Необхідна оборона (крайня необхідність, фізичний, або психічний примус, виконання законного наказу або розпорядження, виправданий ризик, в

    Дуже яскраво питання неоюхідної  оборони в кримінальному праві  нам розкрив Верховний Суд Ураїни, яким 26 квітня 2002 року було видано Постанову №1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону»,а саме : 

ПЛЕНУМ  ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА 

N 1 від  26.04.2002

Про судову практику у справах про необхідну  оборону 

     Закріплене ст. 36 Кримінального кодексу України (далі - КК) право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід'ємне право кожної людини на життя, недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави.

З метою  правильного й однакового застосування законодавства про необхідну  оборону Пленум Верховного Суду України  ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. При  розгляді справ даної категорії  судам необхідно беззастережно  додержувати вимог ч. 3 ст. 27 Конституції  України і ст. 36 КК, враховуючи  те, що відповідно до закону  кожна особа має право на  необхідну оборону від суспільно  небезпечного посягання незалежно  від можливості уникнути його  або звернутися за допомогою  до інших осіб чи органів  влади.

2. Згідно  з ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною  визнаються дії, вчинені з метою  захисту охоронюваних законом  прав та інтересів особи, яка  захищається, або іншої особи,  а також суспільних інтересів  та інтересів держави від суспільно  небезпечного посягання шляхом  заподіяння тому, хто посягає,  шкоди, необхідної і достатньої  в даній обстановці для негайного  відвернення чи припинення посягання,  якщо при цьому не було допущено  перевищення меж необхідної оборони.

    Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.

   При розгляді справ даної категорії суди повинні з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами із заподіянням нападникові шкоди, необхідної і достатньої в конкретній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

3. Суспільно  небезпечне посягання на законні  права, інтереси, життя і здоров'я  людини, суспільні інтереси чи  інтереси держави може викликати  в особи, яка захищається, сильне  душевне хвилювання. Якщо в такому  стані вона не могла оцінювати  відповідність заподіяної нею  шкоди небезпечності посягання  чи обстановці захисту, її дії  слід розцінювати як необхідну  оборону.

   Правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода заподіяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.

   Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, відповідальність може настати залежно від наслідків за заподіяння шкоди через необережність.

   За змістом ст. 38 КК до необхідної оборони прирівнюються дії, вчинені під час правомірного затримання та доставлення відповідним органам влади особи, яка вчинила злочин.

4. Згідно  з ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж  необхідної оборони визнається  умисне заподіяння тому, хто посягає,  тяжкої шкоди, яка явно не  відповідає небезпечності посягання  або обстановці захисту, а згідно  з ч. 2 ст. 38 КК перевищенням заходів,  необхідних для затримання злочинця, - умисне заподіяння особі, що  вчинила злочин, тяжкої шкоди,  яка явно не відповідає небезпечності  посягання або обстановці затримання  злочинця. У зв'язку з цим кримінальна  відповідальність за такі дії  настає лише у випадках, спеціально  передбачених статтями 118 та 124 КК.

   Коли при перевищенні меж необхідної оборони чи заходів, необхідних для затримання злочинця, заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК.

5. Щоб  установити наявність або відсутність  ознак перевищення меж необхідної  оборони, суди повинні враховувати  не лише відповідність чи невідповідність  знарядь захисту і нападу, а  й характер небезпеки, що загрожувала  особі, яка захищалася, та обставини,  що могли вплинути на реальне  співвідношення сил, зокрема:  місце і час нападу, його раптовість, неготовність до його відбиття, кількість нападників і тих,  хто захищався, їхні фізичні  дані (вік, стать, стан здоров'я)  та інші обставини. Якщо суд  визнає, що в діях особи є  перевищення меж необхідної оборони,  у вироку слід зазначити, в  чому саме воно полягає.

6. Потрібно  мати на увазі, що представники  влади, працівники правоохоронних  органів, члени громадських формувань  з охорони громадського порядку  і державного кордону або військовослужбовці  не підлягають кримінальній відповідальності  за шкоду, заподіяну при виконанні  службових обов'язків по запобіганню  суспільно небезпечним посяганням  і затриманню правопорушників,  якщо вони не допустили перевищення  заходів, необхідних для правомірного  затримання злочинця.

7. Слід  відрізняти необхідну оборону  від уявної, під якою розуміється  заподіяння шкоди за таких  обставин, коли реального суспільно  небезпечного посягання не було, але особа, неправильно оцінюючи  дії потерпілого, помилково припускала  наявність такого посягання.

