Сучасне тлумачення функцій кримінального права України

Профілактичний захист громадян від  злочинності не можна відривати  від гарантування громадської безпеки  та зміцнення правопорядку. Хоча тут "фігурують" неоднозначні поняття, їх єдність очевидна. Захист особистості  й суспільства від кримінального насильства можна визначити як зумовлену потребами розвитку демократичної держави систему загальноіменних відносин, формування і вдосконалення яких сприяють спокою громадян, узгодженості і ритмічності життя людей, забезпеченню у взаємному їх спілкуванні особистої і майнової недоторканності, честі і гідності, сприятливих умов для здійснення кожною людиною своїх прав і свобод.

Цілком погоджуємось з В.Н. Кудрявцевим, що найбільш дієвим з регуляторів  нормативного характеру є право, що йде від держави, яка забезпечує його виконання, також і способом примусу. Основним призначенням правового регулювання є забезпечення розумного балансу між різними сторонами суспільства, створення найбільш сприятливих умов для його розвитку. "Нормальним можна вважати таке функціонування системи, – пише В.Н. Кудрявцев, – яке відповідає її природі та основним рисам, оптимальним чи хоча б припустимим для даного процесу, явища, інституту. Можна зазначити, що в ідеальному випадку норма – міра корисного, оптимального, а тому й типово функціонуюча".

Як зазначає А.П. Закалюк, позитивна  роль права здійснюється через регулювання  суспільних відносин, процесів, правил суспільного співжиття. Нормами  конституційного та інших галузей  права стимулюється суспільно корисна  та суспільно прийнятна поведінка, закріплюються суспільні відносини, які за своєю сутністю несумісні зі злочинністю, виключають правові можливості формування та реалізації причин і умов злочинних проявів. Тим самим право створює засади зміцнення та реалізації антикриміногенного потенціалу суспільства та його інститутів.

Роль права в забезпеченні запобігання  насильницькій злочинності не обмежується  тільки позитивним регулюванням. Запобіжне  значення мають правові заборони, які визначаються правом стосовно відносин і поведінки, що розходяться із суспільними інтересами та інтересами забезпечення прав і свобод громадян, через що за їх учинення встановлюється юридична відповідальність. Таке ж значення мають також виховна та освітня функції права, завдяки яким розповсюджуються правові знання, здійснюється вплив на свідомість людей, підвищується їх правова культура та повага до закону. Важливе значення в забезпеченні запобігання злочинності мала б також службова роль права в разі нормативного визначення підстав, умов, порядку, суб'єктів, їх прав, правових засобів та обов'язків здійснення запобіжної діяльності, зокрема, спеціально-кримінологічного напряму.

Правове забезпечення запобігання  злочинності в Україні ще не має  системного характеру, складається  з низки норм галузевого законодавства, інколи не узгодженого, та відомчих правових актів. Важливі положення щодо ролі і значення запобіжної діяльності, її змісту, відповідності принципам справедливості, гуманності, законності, що містяться в багатьох міжнародних правових актах, до яких приєдналася Україна, фактично не стали змістом її національного законодавства, здебільшого невідомі суб'єктам запобіжної діяльності, нерідко їх не дотримуються. Це стосується низки положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Кодексу поведінки службових осіб з підтримання правопорядку, Керівних принципів у галузі запобігання злочинності та кримінального правосуддя тощо.

Основою правової системи з усіх питань правового регулювання є  Конституція. У Конституції України, на жаль, немає норм, які б прямо визначали обов'язки держави та її органів щодо запобігання злочинності. Проте міститься ряд статей, аналіз яких дає можливість визначити ставлення Конституції до цієї державної і в цілому суспільної діяльності, конституційні основи її здійснення.

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна є правовою державою, до основних характеристик якої належить забезпечення сталого правопорядку, яке досягається значною мірою завдяки підвищенню правової культури, цілеспрямованої діяльності щодо запобігання правопорушенням. Ми впевнені, що запобігання злочинності є невід'ємною функцією правової держави, а впорядкування правовими нормами виконання цієї функції – важлива умова формування правової держави. Низка статей Конституції визначає обов'язки держави, здійснення яких може бути повним і комплексним лише в разі здійснення діяльності щодо запобігання злочинності. Це стосується обов'язків держави щодо утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3), захисту прав усіх суб'єктів права власності (ст.ст. 13, 41), особливої охорони землі як основного національного багатства та гарантування права власності на землю (ст. 14), захисту життя людини (ст. 27), її свободи та особистої недоторканності (ст. 29), недоторканності житла (ст. 30), таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), гарантування права на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50).

