Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

Враховуючи  наведені вище міркування, формулювання основного безпосереднього об'єкта досліджуваного складу злочину, мало б бути таким, що, з одного боку, жодним чином не обмежувало можливості віруючих щодо дозволених форм і способів задоволення своїх релігійних (духовних) потреб, а з іншого - акцентувало увагу лише на тій частині свободи віросповідання, яка безпосередньо пов'язана з використанням релігійних споруд чи культових будинків.

Тому, на нашу думку, основний безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України можна визначити як свободу задоволення релігійних (духовних) потреб людей з використанням релігійних споруд чи культових будинків. А додатковим обов’язковим об’єктом виступають відносини власності.

Предметом злочину є  різні релігійні споруди чи культові будинки. Проблему змісту кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок» на сьогодні вирішують двояко.

Більшість дослідників  схиляються до вузького розуміння релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання – це приміщення, призначені для проведення богослужінь, релігійних обрядів і церемоній.

Зокрема, А.В. Тарасенко  визначає релігійні споруди, культові будинки як будови обрядового призначення, які, як правило, мають внутрішнє  приміщення [16, с. 481]. До таких об'єктів належать «церкви, мечеті, синагоги, каплиці, монастирі, молельні будинки, інші приміщення, в яких можуть справлятися церковні служби» [10, с. 66].

Інша частина науковців  у своїх роботах пропонують ширші  визначення релігійних споруд, культових будинків.

Так, М.І. Мельник  визнає релігійними спорудами, культовими будинками «приміщення для проведення або забезпечення богослужінь, виконання релігійних обрядів та церемоній (церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті, пагоди, каплиці, дзвіниці, мінарети, молитовні тощо)» [22, с. 443]. Як бачимо, релігійними спорудами, культовими будинками автор називає не тільки об'єкти, де проводяться богослужіння, релігійні обряди та церемонії, але й споруди, які забезпечують здійснення перелічених дійств (наприклад, дзвіниці, мінарети).

На думку А.П. Бабій (яка, по-суті, дублює положення п. 4 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України «Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» [8]) під культовими будинками та релігійними спорудами слід розуміти будь-які будинки і споруди, спеціально призначені для задоволення релігійних потреб громадян» [35, с. 357].

Найпрогресивніші  міркування з приводу змісту та співвідношення кримінально-правових понять «релігійна споруда», «культовий будинок», висловила С.Я. Лихова.

Автор вперше робить спробу розмежування зазначених категорій. Під культовими будинками С.Я. Лихова розуміє «різного роду будівлі, приміщення, споруди, які спеціально призначені і пристосовані для того, щоб громадяни брали участь у богослужіннях, у виконанні релігійного обряду, церемоній чи процесій (наприклад, церкви, собори, костьоли, синагоги, мечеті тощо)»           [18, с. 311]. Релігійними спорудами, крім культових будинків, дослідниця пропонує визнавати також «архітектурні конструкції, зведені з метою задоволення релігійних потреб людини сповідувати чи поширювати віру (наприклад, побудовані чи споруджені православні або католицькі хрести тощо)» [18, с. 311].

Думається, що з метою  з'ясування категорій «релігійна споруда», «культовий будинок» потрібно, насамперед, звернутися до положень чинного законодавства, релігієзнавчих джерел.

У чинних на території  України нормативно-правових актах (крім КК України) трапляється два  види термінологічних зворотів: «культова будівля» (цей зворот є найпоширенішим і використовується не лише в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4], але й у низці інших нормативно-правових актів [7; 5]), і «культова споруда» [6].

Проте жоден з цих  законодавчих актів не роз'яснює  зміст досліджуваних понять; немає також положень, які б прямо вказували на ознаки культових будівель чи культових споруд. Єдиним винятком можна вважати ст. 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що «богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії безперешкодно проводяться в культових будівлях» [4]. З цього положення робимо закономірний висновок: культові будівлі – це лише ті об'єкти, всередині яких можуть знаходитися люди, тобто об'єкти, що мають внутрішнє приміщення.

Сучасне академічне релігієзнавство  також не оперує термінологічними зворотами, які містить ст. 178 КК України. Для позначення приміщень, у яких проводять богослужіння, у релігійних обрядах використовують термінологічний зворот «культова споруда», а також термін «храм».

