Призначення покарання відповідно до Загальної частини ККУ

Слід погодитися з тим, що для правильного застосування принципу гуманності в судовій практиці у процесі призначення покарання, суд, обираючи винному відповідне покарання, повинен враховувати вимоги ст. 3 Конституції України, де проголошується, що в українській державі людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Більше того, дотримання принципу гуманізму в процесі покарання в діяльності судово-правових органів необхідне ще й тому, що будь-яка діяльність, несумісна з гуманністю, суперечить моралі⁴.

Принцип індивідуального  характеру покарання базується  на конституційному положенні, відповідно до якого юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. До кримінальної відповідальності може бути притягнута лише фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до чинного  КК може наставати кримінальна відповідальність (ст. 18 КК). Цей принцип, який інколи ще називають принципом особистого характеру відповідальності, означає, що ніякі інші особи (у тому числі її близькі та родичі) не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за діяння, яких вони не скоювали. Індивідуальний характер (особистий характер) кримінальної відповідальності випливає також з інших норм КК (зокрема, ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 6, ч. 2 ст. 17, ст. 7 та 21), в яких безпосередньо вказується, що покарання застосовується до особи, яка вчинила злочин.

Принцип справедливості покарання  вимагає також побудови кримінального  законодавства, при якому вибір  більш суворої  міри покарання повинен пропорційно залежати насамперед від характеру та ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину й особи, що його вчинила⁵.

Систему принципів, які відбивають основні, загальнообов’язкові положення  інституту призначення покарання  на сучасному етапі розвитку кримінального  законодавства та науки кримінального  права, складають:

а) загальні й галузеві принципи, які мають специфічний прояв  у принципах призначення покарання: законність, справедливість, гуманізм тощо; б) спеціальні принципи інституту  призначення покарання: індивідуалізація покарання й економія заходів  кримінально-правового примусу.

Під спеціальними засадами призначення  покарання треба розуміти передбачені  в кримінальному законі правила  призначення покарання, обов’язкові  для індивідуалізації покарання  винному з урахуванням специфіки  вчиненого злочину чи особливостей суб’єкта злочину.

В основі спеціальних засад призначення покарання лежить специфіка змісту певних інститутів кримінального права: незакінченого злочину та співучасті (ст. 68 КК України), сукупності злочинів і вироків (ст.ст. 70, 71 КК України), призначення покарання неповнолітнім (ст. 103 КК України) тощо. Зміст цих інститутів відображає певні спеціальні обставини, характерні лише для певних інститутів кримінального права, наявність яких у вчиненому злочині свідчить про меншу чи більшу суспільну небезпечність цих інститутів у порівнянні із загальними засадами призначення покарання. Саме тому спеціальні засади призначення покарання є обов’язковими тільки при призначенні покарання згідно з особливостями певних кримінально-правових інститутів⁶.

Зауважимо, що всі перелічені принципи призначення покарання  в прямій постановці не набули законодавчого  закріплення. Але її змістовна сутність випливає безпосередньо з норм закону про кримінальну відповідальність. При цьому саме принцип індивідуалізації покарання найбільш рельєфно відображається кримінально-правовими нормами, і  в першу чергу тих із них, які  регулюють процес призначення покарання. Зокрема в п. 3 ч. 1 ст. 65 КК підкреслюється, що суд призначає покарання, “враховуючи особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання”. А ч. 2 ст. 65 КК визначає, що “особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів”. У цьому і проявляється безпосередній зв’язок між визначенням виду і розміру покарання й індивідуальними характеристиками особи, з урахуванням яких можливий ефективний карально-виправний вплив на засудженого⁷.

Принцип індивідуалізації покарання посідає особливе місце, оскільки саме призначення будь-якого виду додаткового покарання індивідуалізує застосування покарання в цілому. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в положеннях Загальної частини КК. Цей принцип покладений і в основу нормативного встановлення кримінальної відповідальності.

На думку М. І. Бажанова, основна вимога принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності полягає в тому, щоб до винного, виходячи з конкретних обставин справи, було застосоване таке покарання, яке б забезпечило його виправлення. Науковець вважає, що, призначаючи покарання, треба розрізняти законодавчу і судову його індивідуалізацію. Під законодавчою індивідуалізацією автор розуміє існування самої системи покарань у КК⁸.

