Необхідна оборона

Міністерство освіти і  науки, молоді та спорту України

Національний Університет: «Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого»

Кафедра кримінального права

 

 

 

 

Курсова робота на тему:

«Необхідна оборона»

 

 

 

 

Виконав:

Студент 2 курсу 1 групи

Федоришин Р. В.

 

Науковий керівник:

Пономаренко Ю. А.

 

 

 

 

 

 

 

 

Харків, 2012

План

 

1. Поняття та значення необхідної оборони.
2. Підстава необхідної оборони.
3. Ознаки необхідної оборони
4. Перевищення меж крайньої необхідності
5. Спеціальні види необхідної оборони передбачені ч. 5 ст. 36 КК України.

 

Вступ

 

Питання необхідної оборони є суттєвим для кримінального права, так як це явище належить до одної з підстав, що виключають злочинність діяння. Згідно з ч. 2 ст. 36 Кримінального кодексу України: «Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно-небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади». З цього випливає, що право на необхідну оборону – це невід’ємне право кожної особи захищати законні права та інтереси від злочинних посягань, а тому обмеження цього права потягне за собою не що інше, як недовіру до органів державної влади з боку людей і відсутність впевненості у захищеності своїх законних прав, свобод та інтересів.

Попри велику значущість цього  права, зазначаємо, що воно є одним  із найдавніших прав і зустрічається  ще у «Руській правді», а отже цікаво прослідкувати в історичному аспекті, як це явище прогресувало і яка відмінність у трактуванні та юридичному закріпленні сьогодні та у минулому. «…Панівні верхи завжди намагались обмежити його здійснення нижчими верствами населення. Таке можна простежити від «Руської Правди» до радянського законодавства…»¹. Сьогодні законодавець об’єктивно гарантує право на необхідну оборону кожному, проте встановлює обов’язкові умови за яких воно виникає. Саме з роз’ясненням кола питань навколо необхідної оборони і пов’язана мета роботи.

Метою даної роботи є комплексно розглянути поняття та значення необхідної оборони. Визначити підстави необхідної оборони, її ознаки та межі, а також проаналізувати спеціальні види необхідної оборони передбачені ч. 5 ст. 36 Кримінального кодексу України.

Структура роботи складається  з п’яти розділів, у кожному  з яких розглядається одне із питань мети роботи, вступу та висновків зробленого дослідження. Вступ роз’яснює мету роботи, завдання, що ставить перед собою автор, які методи роботи та прийоми використовує автор. Закінчується робота списком використаних джерел та власними висновками щодо результатів дослідження. У кожному з розділів розкривається зміст певного питання необхідної оборони – доктринальна чи законодавча думки, наведення прикладів із судової практики, роз’яснення Верховного суду.

Завдання, що ставлю перед  собою – це насамперед чітко усвідомити підстави за якими настає необхідна оборона, які конкретні межі необхідної оборони існують за конкретних підстав, що слід вважати перевищенням меж необхідної оборони та яке це має значення для кваліфікації діяння, враховуючи роз’яснення пленуму Верховного суду України.

 

Поняття та значення необхідної оборони.

 

Згідно з ч. 1 ст. 36 Кримінального  кодексу України(Далі ККУ) необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно-небезпечних посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено меж необхідної оборони.²

Конституція України встановлює, що "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і  здоров'я інших людей від протиправних посягань"³. Отже, право на оборону визнано Основним Законом одним із фундаментальних прав людини. Положення ст. 36 Кримінального кодексу є розвитком та конкретизацією конституційних приписів⁴.

У поняття законодавець зазначає, що необхідна оборона - це саме дії, тобто активна поведінка того, хто обороняється, тому з визначення випливає, що необхідна оборона не може бути виражена у формі бездіяльності. Необхідна оборона, як активна дія, виражається в енергійному припиненні посягання, в контрнаступі. Тільки активна оборона може надійно забезпечити запобігання шкоди суспільним відносинам. У зв’язку з цим помилковою є думка деяких окремих практичних працівників, згідно з якою під необхідною обороною

 

 

 

розуміється протидія без  нанесення тому, хто посягає шкоди. Така думка не співпадає зі змістом  необхідної оборони.⁵ Також відразу ж включається і мета, яку визначає законодавець обов’язковою при здійсненні необхідної оборони - це захист охоронюваних законом прав та інтересів, що є об’єктом злочинного посягання. У питанні, щодо того, чиї права та інтереси можна захищати, законодавець визначив, що захисту підлягають саме не тільки права та інтереси особи, що обороняється, а й інтереси суспільства і держави, тому слід привернути увагу до того, що при описі даного явища часто помилково застосовують вираз «самооборона».

Будучи найактивнішим засобом боротьби із суспільно-небезпечними діяннями, необхідна оборона припиняє посягання і не допускає нанесення шкоди суспільним відносинам. Це досягається шляхом приведення того, хто посягає в такий стан, за якого він вимушено позбавляється можливості продовжити суспільно-небезпечне діяння.⁶

Згідно із ч. 2 ст. 36 ККУ  кожна особа має право на необхідну  оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. У вступній частині постанови пленум Верховного суду України зазначає, що закріплене ст. 36 Кримінального кодексу України право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід'ємне право кожної людини на життя,недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави.⁷ Слід зауважити, що право на необхідну оборону є насамперед правом, а не обов’язком особи, однак для працівників державних правоохоронних органів за певних обставин, а зокрема тоді, коли виникає загроза охоронюваним інтересам, це право переростає у обов’язок, а точніше у повноваження – «право-обов’язок»⁸, невиконання якого тягне відповідальність для службовця.