   При уявній обороні кримінальна відповідальність за заподіяну шкоду виключається лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала й не могла усвідомлювати помилковість свого припущення. Питання про те, чи дійсно в особи були підстави для помилкового висновку про наявність суспільно небезпечного посягання, вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.

   Якщо ж особа в обстановці, що склалася, не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення щодо реальності суспільно небезпечного посягання, але перевищила межі захисту, який потрібно було застосувати, її дії мають розцінюватись як перевищення меж необхідної оборони. У такому разі кримінальна відповідальність можлива лише за статтями 118 і 124 КК. Коли ж особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального посягання, її дії кваліфікуються як заподіяння шкоди через необережність.

8. Призначаючи  покарання за дії, пов'язані  з перевищенням меж необхідної  оборони, судам слід суворо  додержувати вимог статей 50, 65 КК.

9. Питання  про відшкодування шкоди, заподіяної  внаслідок перевищення меж необхідної  оборони, має вирішуватись у  відповідності з вимогами статей 440, 454 ЦК. Враховуючи конкретні обставини  справи, ступінь винності того, хто  оборонявся, і того, хто нападав,  суд може зменшити розмір майнового  стягнення. Шкода, заподіяна в  стані необхідної оборони без  перевищення меж останньої, відшкодуванню  не підлягає.

10. Оскільки  відповідно до ст. 11 КК злочином  є суспільно небезпечне винне  діяння (дія або бездіяльність), не  утворюють стану необхідної оборони  дії, спрямовані на припинення  правопорушення та заподіяння шкоди, яке хоча формально й містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки.

11. Судовій  палаті з кримінальних справ,  Військовій судовій колегії Верховного  Суду України, апеляційним судам  з метою забезпечення суворого  додержання законодавства, яке  гарантує право на необхідну  оборону від суспільно небезпечних  посягань, належить періодично вивчати  й узагальнювати практику розгляду  судами кримінальних справ про  злочини проти життя і здоров'я  громадян та вживати заходів  до усунення виявлених недоліків.

12. Визнати  такою, що втратила чинність, постанову  Пленуму Верховного Суду України  від 28 червня 1991 р. N 4 "Про практику  застосування судами законодавства,  яке забезпечує право на необхідну  оборону від суспільно небезпечних  посягань". 

Голова  Верховного Суду України

В.Ф.Бойко 

Секретар  Пленуму, суддя Верховного Суду України

М.П.Селіванов 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Крайня  необхідність

   Частина 1 ст. 39 КК установлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

   У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначається як умисне заподіяння шкоди  правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода. Таким чином, крайня необхідність - це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам з метою усунення загрожуючої небезпеки, якщо вона в даній обстановці не могла бути усунена іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена.

   Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в даній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

   Стан  крайньої необхідності виникає за наявності  відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) небезпеки, яка безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам особи, суспільства або держави, і 2) неможливості усунення цієї небезпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтересам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для виникнення стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається крайньою, що викликається обстановкою, при якій особа вимушена вдатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

   Перший  елемент підстави крайньої необхідності - це наявність небезпеки, що може бути викликана різними джерелами. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозаймистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким властива внутрішня об'єктивна спроможність уражати людину, спричиняти їй смерть або заподіювати тілесні ушкодження, руйнувати, ушкоджувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсуви, зливи тощо), напади тварин і ін. Небезпечність заподіяння шкоди може викликатися також різноманітними процесами: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або холод), та загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небезпеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) людини (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою вбивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, правопорушення (наприклад, порушення водієм правил дорожнього руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна суспільно небезпечна поведінка людини (наприклад, поведінка в стані неосудності, фактичної помилки, внаслідок чого інші особи для усунення небезпеки, що виникла, змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам).

   Небезпека, далі, повинна загрожувати саме правоохоронюваним  інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров'я, тілесна недоторканість, особиста свобода, статева свобода жінки, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також бути: безпека виробництва, громадський порядок (наприклад, для відвернення небезпеки, що виникла внаслідок повені і загрожує нормальній роботі підприємства, громадянин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, порядку управління, інтересам правосуддя, збереженню державної таємниці, майну тощо (наприклад, для усунення небезпеки, що виникла внаслідок пожежі і загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого). Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтересам. Якщо така небезпека ще не виникла або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан крайньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небезпеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалізацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, паводок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а насправді вона відсутня. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках повинно розцінюватися за правилами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.