Конституційно правове закріплення громадянства України

    Принцип “зовнішнього” єдиного громадянства не означає невизнання множинного громадянства, тому що воно може виникнути в незалежності від волі особи, тобто автоматично, наприклад, при вступі до шлюбу (Італія), або внаслідок колізії законодавств різних держав (принципів філіації jus soli (країни Латинської Америки) і jus sanguinis (країни Європи)). Цей принцип означає невизнання саме правових наслідків множинного громадянства.

    Наступний принцип – принцип запобігання  виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає  неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Це один з найважливіших міжнародних принципів у сфері громадянства.

      Апатризм – це  дуже негативне  явище як для самої особи, так і для держави, в якій вона проживає. Якщо громадянство – правовий зв’язок індивіда з державою, то апатризм – це відсутність такого зв’язку. Апатриди обмежені порівняно з громадянами в своїх правах, насамперед, в політичних. Вони також знаходяться в гіршому становищі порівняно з іноземцями, тому що не можуть звернутися за дипломатичним захистом до жодної з держав. Негатив у відношенні до держави проявляється через неможливість залучити особу без громадянства до проходження обов’язкової військової служби, а також через те, що їх практично неможливо видворити з території держави за грубе порушення законодавства [8, с. 213-216] .

    Принцип неможливості позбавлення громадянина  України громадянства України. Цей  принцип знайшов своє закріплення в пункті 3 статті 2 Закону, в частині 1 статті 25 Конституції і в статті 15 Загальної декларації прав людини. Визнання і закріплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової, якісно нової порівняно з СРСР держави.

    Практика позбавлення громадянства , згідно з якою розірвання громадянських зв’язків йшло з боку держави і згода чи незгода самого громадянина аж ніяк не розглядалася, була дуже поширена за радянських часів. Так позбавлялися “інорідних утворень на тілі пролетаріату” [18, с. 115].   .

    Принцип визнання права громадянина на зміну  громадянства. Як і попередній принцип, цей принцип також закріплений  в Законі (пункт 4 статті 2), в Конституції (частина 1 статті 25) і Загальній декларації прав людини (стаття 15). Сутність цього принципу полягає саме в зміні громадянства, а не в припиненні громадянства без набуття громадянства іншої держави, що призвело б до безгромадянства.. Україна не може гарантувати набуття іншого громадянства, але вона може поставити вихід особи з громадянства України в залежність від набуття нею іноземного громадянства або отримання гарантій його набуття. Сталий характер правового зв’язку особи і держави не означає примусового утримання людини в громадянстві.

    Принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя.

    Цей принцип також має два аспекти. Перший стосується автоматичності набуття  чи припинення громадянства України, яке  як таке неможливе. Поняття “автоматично”  означає з настанням юридичного факту, тобто таких життєвих обставин, з якими норми права зв’язують виникнення, зміну чи припинення правовідносин, в даному випадку, на підставі якого набувається чи втрачається громадянство. Отже, громадянство набувається чи припиняється не автоматично, а з моменту видання Президентом України відповідного указу чи набрання чинності іншого документу у встановлених Законом випадках. Виключенням щодо автоматичності набуття громадянства є лише філіація [4].

    Цей аспект відображає сутність громадянства як індивідуального, особистого зв’язку держави з людиною. 

    Другий  аспект стосується рівноправності жінок  і чоловіків та виходить з принципу визнання шлюбу рівноправним союзом, в якому не припускається безумовне  слідування жінки (чоловіка) за громадянством  чоловіка (жінки). Але шлюбні відносини відповідно до пункту 3 статті 9 Закону про громадянство України дає можливість набути громадянства України за дещо спрощеною системою: одною з умов набуття громадянства є умова безперервного проживання на законних підставах на території України протягом останніх 5 років; це правило не торкається осіб, які перебувають у шлюбі з громадянином України протягом двох років та постійно на законних підставах проживають на території України [19, c.228] .

    Ще  один принцип – принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав (за народженням, за територіальним походженням, внаслідок прийняття чи поновлення у громадянстві, інших випадків передбачених законодавством), порядку (будь то через оформлення набуття громадянства чи прийняття до нього) і моменту набуття (з моменту народження, чи дати видання відповідного указу Президента України, чи дати реєстрації набуття громадянства, тощо) ними громадянства України.

    Ця  норма є продовженням статті 24 Конституції  України: ”Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

    Не  може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.”

    В деяких країнах цей принцип громадянства не визнається, наприклад, в США іммігрант, навіть, якщо він набув громадянства США, не має права стати президентом  країни (розділ 1 статті II Конституції  США).

    Громадянство  – це сталий правовий зв’язок людини з державою і він існує поза межами територіальної юрисдикції держави.

      Принцип захисту і протегування  громадян України, які знаходяться  за межами України – принцип  незакріплений в Законі, але відображений  у Конституції (стаття 25). Цей принцип здійснюється через дипломатичні представництва та консульські установи України за її межами.

    Принцип невигнання та невидачі громадян України  також закріплений у статті  25 Конституції. Під видачею (екстрадицією) розуміється передача злочинця державою, на території якого він знаходиться, іншій державі з метою притягнення його до відповідальності або для виконання винесеного вироку. Це питання виникає у випадках, коли громадянин вчинивши злочин на території іншої держави, повернувся до України. На відміну від законодавств деяких держав (Білорусі, Литви), в яких визнано можливість видачі своїх громадян, якщо це передбачено міжнародними договорами, законодавство України беззастережно говорить про невидачу своїх громадян. Виганяють з держави, як правило, осіб, яких звинувачують у скоєні злочину за кордоном [11, c. 83] . 
 
 
 
 
 

     3. Порядок набуття  громадянства в  Україні 

     Законодавство України, як і законодавство інших  держав, закріплює порядок набуття  громадянства відповідними категоріями  осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

     У ряді країн можливий також виключний  порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція — поновлення у громадянстві).

     Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких  принципів:

     - за "правом крові" (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

     - за "правом грунту" (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі [19, c. 288-291].

     Застосування  кожного з цих принципів неоднакове. Перевага може надаватися одному з  них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а принцип "права грунту" застосовується як додатковий, коли родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право грунту", зокрема властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін.

     В українському Законі зазначені принципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "право грунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи  без громадянства [16, c. 640] .

     Відповідно  до ст. 6 Закону України "Про громадянство України" громадянство України надувається:

     - за народженням;

     - за територіальним походженням;

     - внаслідок поновлення у громадянстві;

     - внаслідок усиновлення;

     - внаслідок встановлення над дитиною  опіки чи піклування;

     - внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

     - у зв'язку з перебуванням у  громадянстві України одного  чи обох батьків дитини;

     - внаслідок встановлення батьківства;

     - за іншими підставами, передбаченими  міжнародними договорами України.

     Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків — громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження [3, c. 161].

     Заслуговує  на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням.

     Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають  право за цією підставою набута громадянство.

     Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР), є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України [10,c.82] .

     Найбільш  поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадянства особі, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства даної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосується трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством.

     Натуралізація має два основні різновиди: індивідуальна  і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

     У свою чергу індивідуальна натуралізація  поділяється на натуралізацію, яка  базується на особистому виборі, і  натуралізацію за законом. Остання  являє собою юридичний наслідок одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже зазначалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про громадянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо) [3, с. 161] .

     Перш  за все для подання заяви про  натуралізацію вимагається досягнення певного віку, як правило повноліття, тобто 18 років, у ряді країн — 21 року і більше (наприклад, у Греції і Бельгії).

     В Україні Законом цей вік визначено  у 18 років.