Також відповідно до вищезазначеного, не реалізація цього права не може бути підставою до притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка не є працівником правоохоронних органів, навіть якщо з точки зору моралі бездіяльність особи засуджується суспільством(Наприклад чоловік, не втручаючись, проходить повз дівчину, яку намагаються зґвалтувати). Крім того, громадянин не зобов’язаний доводити до відома державних або інших органів и посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і має право зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв’язку із суспільно небезпечним посяганням.⁹

У випадку, якщо особа обороняючись завдає шкоди злочинцю, її дії не є суспільно-небезпечними, а навпаки, визнаються суспільно корисними, так як запобігають неправомірному заподіянню шкоди охоронюваним законом відносинам. Це означає, що особа за нанесення шкоди тому, хто посягає, не підлягає кримінальній відповідальності і з точки зору моралі діє на користь суспільству.

Право на необхідну оборону  є беззаперечним правом, гарантією  держави на захист від посягань. «…Право на необхідну оборону - це один із найважливіших юридичних інститутів - без права захистити себе, чи свою оселю, майно — не може бути у людини спокою, впевненості в безпеці свого життя, недоторканності житла і т. ін.»¹⁰.

Однак, у контексті даної  проблеми неврегульованим є питання, пов'язане з проявами психологічних  і фізичних можливостей людини. Адже, діючи в екстремальних умовах, внаслідок душевного хвилювання особа, яка захищається, не завжди може правильно оцінити ступінь небезпеки і характер дій, необхідних для відвернення нападу. Внаслідок цього фізична сила суб'єкта оборони може перевищувати фізичну силу нападника чи нападників, які не розраховують на такий перебіг подій. А це дає підстави (особливо у разі смерті нападника) слідству і суду кваліфікувати дії особи, яка захищалася, як перевищення меж необхідної оборони.¹¹ Хоча законодавець, врегульовуючи питання відповідності шкоди нанесеної нападнику до ступеня суспільної небезпеки посягання гуманно ставиться до того, хто обороняється і встановлює сприятливі умови для проведення необхідної оборони.

На підставі вищезазначеного  робимо висновок про те, що необхідна  оборона відіграє велике соціальне значення так як гарантує громадянам можливість самостійно захистити власні права і свободи. Кримінально-правове значення необхідної оборони проявляється перш за все у тому, що виключається відповідальність особи, що обороняється, хоч і формально її дії можуть підпадати під ознаки однієї із статей особливої частини кримінального кодексу. Профілактичне значення проявляється у тому, що у разі виникнення в особи умислу на вчинення злочину, вона врахує те, що її посягання може бути припинено і буде нанесена шкода будь-якою особою, яка захищатиме інтереси, на які посягають. Виховне значення прослідковується у тому, що особа, розуміючи правомірність своєї поведінки та обов’язок з точки зору моралі, в разі можливості чи потреби захищатиме законні інтереси інших осіб, суспільства або держави, цим самим реалізуючи своє право на необхідну оборону.

 

Підстава необхідної оборони

 

Право на необхідну оборону  виникає лише за наявності відповідної  підстави. Згідно із ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною є вчинення суспільно небезпечного посягання, що викликає у того, хто захищається, необхідність у його негайному відверненні чи припиненні шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди. Інакше кажучи підстава необхідної оборони складається із двох елементів, а саме: 1) суспільно небезпечного посягання та 2) необхідності в його негайному відверненні чи припиненні.¹² Підстава є зовнішньою щодо особи і виникає незалежно від її волі. Без наявності хоча б однієї із цих підстав необхідна оборона неможлива.

Суспільно небезпечне посягання  володіє певними властивостями  для того, щоб бути елементом підстави необхідної оборони:

• По-перше, воно має форму такого діяння, що заподіює істотну шкоду охоронюваним суспільним відносинам або створює реальну загрозу по заподіянню такої шкоди.
• По-друге, таке посягання є як правило злочинним, хоча може таким і не бути.
• По-третє, воно посягає на конкретний об’єкт: інтереси особи, що захищається, інтереси іншої особи, інтереси суспільства, інтереси держави.

Необхідна оборона можлива  лише за наявності юридичного і фактичного елементу підстави. Їх відсутність або наявність лише одного з них завжди свідчить, що законних підстав для необхідної оборони немає, оскільки не виникає сам стан такої оборони.¹³

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного  затримання розглядається як необхідна  оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вважаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований «потерпілим» з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється.

Оборона може здійснюватись  лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке посягання «злочином», оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від суспільно небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільно небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі «захисту» зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної оборони, а як умисне вбивство (ст. 115)¹⁴. Таке роз’яснення міститься і у постанові пленуму Верховного Суду України №1 від 26.04.2002 р. «Про судову практику у справах про необхідну оборону». Правова підстава необхідної оборони – це суспільно-небезпечне посягання. Тому скоєння діяння, яке не є суспільно небезпечним ні за яких обставин не може бути підставою для такої оборони. Справедливо зазначено, що необхідна оборона неможлива від дій, які взагалі позбавлені властивості суспільної небезпечності, а також від правомірних дій, що скоюють в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні наказу, а також за інших обставин, що виключають злочинність діяння. Скоєння дій з порушенням умов правомірності свідчить про їх суспільно-небезпечний характер і проти них необхідна оборона можлива (наприклад проти перевищення меж необхідної оборони).¹⁵