Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

Беручи до уваги зазначені  визначення релігійні святині - це об'єкти матеріального світу (релігійні реліквії, святі місця), які з огляду на свої надприродні властивості (реальні чи уявні) є предметами релігійного поклоніння, особливої шани і становлять для віруючих фундаментальну цінність.

З об’єктивної сторони  цей злочин може виявлятися у формі:

1) утримування;

2) осквернення;

3) знищення релігійних  святинь.

Під утримуванням релігійних святинь треба розуміти не передачу їх релігійним організаціям чи релігійним громадам, які мають на них законне право, особами, які ними незаконно володіють, користуються чи незаконно зберігають. Також утримування – це самоуправні дії щодо збереження під своїм контролем предметів або місць релігійного поклоніння, які винний, відповідно до рішення відповідного державного органу, зобов’язаний передати іншій релігійній організації чи звільнити на їх користь. Незаконний характер такого тримання полягає в тому, що, діючи таким чином, винний безпідставно зберігає під своїм контролем релігійні святині, позбавляючи представників інших релігійних організацій передбаченої законом можливості реалізовувати за їх допомогою свої релігійні потреби [18, с. 32].

Осквернення релігійних святинь – дії особи, які виражають демонстративно цинічне, зневажливе, принизливе ставлення до них: глум, наруга над релігійними святинями, опоганення, паплюження. Осквернення може бути вчинене як публічно, так і таємно, за умови, що винний розраховує на сприйняття через певний час учинених ним дій саме як осквернення релігійних святинь [18, с. 32-33].

Знищення – це приведення до повної непридатності релігійної святині шляхом механічного, фізичного, хімічного або біологічного впливу, результатом якого є приведення її до повної непридатності з втратою можливості відновлення. Якщо знищення релігійних святинь було вчинене шляхом підпалу, вибуху чи іншим загально-небезпечним способом, або якщо воно заподіяло майнову шкоду в особливо великих розмірах, або спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки, то воно потребує додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 194 або за ст. 196 КК України – залежно від форми вини [18, с. 33].

Викрадення релігійних святинь або заволодіння ними шляхом вимагання треба розглядати як відповідний злочин проти власності [18, с.33].

Суб’єкт злочину –  осудна особа, якій виповнилося 16 років. Суб’єктами цього злочину можуть бути службові особи, наприклад, службові особи музеїв та інших релігійних організацій, які відмовляються  виконувати покладений на них законом або рішенням компетентних органів обов’язок передати у володіння чи користування предмет, який ними вважається релігійною святинею, а також ті, які незаконно руйнують місце поклоніння для будівництва споруд або доріг.

Суб’єктивна сторона  характеризується умисною формою вини. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є мотив і мета.

3.4. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 180 КК України «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду»

Безпосереднім об’єктом злочину передбаченого ст. 180 КК України є суспільні відносини, що забезпечують свободу світогляду й віросповідання.

Фізична або психічна недоторканність особи виступає додатковим факультативним (ч. 1 ст. 180 КК України) чи додатковим обов’язковим (ч. 2 ст. 180 КК України) об’єктом.

Об’єктивна сторона злочину може виражатися у формі незаконного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало або поставило під загрозу зриву релігійний обряд.

Релігійний обряд –  ряд суворо визначених дій, що супроводжують  і оформлюють вчинення акту (актів) культового характеру. Релігійний обряд є складовою релігійної діяльності, до якої належать також богослужіння, релігійні церемонії, процесії, інші індивідуальні чи колективні дії, пов’язані із сповідуванням і поширенням обраної віри [10, с. 128].

Релігійні обряди виконуються як у культовому приміщенні, так і поза ним. Релігійні обряди безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, в місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань та крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях та на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації. Релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для осіб похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення й відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають у них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення обряду.

Перешкоджання відправленню релігійного обряду полягає у вчиненні дії, яка призвела до зриву або поставила під загрозу релігійний обряд                [10, с. 128-129].

Примушування священнослужителя  до проведення релігійного обряду – це домагання від потерпілого проведення релігійного обряду. Способами такого примушування, відповідно до закону, можуть бути тільки фізичне або психічне насильство.

