Законодавче визначення договору страхування

План

 

Вступ

 

1.Законодавче визначення договору страхування.   

2. Поняття  та ознаки страхового договору.

3. Істотні умови договору страхування.

4.Обовязкові  умови договору страхування.

Висновок

Список  використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

        Актуальність теми. зумовлена становленням в Україні розвинутого громадянського суспільства та побудовою суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, яка повинна служити суспільству й людині. Конституція України (ст. 41), зокрема, встановила право кожного розпоряджатися своєю власністю. При здійсненні цього конституційного права договорам відводиться чільна роль. Адже здійснення розпорядження майном  реалізується в конкретних правовідносинах, учасниками яких є суб’єкти цивільного права. Договір при цьому виступає як засіб, що допомагає виникненню  цивільних правовідносин. Зважаючи на важливість договору в цивільному праві, відзначимо, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору, а його укладення залежить від домовленості сторін за істотними умовами договору, що робить цей аспект вельми актуальним. Через розширення цивільним законодавством договірної свободи, існування в ньому засад диспозитивності потребують переосмислення основи договірного права. Це також зумовлюється реформуванням цивільного права, встановленням суто приватницьких засад його регулювання, необхідністю інтеграції в законодавство Європейського Союзу. При цьому уявлення про істотні умови договору теж не залишається усталеним. По-перше, під час панування адміністративних відносин за радянських часів, що позначалося й на цивільному праві, істотні умови договору іноді зводилися до обслуговуючих планові акти формальностей, які, фактично, не відігравали вирішальної ролі у виникненні в договорі справжньої ініціативної згоди сторін. По-друге, в сучасних диспозитивних умовах розвитку цивільного законодавства висловлюється точка зору, що деякі істотні умови, навіть за їх невизначеності в договорі, не впливають на його чинність, і такі уявлення потребують ретельного теоретичного аналізу. По-третє, деякі з дослідників останнім часом формують конструкції «обмежувальних», «особливих» умов договору, тому їх співвідношення з істотними умовами необхідно дослідити з огляду на систематику договірних умов. Отже, додаткового розгляду потребує формування уявлень про істотні умови договору за нинішнього розвитку цивільного законодавства. Для того щоб побудувати систему договірних умов у сучасному цивільному праві слід як одну з важливих детермінант виявити особливості істотних умов договору й відокремити їх від решти договірних умов.  Це сприятиме належному укладенню цивільно-правових договорів, а з практичної точки зору дозволить обґрунтовано з’ясовувати те, чи був договір укладений в тому чи іншому випадку, зважаючи на чітке, теоретично виважене законодавче регулювання. Таким чином, як у науці, так і на практиці виникає низка проблем щодо істотних умов договору, які наразі не розв’язані остаточно і на теоретичному, і на законодавчому рівні.

Актуальність  теми курсової також зумовлюється відсутністю  відповідних теоретичних розробок щодо істотних умов договору у сучасній науці цивільного права, хоча окремі аспекти істотних умов договору висвітлювалися в дослідженнях, присвячених теорії договірного права, а саме, у працях: А. В. Луць - «Свобода договору у цивільному праві України» (2001), О. Є. Миронець – «Изменение и расторжение договора по гражданскому законодательству Российской Федерации» (2003), О. О. Лазарєва – «Существенные условия договора международной купли-продажи товаров» (2005), С. О. Бродовського – «Укладення, зміна та розірвання договору у цивільному праві України» (2005),  В. О. Горєва «Свобода договору як загальна засада цивільного законодавства України» (2007). Окремі аспекти правового регулювання істотних умов договору висвітлені у наукових працях В. Р. Ансона, І. І. Банасевич, О. А. Беляневич, С. М. Бервено, М. І. Брагінського, А. Г. Брунь, Є. В. Вакулович, В. А. Васильєвої, І. В. Венедиктової, В. В. Вітрянського, В. І. Гавзе, М. К. Галянтича, О. В. Дзери, В. В. Луця, Р. А. Майданика, Є. О. Мічуріна, В. Г. Олюхи, А. П. Сергєєва та інших.