Слід зазначити, що передбачені  в Розділі II Конституції України права і свободи людини і громадянина, також вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), на недоторканність житла (ст. 30), на невтручання в її особисте життя, недопущення без згоди особи збирання, зберігання, використання та розповсюдження конфіденційної інформації про неї (ст. 32), стали трактуватися деякими службовими особами, окремими народними депутатами, а також державними наглядовими органами як такі, що виключають можливість здійснювати діяльність стосовно індивідуального запобігання правопорушенням, також і злочинам, унеможливлюють законодавче визначення обов'язку її здійснення. Це питання потребує більш детального аналізу.

Поряд із Конституцією України, наступною  ланкою в системі правового регулювання  діяльності щодо запобігання злочинності  є конституційні закони та кодифіковані законодавчі акти, які виконують  конкретні функції і в яких указані права суб'єктів щодо участі в запобіганні злочинності, що належить до різних галузей права (кримінального, кримінально-процесуального, трудового, адміністративного, виправно-трудового). На основі законодавчих актів, рішень, постанов уряду створюється розгалужена система підзаконних актів з питань запобіжної діяльності (рішення місцевих органів влади, відомчі і міжвідомчі інструкції і накази).Отже, можна стверджувати про наявність нормативної бази процесу запобігання злочинності.

Питання правового регулювання діяльності щодо запобігання злочинності є дуже важливим з огляду на деякі конкретні обставини. Правове регулювання необхідне для вдосконалення механізму запобігання злочинності, уточнення і закріплення завдань і прав окремих суб'єктів у сфері запобіжної діяльності, охорони прав і законних інтересів громадян і організацій.

Здійснення запобіжних заходів  нерідко поєднане із застосуванням  певних обмежень до особи, наприклад, тієї, яка підлягає адміністративному  нагляду, зберігає вдома вогнепальну зброю та ін. За необхідності та наявності підстав до особи маже застосовуватися примус або застереження. Заходи запобігання не можуть пригнічувати людину, принижувати її честь та гідність. З іншого боку, має бути регламентований обов'язок здійснення запобіжної діяльності. Наведені підстави свідчать про необхідність її правової регламентації. Це стало особливо важливим після закріплення в Конституції України прав і свобод людини і громадянина, які є невід'ємними і не можуть порушуватися або нехтуватися.

Вважаємо, що кримінальне право, будучи необхідним компонентом системи  права, найбезпосереднішим чином бере участь у запобіганні насильницьким  злочинам. При цьому специфічні цілі цього правового феномену визначають особливий порядок і способи  впорядкування суспільних відносин. Н.М. Кропачев зазначає, що кримінальне право – один із засобів гармонізації інтересів та дій частини й цілого, особистості й суспільства, громадянина й держави тощо. Тому й кримінально-правова поведінка є одночасно засобом і результатом задоволення як суспільних, так і особистих результатів. Отже, заходи кримінального примусу, застосування яких є основним способом реагування на вчинення кримінальних деліктів, сприяють захисту суспільних благ від злочинних посягань. Учинення останніх завдає відчутної шкоди соціальним відносинам, перешкоджає нормальному розвитку суспільства.

Поділяємо точку зору П.Є. Кондратова, згідно з якою "кримінально-правове  регулювання можна визнати необхідним не тільки, коли інші соціальні заходи не можуть замінити його, а й коли йому немає розумної альтернативи всередині правової системи". Тому запобігання кримінальним деліктам є основою для розвитку суспільних зв'язків у всіх сферах життя. С.С. Фролов, вивчаючи питання соціального контролю і регулювання, констатує, що в будь-якому високорозвиненому суспільстві необхідною умовою впорядкування поведінки окремих громадян є система заходів примусу, також передбачених кримінальним законом, застосовуваних відповідно до різноманітних типів відхилень від норм.

Як слушно зазначає О.М. Литвак, реалізація кримінальної відповідальності – особлива форма дії на криміногенні чинники особистого характеру: дефекти етичної і правової свідомості конкретних індивідуумів (перш за все, осіб, які вчинили злочини) і окремих соціальних груп. Впливаючи на індивідуальну і групову свідомість, кримінально-правові засоби тим самим впливають на суспільну свідомість, дефекти якої, як відомо, є найближчими, безпосередніми причинами кримінальної насильницької поведінки. Реалізація кримінально-правових норм здійснюється не лише в процесі їх застосування, а й безпосередньо впливаючи на свідомість громадян. Одних утримує від суспільно небезпечного діяння загроза покарання, що міститься в санкціях статей КК, для інших – законодавство про необхідну оборону, затримання злочинця або про добровільну відмову від вчинення злочину та діяльне каяття стають орієнтирами правомірної поведінки. Кримінальне законодавство є важливим виховним та запобіжним чинником, коли воно справедливе та зрозуміле для населення.