РОЗДІЛ 2. Загальні засади призначення покарання та їх види

2.1. Поняття загальних засад призначення  покарання

Порушення особою кримінально-правового  припису держави може мати своїм  наслідком кримінальну відповідальність. Покарання є однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

Відповідно до статті 50 Кримінального  кодексу України (далі КК України) покарання  є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком  суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому  законом обмеженні прав і свобод засудженого і має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так  і іншими особами. З точки зору науки кримінально-процесуального права покарання дає більш  змістовне поняття покарання  яке складається з найбільш суттєвих ознак, а саме покарання - це захід  примусу, який застосовується від імені  держави лише за вироком суду відносно особи, визнаної винною у вчиненні злочину  і полягає в передбаченому  законом позбавленні чи обмеженні  прав і свобод засудженого⁹.

Тобто призначення покарання  є однією з форм реалізації кримінальної відповідальності і завершальною стадією  застосування кримінально-правової норми  відносно особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину. 
Воно полягає у визначенні певного виду і розміру кримінального покарання, необхідного й достатнього для досягнення мети покарання у конкретній кримінальній справі. Можливість призначення законного, обґрунтованого і справедливого покарання значною мірою залежить від законодавчого визначення положень, якими має керуватися суд при призначенні покарання. 
У чинному КК вони формулюються як загальні засади призначення покарання та інші правила, якими, у свою чергу, конкретизується порядок реалізації загальних засад.

Загальні засади призначення  покарання передбачені ст. 65 КК. Відповідно до цієї статті суд призначає покарання:

1) у межах, встановлених  у санкції статті Особливої  частини КК, що передбачає відповідальність  за вчинений злочин;

2) відповідно до положень  Загальної частини КК;

3) із врахуванням ступеня  тяжкості вчиненого злочину, особи  винного та обставин, що пом‘якшують  та обтяжують покарання¹⁰.

Питання призначення покарання  у кримінальному праві неодноразово досліджувалось у працях таких видатних діячів як І. В. Хохлова, О. П. Шем‘якова, С.Селецького, В. Навроцького, П. Матишевського, М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація, В. М. Стратонова та інших, в яких більшість  вчених погодилась з думкою, що основною метою покараня, з поміж інших, є виправлення засудженого, оскільки таким чином усувається суспільна  небезпека особи, та її правомірна поведінка  в подальшому.

До ознак покарання  слід віднести те, що воно: а) є заходом  примусу; б) застосовується від імені  держави; в) застосовується лише за вироком  суду; г) застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; д) полягає в передбаченому законом  позбавленні чи обмеженні прав і  свобод засудженого. Система і види покарань чітко визначені у КК.

Розглянемо кожну із загальних  засад призначення покарання.

Покарання повинно призначатися у межах, встановлених санкцією статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Це означає, що суд може призначити покарання лише в межах санкції  статті (частини статті) Особливої  частини КК, за якою кваліфіковані  дії винного. Це пояснюється тим, що вид і розмір покарання встановлюються в санкції кримінально-правової норми з урахуванням ступеня  тяжкості злочину певного виду.

Дане положення зобов'язує суд дотримуватися певних умов. По-перше, призначати лише такий вид покарання, який передбачений у санкції кримінально-правової норми. Призначення виду покарання, не передбаченого санкцією, є істотним порушенням закону і тягне за собою  скасування вироку. При альтернативній санкції, в якій вказано два або  більше основних видів покарання, суд  вправі призначати тільки одне з них. Призначення більш або менш суворого покарання з числа передбачених альтернативною санкцією повинно мати належне обґрунтування у вироку суду.

По-друге, суд зобов'язаний призначити покарання, визначене за розміром, тобто в допустимих максимальних і мінімальних межах. За відсутністю  в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК вказівки на нижчу межу покарання, вона визначається тією статтею Загальної частини  КК, яка передбачає даний вид покарання  і встановлює його мінімальний розмір¹¹.

При відносно визначеній санкції, в якій визначені мінімальний  і максимальний розміри покарання («від» і «до»), суд може призначати покарання за загальним правилом у цих межах. Не можна не зазначити  не зовсім вдалого використання в  санкціях норм Особливої частини  КК прийменників «від» і «до». Загалом  немає сумніву в тому, що санкція  у виді, наприклад, позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років, виключає призначення покарання, що дорівнює п'яти або десяти рокам. Але закон і судова практика визнають допустимість призначення таких  строків, надаючи прийменникам «від»  і «до» значення відповідно «не нижче» і «не вище».