Культова споруда трактується як приміщення для проведення богослужінь і виконання релігійних обрядів. У кожної конкретної конфесії така споруда має свої найменування: у християнстві – це собор, церква, костел, кірха; в ісламі – мечеть, в іудаїзмі – синагога. Кожна деталь культової споруди (її архітектура, живопис тощо) суворо регламентована канонами тієї чи іншої релігії [42, с. 196].

Поняття «храм» охоплює собою три категорії об'єктів: релігійно-культову будівлю (готичний собор, мусульманська мечеть), релігійно-культову споруду (будистьську ступу) або ж тектонічний об'єм природного походження (гора, печера), адаптований для проведення ритуальних церемоній, передусім -богослужінь [31, с. 1149].

Аналіз наведених положень, як бачимо, не дає змоги однозначно встановити кримінально-правовий зміст понять «релігійна споруда», «культовий будинок». Попри те, більшість з них все ж таки акумулюють у собі найвагоміші характеристики, соціально значущі ознаки досліджуваних категорій.

На наш погляд, релігійні  споруди, культові будинки як предмет складів злочинів проти свободи віросповідання володіють сукупністю фізичних, соціальних та юридичних ознак.

Фізичні ознаки релігійних споруд, культових будинків як предмета складу злочину доцільно пов'язувати з їх матеріальністю. Ці об'єкти є реально існуючими утвореннями навколишнього світу, що існують незалежно від людської свідомості, сприймаються за допомогою органів чуття, а отже - піддаються безпосередньому злочинному впливу - зруйнуванню чи пошкодженню.

З фізичного погляду, будинок - це, зазвичай, будова, що складається із стін, які утворюють замкнутий простір, і даху [43, с. 7]; будинком, по суті, може слугувати кожна будівля, яка має внутрішнє приміщення.

Споруда, якщо керуватися лінгвістичним  тлумаченням цього слова, - це будь-яка значима будова, незалежно від її виду та призначення [28, с. 111]; все те, що збудовано, споруджене, переважно, великих розмірів і складної конструкції [33, с. 665]. Тому поняття «споруда» є ширшим за обсягом, ніж поняття «будинок», і охоплює останнє.

Виділення фізичних ознак релігійних споруд, культових будинків як предмета складів злочинів проти свободи віросповідання дає змогу визначити коло утворень (чи явищ), посягання щодо яких не можуть кваліфікуватися за ст. 178 КК України. До них можна зачилити, зокрема, майнові права громадян чи релігійних організацій по володінню, користуванню чи розпорядженню релігійними спорудами, культовими будинками; релігійні почуття та переконання віруючих; нематеріалізовані зображення релігійного характеру (наприклад, отримані за допомогою світлових ефектів зображення церков, релігійних персонажів – Ісуса Христа, Діви Марії, Святих тощо).

Зміст соціальних ознак релігійних споруд, культових будинків відображають виконувані ними специфічні функції, їх цінність для віруючих.

Під специфічною функцією релігійних споруд, культових будинків слід розуміти задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Основною формою задоволення таких потреб, безумовно, є участь віруючих у богослужіннях, релігійних обрядах, церемоніях та процесіях.

Крім фізичних та соціальних ознак релігійних споруд, культових  будинків є необхідність у виділенні їх юридичних ознак. Такі споруди мають бути чужими для винної особи бути у власності суб'єкта права власності.

На сторінках кримінально-правової літератури трапляється погляд, відповідно до якого чужим визнається «майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного» [22, с. 458]. У такій інтерпретації ця обставина є ознакою майна як предмета складів злочинів проти власності.

Вважаємо, що ця позиція потребує уточнення. Річ у тому, що наведена вище цитата справджується лише відносно окремих видів злочинів проти власності (зокрема, крадіжка, грабіж, розбій), адже неможливо, скажімо, викрасти самому у себе майно, яким володієш на законних підставах. Однак немає жодних передумов для висновку про те, що майно, яке є в законному володінні винного, не може бути ним знищено, пошкоджено, злочинно використано тощо.

Спираючись на ці міркування, чужими варто визнавати лише ті релігійні споруди, культові будинки, які не є у власності винної особи. Тому не повинні оцінюватися за ст. 178 КК України випадки зруйнування, пошкодження особою релігійних споруд, культових будинків, які належать їй на праві приватної власності (наприклад, самостійно збудовані каплиці, архітектурні ансамблі, інші конструкції релігійного характеру), випадки знесення релігійних споруд, культових будинків, які є у власності релігійної організації за рішенням такої організації.