Розгляд позицій науковців щодо впливу норм кримінального права на кримінальну насильницьку поведінку зайвий раз підтверджує, що кримінальне покарання є лише одним із цілої низки кримінально-правових засобів запобігання насильству. Крім покарання, запобіжний потенціал мають також інші форми примусового кримінально-правового впливу: зокрема, примусові заходи виховного та медичного характеру, обмеження, що покладаються на засуджених з випробуванням, тощо; а також інститути та норми кримінального права заохочувального характеру: норми про добровільну відмову, необхідну оборону, затримання злочинця, умовні випадки звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Серед таких засобів важливе місце займає також процес криміналізацїї ранніх форм прояву злочинної поведінки.

Цілком виправданою виглядає класифікація практичних рекомендацій у сфері  кримінального законодавства, практики його застосування та організації роботи органів системи кримінальної юстиції, визначена М.Г. Сорочинським:

• заходи, спрямовані на оптимізацію системи санкцій кримінально-правових норм;
• заходи, спрямовані на стимулювання відшкодування правопорушниками шкоди, завданої злочинами;
• заходи, спрямовані на створення системи відшкодування шкоди, завданої злочинами у випадках, коли відшкодування шкоди з боку правопорушника є неможливим;
• заходи, спрямовані на розповсюдження інформації про кримінально-правові норми, уніфікацію принципів їх застосування та забезпечення таким чином дотримання соціальної справедливості в процесі такого застосування.

Сказане, у першу чергу, стосується державного регулювання у сфері запобігання насильству.

Розглядаючи проблему ефективності заходів  кримінального примусу, одночасно  треба враховувати декілька взаємопов'язаних аспектів: їх здатність сприяти досягненню загальних цілей соціального регулювання, а також здійсненню завдань, що стоять перед кримінальним правом, і реалізації конкретних цілей, передбачених для них законом. На цій основі дієвість засобів кримінально-правового впливу слід розглядати у двох площинах: загальний вплив на всіх нестійких громадян і їх дієздатність безпосередньо в процесі застосування до особи, якій вони призначені.

Загальний аспект ефективності заходів  кримінального примусу визначається їх здатністю здійснити превентивний та виховний вплив на всіх членів нашого суспільства, з метою навчитись поважати закон та запобігати можливим випадкам його порушення. Вивчаючи це питання, необхідно враховувати два взаємозв'язаних моменти: можливість вплинути погрозою застосування заходів кримінального примусу і здійснення за їх допомогою загальновиховного впливу. Це стосується практично всіх кримінально-правових засобів, за виключенням примусових заходів медичного характеру, які за своєю природою пов'язані тільки з лікувальним впливом і адресуються особам, які страждають на різні форми психічних розладів, у силу чого перспектива їх призначення, як правило, – не бути засобом стримування.

2.4. Виховна функція  кримінального права

Ефективна боротьба з правопорушеннями, своєчасне і обов'язкове покарання  винних створюють у громадян переконання про твердість існуючого правопорядку, зміцнюють віру у справедливість і міць державної влади, впевненість у захисті їх законних прав та інтересів. Це, у свою чергу, сприяє підвищенню рівня політичної та правової культури, відповідальність та дисципліні громадян, і зрештою, укріплення законності та правопорядку. В цьому, власне і полягає значення виховної функції кримінального права. Необхідно зазначити, що юридична відповідальність перш за все існує з метою охорони суспільного ладу. Поряд з цим охорона демократичного правопорядку не єдина мета кримінального права. Остання також має за мету виховувати людей, тому, що правопорушення карається перш за все в свідомості людини.

Соціальне призначення кримінального  права – охорона суспільних відносин – реалізується в його правоохоронній і виховній функціях. Юридична відповідальність спрямована на виховання як правопорушника, так і інших членів суспільства (виховна мета). Виховна функція спрямована на формування у суб'єктів потреби правомірної поведінки та усвідомленого ставлення до наданих прав і покладених обов'язків. Ця функція сприяє зміцненню у громадян віри у справедливість, у захист належних їм прав і свобод, підвищує рівень правової культури громадян, правову дисципліну та активність у сфері права. "Виховати" означає привити, впливаючи на волю і свідомість особи, повагу до загальнообов'язкових правил, що встановлені державою, показати, що порушення цих правил є негативним явищем, яке відображається на суспільному житті, успішній діяльності тої чи іншої організації і нарешті на благах самої винної особи. Такий вплив реалізується всім інститутом кримінального права. Виховна функція посилюється, якщо виноситься громадський осуд, бо він відбиває ставлення самого суспільства (колективу) до правопорушника. Істотний вплив виховної функції починає проявлятися вже на першій стадіях реалізації юридичної відповідальності, коли оформляються матеріали справи, застосовуються процесуально-забезпечувальні заходи, які обмежують права і свободи порушника. Такий вплив здійснюється і на другій стадії реалізації юридичної відповідальності, коли виноситься рішення по справі, в якій осуджуються дії правопорушника та назначається певна міра юридичної відповідальності. Але основний виховний вплив кримінального права проявляється на стадії виконання рішення про покарання чи інше стягнення.