Під фізичним насильством  у ч. 2 ст. 180 КК України розуміється фізичне насильство будь-якого виду (нанесення тілесних ушкоджень, завдання удару, побої, вчинення інших насильницьких дій). Застосування такого насильства потребує додаткової кваліфікації за відповідною статтею КК України (наприклад, статтями 121, 122, 125, 126 КК України).

Психічне насильство – це погроза заподіяння фізичної, матеріальної чи іншої шкоди (погроза вбивством, нанесенням тілесних ушкоджень, знищенням чи пошкодженням майна, вчиненням інших насильницьких дій) [22, с. 276]. Погроза вбивством потребує самостійної правової оцінки за           ст. 129 КК України.

Суб’єкт злочину передбачено ст. 180 – осудна особа, якій виповнилося 16 років (службова або приватна). Службова особа, яка незаконно перешкоджає здійсненню релігійного обряду або примушує священнослужителя до проведення релігійного обряду з використанням влади або службового становища, за наявності підстав має відповідати і за статтями 364 (423) чи 365 (424) КК України.

Суб’єктивна сторона  характеризується умисною формою вини.

3.5. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 181 КК України «Посягання на здоров'я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів»

Проповідування  релігійних віровчень і виконання релігійних обрядів не є абстрактними поняттями. Це насамперед певні суспільні відносини, що виникають між людьми. Щоб охарактеризувати об'єкт цього злочину, необхідно головну увагу приділити суспільним відносинам, що виникають у сфері проповідування релігійних віровчень і виконання релігійних обрядів. Саме вони є тим середовищем, в якому скоюється злочин, передбачений ст. 181 КК України.

Розглянемо  детальніше суть цих суспільних відносин. Слід зазначити, що, піддаючи кримінально-правовій охороні відносини у сфері проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, законодавець передбачає злочинний характер будь-яких посягань на ці відносини, надаючи їм особливого значення. Будь-яке негативне втручання у встановлений порядок їх здійснення визнається суспільно небезпечним, тобто містить у собі можливість (загрозу) завдання шкоди суспільству.

Проповідування релігійних віровчень та виконання релігійних обрядів як різновиди суспільних відносин з позиції кримінального права, складаються з таких елементів: а) суб'єкта цих відносин; б) предмета, що є причиною виникнення цих відносин; в) соціального зв'язку, що складає зміст цих відносин [9, с. 244-245].

Суб'єктами у  цих відносинах можуть бути люди (фізичні  особи), релігійні об'єднання громадян тощо. Вони одночасно є носіями та учасниками цих відносин. Передбачається наявність щонайменше двох таких суб'єктів.

Що ж стосується предметів цих суспільних відносин, то серед них можна визначити як матеріальні (наприклад, література релігійного змісту, людина та інше), так і нематеріальні (духовні блага). Предмет цих суспільних відносин та предмет як факультативна ознака складу злочину за ст. 181 КК України в окремих випадках можуть збігатися, хоча мають різний статус. Соціальний зв'язок як зміст досліджуваних суспільних відносин, є взаємодією між суб'єктами з приводу предмета цих відносин. Цей зв'язок існує в реальній дійсності, має об'єктивний прояв та може полягати, наприклад, у певних стосунках всередині релігійної групи, між віруючими (адептами та пасторами), а також у різноманітних обрядових церемоніях, масових молебнях, дотриманні посту тощо. Тобто цей зв'язок проявляється у будь-якій взаємодії, що виникає під час проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів.

Суб'єкт, предмет  та соціальний зв'язок як елементи досліджуваних суспільних відносин є нерозривними між собою. Негативний вплив на будь-який окремий елемент завдає шкоди всім іншим елемента зокрема та суспільним відносинам загалом. Отже, об'єктом злочину, передбаченого           ст. 181 КК України, є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини в сфері реалізації встановленого порядку проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, на які посягає суб'єкт злочину, завдаючи їм певної шкоди або створюючи загрозу завдання такої шкоди.

Проведення  обґрунтованої класифікації об'єктів  кримінально-правової охорони сприяє більш точному розкриттю ролі та значення кожного з них, визначенню місця конкретного об'єкта в загальній системі суспільних відносин, а також з'ясуванню суспільної небезпеки злочинного посягання. Класифікація об'єктів злочину впливає також і на вирішення питання про кваліфікацію злочинів [13, с. 84]. Загальновідомими класифікаціями є «вертикальна» та «горизонтальна».

