Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

У главі четвертій, присвяченій  злочинам проти політичних і трудових прав громадян дві норми – перш за все «порушення законів про відділення церкви від держави і школи від церкви», яка має кваліфікований склад, – наявність судимості за те ж діяння і організаційна діяльність щодо здійснення цих діянь (ст. 138 КК УРСР 1960 р.) та «перешкоджання здійсненню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського порядку і не супроводжуються посяганням на права громадян» (ст. 139 КК 1960 р.). Перша норма повторює назву цілої глави третьої КК 1922 р. і четвертої КК 1927 р. і включає фактично всі їх норми. Друга повторює буквально ст. 125 КК 1922 р. і ст. 115 КК 1927 р.

Зі здобуттям Україною незалежності відношення до релігії  змінилося в кращу сторону. З 1990 р. по 1994 р. не було зареєстровано жодного  факту порушення кримінальної справи по ст. 139 КК України. Аналізуючи положення кримінального законодавства України 2001 р. стосовно злочинів, передбачених ст. 161 та ст. ст. 179-181 КК України, то тут мають місце два зовсім нових склади злочину – ст. 178 «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків» та ст. 179 «Незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь» і дві норми, які були передбачені КК 1960 р., але зазнали певних змін чи доповнень – ст. 180 «Перешкоджання здійсненню релігійного обряду» та ст. 181 «Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів». Зокрема обидві статті доповнені частинами другими, які передбачають кваліфіковані склади злочинів, а також повна зміна диспозиції ч. 1 ст. ст. 180 КК України.

На останок потрібно звернути увагу ще на положення Загальної частини КК України 2001 р., де у п. 3 ч. 1 ст. 67 передбачена як обтяжуюча обставина вчинення злочину на ґрунті  «релігійної ворожнечі або розбрату». Такої норми у жодному попередньому законі про кримінальну відповідальність передбачено не було. Вона дала змогу визнати вчинення злочину на ґрунті релігійної ворожнечі або розбрату як фактор, що характеризує підвищений ступінь суспільної небезпеки особи винного та вчиненого ним злочину. Але особливістю застосування цієї норми є те, що вона застосовується як ознака, яка індивідуалізує, а не диференціює кримінальну відповідальність. Тобто, вона використовується судом при призначенні покарання за вчинений злочин, а не законодавцем при встановленні кримінальної відповідальності та покарання за злочин, передбачений Особливою частиною КК України.

Отже, підводячи підсумок по даному розділу зазначимо, що розвиток кримінального законодавства щодо відповідальності за злочини у сфері  віросповідання пройшов довгий шлях – починаючи з візантійського Лішанського едикту Костянтина 313 р. і закінчуючи чинним КК України.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Поняття та  види злочинів у сфері віросповідання

Ст. 35 Конституції України  зазначає, що: «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність» [1].

Виходячи з зазначеного  конституційного положення з  нашої точки зору злочинами у сфері віросповідання можна вважати суспільно небезпечні винні діяння, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, які вчинені суб’єктом злочину з прямим або непрямим умислом і прямо чи опосередковано посягають на свободу обирати, сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноосібно чи колективно релігійні культи й ритуальні обряди та вести релігійну діяльність.

Кримінальний кодекс України містить розділ «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина». Саме в цьому розділі зазначені види злочинів у сфері віросповідання, а саме:

• порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань (ст. 161 КК України);
• пошкодження релігійних споруд чи культових будинків (ст. 178 КК України);
• незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь (ст. 179 КК України);
• перешкоджання здійсненню релігійного обряду (ст. 180 КК України);
• посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів (ст. 181 КК України).

 

 

 

 

3. Кримінально-правова характеристика злочинів у сфері віросповідання

 

3.1. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 161 КК України «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або релігійних переконань»

Безпосереднім об’єктом злочину передбаченого ст. 161 КК України є закріплений у Конституції України принцип рівності прав та свобод перед законом і судом та в громадянському суспільстві людини, особи і громадянина незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, місця проживання, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. Предметом злочину є національна чи расова спільність людей, їх права, культура, релігія, традиції.

З об’єктивної сторони  злочин може виявлятися у формі:

1) дій, спрямованих  на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, приниження національної честі й гідності;

2) образи почуттів  громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями;

3) прямого чи непрямого  обмеження прав громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

4) встановлення прямих  чи непрямих привілеїв громадян за зазначеними вище ознаками.

Злочин стає кваліфікованим, якщо він вчинений з насильством, обманом чи погрозами або службовою особою (ч. 2 ст. 161), організованою групою осіб або якщо злочинні дії спричинили тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 161).

Образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними  переконаннями передбачає скривдження, приниження гідності та інших почуттів представників окремих релігійних громад, конфесій, напрямів та течій (православних, католицьких, протестантських, старообрядницьких, іудейських тощо), зареєстрованих на території України в установленому порядку, або глум над такими, що належать їм, місцями богослужінь або релігійних зібрань, місцями паломництва, шанованими у тій чи іншій релігії. Образа почуттів громадян у зв’язку з їх прихильністю до релігійних течій, які заборонені, наприклад, сатаністів, не може розглядатися як злочин, передбачений ст. 161 КК України [39, с. 22].

Якщо образа почуттів громадян у зв’язку з їх релігійними переконаннями супроводжувалась пошкодженням релігійних споруд чи культових будинків, паплюженням або знищенням релігійних святинь, перешкоджанням здійсненню релігійного обряду, такі дії треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 161 та статтями 178, 179 чи 180 КК України. Злочин є формальним, він вважається закінченим з моменту вчинення описаних у ч. 1 ст. 161 КК України дій.

