Сан-Марино, Франції, Фінляндії'та ін.) або зовсім не містять дефініції злочинного діяння, або визначають його більш чи менш формально. Як зазначає Ю.В. Голик, це типова ситуація для багатьох країн, коли законодавець у кримінальному законі не дає жодного спеціального визначення злочину, вважаючи, що під злочином завжди треба розуміти те, що описано у цьому законі.

 Яскраво цей підхід виражено у § 2 КК Норвегії, де вказано; кримінальне карані діяння, що розглядаються у другій частині цього закону, є злочинами; те саме стосується кримінальне караних діянь, які розглядаються в інших законах, якщо вони за законом караються тюремним ув'язненням на строк понад 3 місяці, утриманням під вартою на строк понад 6 місяців або звільненням з офіційної служби як основним покаранням; кримінально карані діяння, що розглядаються у третій частині цього закону, є незначними злочинами. У § 4 цього КК зазначається, що до поняття "діяння" у ньому включається також і утримання від діяння, якщо тільки інше чітко не позначено або не випливає із контексту.¹¹

 Відповідно  до ст. 9 КК Швейцарії злочином, проступком і порушенням є злочинне діяння, яке підлягає певному покаранню. При цьому, як випливає із статей 1 і 18 цього КК, злочинним діянням визнається лише таке, яке точно заборонене законом під загрозою покарання, а карається лише той, хто вчиняє злочин чи проступок умисно (якщо закон точно не встановлює іншого).

 У статті 1 глави 1 КК Швеції встановлено: злочином є діяння, визначене цим Кодексом або іншим законом чи статутом, за яке передбачено покарання, а у ст. 2 цієї ж глави: якщо не встановлене інше, то діяння має розглядатись як злочин, тільки якщо воно вчинене умисно. Певну увагу шведський законодавець приділив і питанню суспільної небезпечності злочину, хоч і в інакшій термінології. Так, згідно зі ст. 1 глави 29 кримінальна значимість злочину визначається передусім шкодою, збитком чи небезпекою, заподіяними злочином, що обвинувачений усвідомлював або повинен був усвідомлювати, та його цілями і мотивами.

 КК  Австрії (§ 17) визнає злочинами умисні діяння, які караються довічним ув'язненням або позбавленням волі на певний строк; усі інші злочинні діяння (тобто необережні і такі, які караються більш м'яким покаранням) є проступками. При цьому, як випливає з § 1 і 4 цього КК, злочинним діянням може бути визнане лише таке, яке підпадає під чітку законодавчу санкцію кримінально-правової норми і є винним. Акцентуючи на тому, що злочинним діянням визнається, як правило, дія, КК Австрії визначає дві умови, за яких караною може бути і бездіяльність: 1) особа внаслідок покладеного на неї спеціального юридичного обов'язку повинна була не допустити настання певних наслідків, але вона не діяла і не запобігала їх настанню; 2) бездіяльність відповідає конкретному складу діяння, передбаченому Особливою частиною (§ 2).¹²

 Отже, виходячи із вищевкладеного можна стверджувати, що більшість кримінальних кодексів зарубіжних країн більш конкретно визначають суспільно небезпечні діяння ніж це зроблено в КК України. Так, у багатьох з цих кримінальних кодексів злочинним діянням: 1) визнаються лише діяння, вчинені умисно, а діяння, вчинені через необережність, — тільки у випадках, коли є пряма вказівка на це у законі; 2) визнається тільки дія, а бездіяльність може бути визнана злочинним діянням лише у певних випадках; 3) визнається замах на злочин лише у випадках, прямо передбачених законом; 4) як правило, не визнається готування до злочинного діяння; 5) визнаються деякі види співучасті, зокрема пособництво або підбурювання лише у разі, якщо це прямо передбачено тією чи іншою статтею Особливої частини; 6) фактично не визнаються діяння, які хоч і заподіяли певну шкоду, але ця шкода завдана конкретним особам, які не вважають за можливе подавати скаргу, тощо.

 Перейдемо до розгляду іншого інституту кримінального  законодавства суб’єкт злочинного діяння.

 Відповідно  до кримінальних кодексів Росії, Білорусі, Болгарії, Польщі, Швейцарії, Австрії, ФРН суб'єктом злочину є тільки фізична особа.

 Специфікою  і новелою ККЛитви є визначення кримінальної відповідальності юридичної особи (крім держави, інстанцій та установ держави чи місцевого самоврядування, а також громадських міжнародних організацій); юридична особа несе відповідальність лише за ті злочинні діяння, за вчинення яких передбачена відповідальність юридичної особи у Спеціальній частині цього Кодексу (ч. 1 ст. 20). Значна кількість статей Спеціальної частини цього КК містить норми, згідно з якими за діяння, передбачене цією статтею, відповідальність несе і юридична особа.

 КК  Латвії суб'єктом злочину визнає тільки фізичну особу. Але зазначається, що відповідальність за злочинне діяння у справі юридичної особи несе фізична особа, яка вчинила це діяння: а) як представник цієї юридичної особи; б) за її дорученням або в) знаходячись на службі юридичної особи, а також співучасник такої фізичної особи (ст. 12).

 Юридична  особа може бути суб'єктом злочину  відповідно до кримінальних кодексів Молдови, Албанії, Франції, Бельгії, Данії, Норвегії, Голландії, Фінляндії, Португалії тощо.¹³

 Щодо  віку кримінальної відповідальності, то це питання частково вже було предметом дослідження в літературі. Так, В.М. Бурдін проаналізував кримінальне законодавство Швейцарії, Голландії, Франції, Болгарії, ФРН, Латвії, Швеції і, згадавши про періодизацію дитинства, отроцтва, юності, прийняту ще з римського права, запропонував встановити, що діти віком до 11 років перебувають поза сферою кримінально-пра- нового впливу, а також визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх у віці від 11 до 14, від 14 до 16, від 16 до 18 і від 18 років до 21 року.¹⁴

 КК  Росії (ст. 20), КК Литви (ст. 13), КК Білорусі (ст. 27) і КК Молдови (ст. 21), як і КК України, встановлюють, що кримінальній відповідальності підлягає особа, яка досягла 16-річного віку, а у випадках, передбачених законом, — 14-річного. Різниця полягає лише у переліках діянь, за які підлягають кримінальній відповідальності особи, які вчинили їх у віці від 14 до 16 років.

 Законодавці Росії, Білорусі і України зійшлись у тому, щоб включити до цього  переліку: умисні вбивство І заподіяння тяжкого та середньої тяжкості тілесних ушкоджень, зґвалтування і насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, захоплення заручників, пошкодження шляхів сполучень і хуліганство. Разом з тим, якщо російський і білоруський законодавці включили до переліку усі види крадіжки, грабежу, розбою та вимагання, то український — вибірково лише окремі. Отже, законом визнано, що особа у віці від 14 до 16 років нібито здатна усвідомлювати суспільну небезпеку будь-якого грабежу, крім грабежу, предметом якого є прекурсори й обладнання для виготовлення наркотиків (статті 312 і 313 КК України), або здатна усвідомлювати суспільну небезпеку крадіжки зброї (ст. 262 КК України), крім випадків, коли вона вчинює цей злочин повторно або за попередньою змовою групою осіб. КК України виходить, як бачимо, з того, що особи у віці від 14 до 16 років мають усвідомлювати суспільну небезпеку усіх найбільш тяжких злочинів.