Отож, враховуючи вищенаведене, культовими будинками потрібно вважати будівлі, що мають внутрішнє приміщення і спеціально слугують для задоволення релігійних (духовних) потреб людей (насамперед, потреб у здійсненні богослужінь, релігійних обрядів, церемоній і процесій).

Поняття «релігійна споруда» є ширшим за обсягом, ніж поняття «культовий будинок», і охоплює останнє. Однак у кримінально-правовому розумінні (оскільки ці терміни у ст. 178 КК України вжиті альтернативно) релігійними спорудами доцільно вважати усі інші (крім культових будинків) будівлі, спеціально призначені для задоволення релігійних (духовних) потреб людей. Прикладом таких споруд можуть бути каплиці, жертовники, статуї релігійних персонажів (наприклад, Діви Марії, Будди), релігійна символіка (православні чи католицькі хрести) тощо.

Переходячи до розгляду об’єктивної сторони злочину передбаченого ст. 178 КК України зазначимо, що вона виявляється в пошкодженні чи зруйнуванні релігійної споруди або культового будинку.

Під пошкодженням потрібно розуміти приведення будинку або  споруди в часткову непридатність, тобто якщо зберігається можливість її відновлення. Зруйнування передбачає приведення споруд або будинків до повної непридатності, внаслідок чого вона або перестає існувати, або повністю втрачає можливість бути відновленою. Якщо пошкодження або зруйнування релігійної споруди, культового будинку вчинено шляхом підпалу, іншим загально-небезпечним способом, або спричинило загибель людей, або інші тяжкі наслідки, кваліфікація таких дій настає за сукупністю злочинів: за ст. 178 та ч. 2 ст. 194 КК України.

Суб’єкт злочину –  осудна особа, що досягла 16 років.

Суб’єктивна сторона  злочину характеризується умисною  виною. Необережне пошкодження чи зруйнування  релігійної споруди або культового будинку, які є чужим майном, що спричинило тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, має кваліфікуватися за ст. 196 КК України.

3.3. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 179 КК України «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь»

Об’єктом злочину  передбаченого ст. 179 КК України є  право людини на свободу віросповідання.

Що ж стосується предмета даного злочину то ним є релігійні святині. Домінуючим на сьогодні є широке розуміння релігійних святинь, за якого останніми визнаються шановані віруючими певної релігії предмети та місця релігійного поклоніння, а також місця паломництва віруючих [22, с. 444-445; 23, с. 332].

Водночас, частина  дослідників наводить у власних  визначеннях додаткові ознаки релігійних святинь, звужуючи обсяг цього поняття.

Так, А.П. Бабій  вважає, що релігійною святинею можуть вважатися об'єкти, «визнані такими в установленому релігійною організацією порядку» [35, с. 358]. Оцей погляд підтримати досить важко. По-перше, сам факт формального визнання релігійною організацією того чи іншого об'єкта як релігійної святині не повинен бути визначальним ключовим при встановленні досліджуваного предмета складу злочину. Куди важливішими є сакральні характеристики релігійних святинь, сприйняття їх віруючими як таких. До того ж, по-друге, навряд чи всі наявні в Україні релігійні організації передбачають спеціальний порядок визнання тих чи інших об'єктів релігійними святинями.

А.В. Тарасенко  переконаний, що релігійними святинями  мають бути визнані лише об'єкти, які «є у державній власності чи у власності релігійної організації» [16, с. 483]. Виділення цієї ознаки нам видається зайвим. З одного боку, вид права власності на релігійні святині не має жодного кримінально-правового значення, з іншого - навряд чи сьогодні можна знайти «безхазяйну» релігійну святиню, яка є «нічиєю» і не є власністю визначеного суб'єкта.

Ще одне уточнення пропонує у своїй дефініції Л.Б. Ільковець. Автор визнає релігійними святинями споруди, будівлі або місцевості, яким поклоняються віруючі будь-якої конфесії, «якщо діяльність такої конфесії не заборонена в Україні згідно з чинним законодавством» [26, с. 191]. Це уточнення є логічним, однак стосується не змістовних ознак розгляненого предмета складу злочину, а загальнотеоретичної проблеми меж і обсягів кримінально-правової охорони тих чи інших благ. Тому, очевидно, недоцільно розглядати цю обставину як негативну ознаку релігійних святинь.