Що стосується характеристики об'єкту злочину, передбаченого ст. 181 КК України, за «вертикальною» класифікацією, то йому притаманні такі особливості. Його загальним об'єктом як і для більшості інших злочинів визначається життя, здоров'я, права і свободи особи. Тобто загальним об'єктом є найвища цінність, яку зобов'язана охороняти держава - людина у всіх її проявах, чи то як біологічна істота, чи сформована соціальна особистість.

Що стосується родового об'єкта, то його визначення пов'язане  з розділом V Особливої частини КК України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина», в якому і є ст. 181 КК України. Родовий об'єкт визначається у межах, гарантованих Конституцією прав та свобод людини і громадянина.

Оскільки  згаданий розділ Особливої частини КК України містить значну частину кримінальних норм, що охороняють умовно різні сфери суспільного життя, то у ньому можливе виділення певних видових об'єктів злочину. Це стосується, наприклад, статей, що охороняють релігійні відносини, до яких саме належить і ст. 181 КК України. Отже, доцільно виділити видових об'єкт, що об'єднує склади злочинів, які стосуються релігійної сфери. До них входять поряд із ст. 181 ще ст.ст. 161, 178, 179, 180 КК України.

Що стосується «горизонтальної» класифікації безпосереднього об'єкту цього злочину, то слід відзначити, що тут наявний додатковий обов'язковий об'єкт. До нього належить здоров'я і життя особи, суспільна моральність, статева свобода чи недоторканість, а також нормальний розвиток неповнолітніх [16, с. 499]. Додатковим факультативним об'єктом може бути встановлений порядок діяльності релігійної організації, який забезпечує здоров'я громадян, статеву свободу, статеву недоторканість та моральність.

Отже, суспільні відносини, що полягають у проповідуванні релігійних віровчень чи виконанні релігійних обрядів та супроводжуються посяганням на здоров'я людей, статевою розпустою визнаються об'єктом злочину, передбаченого ст. 181 КК України. Діяльність релігійної групи не завжди стає складовою частиною об'єкта цього злочину, але все ж вона може зазнати шкоди від нього.

Переходячи  до розгляду об’єктивної сторони досліджує мого злочину зазначимо, що диспозиція ч. 1 ст. 181 КК України сформулювала як «організація або керівництво групою, діяльність якої здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів і поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або статевою розпустою». Виходячи з її змісту, об'єктивна сторона злочину характеризується діями, що полягають в організації або керівництві групою фізичних осіб, діяльність якої включає у себе два основоположних елементи: перший – вона поєднана із заподіянням шкоди здоров'ю людей або статевою розпустою; другий – вона здійснюється під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів [12, с. 159]. Ці елементи стосуються до характеристики діяльності самої релігійної групи, а не дій організатора чи керівника. Останні, у свою чергу, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цією статтею лише у тому разі, якщо їх організаторські чи керівні дії реалізовуються стосовно групи, яка характеризується зазначеними елементами.

Під «віровченням» розуміють  систематизований (тією чи іншою мірою) виклад релігійних поглядів на світ, приписів і правил релігійної практики, відносин з іншими конфесіями та державою, поведінки віруючих у побуті [32, с. 7].

Визначення  «під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів» слід розуміти як дотриманням групою канонів віровчення чи культової діяльності як підстави своєї протиправної поведінки.

Вживання  у диспозиції статті форми множини  понять «віровчення» та «обряди» слід розуміти як заборону будь-якого з  обрядів будь-якого віровчення, якщо вони (віровчення чи обряди) посягають на охоронювані права й інтереси особи [16, с. 493].

Не можна  не погодитись з А.П. Бабієм стосовно того, що релігійні організації в Україні створюються і здійснюють свою діяльність із метою задоволення релігійних потреб сповідувати і поширювати віру відповідно до своїх статутів (положень) і законодавства України. Тому організація або керівництво групою під приводом задоволення релігійних потреб громадян для зайняття іншим видом діяльності у кожному разі є незаконною                   [15, с. 328].