Суб’єктом злочину може бути особа, якій виповнилось 16 років, а при нанесенні тяжкого тілесного ушкодження вчинене кваліфікується за статтями 121 та 161 КК України.

Суб’єктивна сторона  злочину характеризується виною  у вигляді прямого умислу. Крім того, для першої його форми характерною є наявність спеціальної мети – розпалити національну, расову чи релігійну ворожнечу в країні чи окремому її регіоні або принизити національну честь і гідність представників окремих національних груп. Якщо такі дії вчиняються з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи, вони за наявності підстав мають розглядатися як геноцид і кваліфікуватися за ст. 442 КК України. Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 3 ст. 161 КК України) може бути як умисним, так і необережним.

 

3.2. Аналіз складу злочину передбаченого ст. 178 КК України «Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків»

Вивчення  існуючих у кримінально-правовій літературі позицій щодо основного безпосереднього об'єкта складу пошкодження чи зруйнування релігійної споруди або культового будинку дозволяє говорити про існування суттєвих розбіжностей у поглядах науковців на цю проблему.

Значна їх частина основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України вважає свободу віросповідання у цілому. Досліджуваним об'єктом у такому випадку називають «право громадян на свободу віросповідання» [34, с. 285]; «суспільні відносини в сфері забезпечення конституційного права громадян на свободу світогляду і віросповідання» [25, с. 191]; «суспільні відносини, що забезпечують свободу совісті 1 віросповідання» [14, с. 149].

Такий підхід хоча і правильний у своїй основі, проте є надто загальним, позбавленим практичного змісту.

Насамперед, його використання нівелює об'єктивно існуючу різницю у спрямованості злочинних діянь, передбачених ст.ст. 178-181 КК України, не відображає специфіки кожного із цих складів. Тоді як очевидно, що випадки зруйнування релігійних споруд або культових будинків і, скажімо, випадки примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду, заподіюють шкоду різним (у дечому навіть протилежним) структурним елементам свободи віросповідання. Саме такі елементи повинні виступати у ролі основних безпосередніх об'єктів цих складів злочинів; свобода ж віросповідання (у цілому) може виступати видовим об'єктом злочинів, передбачених ст. ст. 178-181 КК України.

До того ж, при пошкодженні  чи зруйнуванні релігійних споруд або  культових будинків далеко не всім елементам свободи віросповідання заподіюється шкода. Зокрема, у результаті таких діянь не порушується гарантована Конституцією України [1], Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» [4] свобода здійснення релігійної пропаганди, можливість заснування релігійних організацій, які також є невід'ємними частинами свободи віросповідання.

Врахувавши наведені застереження, деякі автори вважають, що основним безпосереднім об'єктом досліджуваного злочину виступають ті елементи свободи віросповідання, реалізація яких, на їхню думку, пов'язана з використанням релігійних споруд і культових будинків. При цьому, формулюючи власне визначення такого об'єкту, науковці переважно вказують на певне суб'єктивне право або ж групу суб'єктивних прав.

Так, А.В. Тарасенко, вважає, що основним безпосереднім об'єктом складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України є безперешкодне проведення особами заходів релігійного характеру (обрядів і зібрань) [16, с. 481].

М.Й. Коржанський переконаний, що цей злочин порушує конституційне право громадян вільно і безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [11, с. 277].

Інший відомий науковець – М.І. Мельник, досліджуючи злочин, передбачений ст. 178 КК України, дійшов висновку про те, що «безпосереднім об'єктом злочину є конституційне право людини на свободу віросповідання, яке у даному випадку включає свободу сповідувати будь-яку релігію, безперешкодно відправляти одноособово чи колегіально релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, у т.ч. з використанням релігійних споруд чи культових будинків» [22, с. 443].

Запропонований науковцями підхід варто підтримати, виходячи, насамперед, з методологічних позицій, адже він, по-перше, враховує місце, відведене законодавцем цим нормам у структурі Особливої частини КК України, а, по-друге, дозволяє максимально конкретизувати благо, кримінально-правову охорону якого прагнув забезпечити законодавець, прийнявши такі норми.

На наш погляд, формулюючи поняття основного безпосереднього  об'єкту складу злочину, передбаченого ст. 178 КК України треба враховувати наступні обставини.

Перш за все, необхідно пам'ятати, що свобода  віросповідання становить собою певну сферу автономії, незалежності від держави у питаннях вибору віри та поведінки, що відповідає цьому вибору. Жоден набір прав не вичерпує свободу віросповідання, а лише відображає найбільш типові, а внаслідок цього – регламентовані державою можливості суб'єкта. Саме тому визначення об'єкта досліджуваного складу злочину шляхом вказівки лише на суб’єктивні права не адекватно відображає зміст свободи віросповідання, суттєво обмежуючи останню. Адже свобода віросповідання – це не тільки те, що визнано, регламентовано законодавством, але й те, що не заборонено ним.

Також варто  враховувати особливості здійснення свободи віросповідання, адже кожна людина надає цій категорії особистий, внутрішній характер; суб'єкти по-різному бачать механізм її реалізації            [36, с. 48]. Іншими словами, йдеться про специфіку форм та способів задоволення релігійних (духовних) потреб, які у кожної окремо взятої особи є індивідуальними та неповторними. Справді, неможливо точно встановити ту роль, яку відіграють релігійні споруди, культові будинки у житті конкретної віруючої людини, представника конкретного віросповідання. Відповідно, ми не можемо самовільно визначати елементи свободи віросповідання, здійснення яких пов'язане з використанням релігійних споруд чи культових будинків, а яких - не пов'язані. Це - особиста справа кожного.