Проте, частинами 3 і 4 ст. 65 КК передбачено випадки, коли допускається призначення покарання більш  м'якого і більш суворого, ніж  передбачено санкцією кримінально-правової норми Особливої частини КК, за якою кваліфікується злочин. Підстави призначення покарання в зазначених випадках встановлені відповідно ст. 69 і статтями 70 та 71 КК. Це призначення  більш м'якого виду покарання, ніж  передбачений у санкції статті Особливої  частини КК, або призначення покарання  у розмірі, нижчому від найнижчої  межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК (ч. 1 ст. 69 КК). Відповідно до ч. 3 ст. 65 КК та на підставі ч. 2 ст. 69 КК суд може не призначити додаткове  покарання, що передбачене в санкції  статті Особливої частини як обов'язкове. Більш суворе покарання, ніж передбачене  за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 і 71 КК, якщо остаточне покарання є більшим  за розміром від найсуворішого, призначеного за конкретний злочин¹².

2.2. Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК України

Призначення покарання відповідно до положень Загальної частини КК. Ця вимога загальних засад означає, що, призначаючи покарання у межах, встановлених санкцією статті Особливої  частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, суд зобов'язаний дотримуватися тих положень Загальної  частини, які пов'язані із призначенням покарання. Вирішуючи питання про  наявність або відсутність у  діях особи складу злочину, суд повинен  виходити з поняття злочину, що міститься  у ст. 11 КК, і підстав кримінальної відповідальності, встановлених ст. З  КК. Встановивши в діянні особи  склад злочину, передбачений статтею  Особливої частини КК, суд з'ясовує питання, керуючись статтями 44-49 КК та статтями 74-87 КК, про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності й покарання та його відбування.

Особливого значення набуває  врахування положень ст. 12 КК, якою передбачено  класифікацію злочинів за ступенем тяжкості. А саме віднесення вчиненого злочину  до злочину певного ступеня тяжкості визначає межі кримінальної відповідальності й покарання особи, що вчинила  злочин. При вирішенні цих питань суд, крім того, керується положеннями, що стосуються дії кримінального  закону у просторі і часі (статті 3-8 КК). У певних випадках вирішення  питання про покарання особи  може пов'язуватися із застосуванням  положень, які передбачають обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43 КК)¹³. Для призначення покарання за незакінчений злочин суд з'ясовує ознаки закінченого злочину та незакінченого злочину, підстави відповідальності за незакінчений злочин, керуючись статтями 13-17 КК. Після цього, враховуючи вимоги статей 65-67 та ч. 1 ст. 68 КК, призначає покарання за незакінчений злочин.

Суд повинен при призначенні  покарання виходити з мети покарання, яка визначена ст. 50 КК; керуватися системою покарань, встановленою ст. 51 КК, зважаючи на особливості її побудови; виконувати вимоги тих статей Загальної  частини КК, які передбачають сутність, розмір і порядок застосування конкретних видів покарань (статті 53-64 КК). Призначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або вироків є неможливим без врахування встановлених статтями 70, 71 КК правил.

Отже, положення більшості  норм Загальної частини КК повинні  враховуватися при призначенні  покарання винному у конкретній справі. Недотримання або ігнорування  цих положень може істотно вплинути на законність і справедливість призначеного винному покарання.

Врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину вимагає, в  першу чергу, з'ясування питання  про те, до злочинів якої категорії  тяжкості відносить закон злочин даного виду. Це питання вирішується  на підставі положень ст. 12 КК, відповідно до яких злочини залежно від ступеня  тяжкості поділяються на злочини  невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Це є типова характеристика ступеня тяжкості вчиненого  злочину, яка знаходить свій прояв  через санкцію, встановлену законом  за злочин даного виду. Розмір санкції  у виді максимального строку позбавлення  волі є єдиним показником такої категоризації¹⁴.

Встановлення категорії  тяжкості вчиненого особою злочину  визначає загальний підхід до призначення  покарання. Конкретна оцінка ступеня тяжкості кожного вчиненого злочину визначається судом із врахуванням усієї сукупності фактичних обставин справи. Тяжкість вчиненого злочину характеризується такими обставинами, які в межах одного й того ж складу злочину свідчать про його більшу або меншу небезпечність. Ці обставини, на нашу думку, можуть бути двох видів. До першого виду слід віднести обставини, які характеризують конструктивні ознаки складу злочину. Так, наприклад, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК встановлено відповідальність за вбивство двох або більше осіб. Отже, вбивство двох і вбивство п'яти осіб кваліфікуються за однією й тією ж самою кримінально-правовою нормою і покарання в обох випадках передбачається в одних і тих же межах: позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Але тяжкість вбивства п'яти осіб є значно більшою. Тому в межах однієї санкції покарання за вбивство п'яти осіб, за однаковості інших умов, має бути суворішим від покарання, призначеного за вбивство двох осіб.