З огляду на вищевикладене  існує потреба в узагальнюючій  роботі, яка певним чином підсумує сучасні уявлення про істотні  умови договору з урахуванням  реформування цивільного законодавства  та розвитку теоретичних положень про  такі умови договору. Дане вивчення є необхідним для розвитку теоретичних  положень про істотні умови договору, належного укладення договорів, правильного правозастосування. Воно здатне допомогти у здійсненні договірних прав та обов’язків учасниками цивільних  правовідносин, сприятиме вдосконаленню  чинного цивільного законодавства.

Таким чином, вибір  теми роботи зумовлений відсутністю сучасних наукових праць, які б комплексно на теоретичному рівні висвітлювали істотні умови договору з урахуванням удосконалення цивільного законодавства України, існуючими у зв’язку з цим неузгодженими проблемами правового регулювання та необхідністю формування сучасних теоретичних поглядів на істотні умови договору.

Мета та завдання. Метою  роботи є виявлення загальнотеоретичних  засад встановлення істотних умов договору, їх зумовленості в сучасному цивільному праві. Для досягнення поставленої  мети потрібно вирішити такі завдання:

1) проаналізувати  розвиток уявлень про істотні  умови договору та виявити  тенденції, що є актуальними  для застосування в сучасному  цивільному праві; 

2) на основі  існуючих поглядів на істотні  умови договору сформувати відправні  ідеї, що впливають на їх формування  в сучасному праві; 

3) проаналізувати  особливості істотних умов договору, знайти їх співвідношення з  іншими умовами договору;

4) дослідити особливості  встановлення істотних умов договору  в законодавстві; 

5) з’ясувати  особливості формування істотних  умов договору за заявою хоча  б однієї зі сторін договору;

6) дослідити особливості  вирішення спорів з приводу  домовленості щодо істотних умов  договору;

7) визначити можливості  для правотворчої діяльності  щодо вдосконалення істотних  умов договору;

8) сформулювати  пропозиції щодо удосконалення  актів чинного цивільного законодавства,  що регулює істотні умови договору.

Об’єктом дослідження  є субінститут істотних умов договору та особливості його функціонування з урахуванням сучасного етапу розвитку цивільного права.

Предметом дослідження  є система нормативних актів, що регулюють істотні умови договору, їх застосування; відповідна судова практика; спеціальна вітчизняна та іноземна наукова  література.

Методи дослідження. Істотні умови договору досліджувалися з використанням наступних загальнонаукових і спеціальних методів наукового  пізнання. Так, за допомогою системного методу положення цивільного права  щодо істотних умов договору розглядались як складова частина договірного  права у взаємозв’язку його елементів із системою цивільного права. Аналітичний метод був застосований для аналізу законодавства, судової практики, наукових теорій та поглядів про істотні умови договору. Спеціальними методами дисертаційного дослідження є історичний, порівняльно-правовий та інші. Згідно з цим, істотні умови договору досліджувалися в їх історичному розвитку, починаючи з римського приватного права, цивільного права дореволюційної Росії, цивільного права радянського періоду. Такий історично-порівняльний підхід зумовлений становленням в Україні цивільного права як приватного, що є рівноправним з публічним правом, а не підпорядкованим йому. Це, у свою чергу, вимагає звернення до витоків приватного права та дослідження позитивних моментів його здійснення в різні часи. Порівняльно-правовий метод використовувався при дослідженні розвитку істотних умов договору та у порівнянні з існуючим станом їх закріплення в чинному законодавстві. Він також дозволив порівняти українське законодавство із законодавством зарубіжних країн (Німеччини, Франції, США та інших) щодо регулювання істотних умов договору. Використовувалися й інші засоби наукового пізнання. Зокрема, індуктивний метод використовувався при розгляді дії загальних вимог законодавства щодо встановлення істотних умов у різних договорах. Метод дедукції допоміг дослідити окремі випадки встановлення істотних умов у різних договорах та розглянути їх з точки зору тенденцій визначення таких умов у договорах за допомогою закону та узгодження сторонами на власний розсуд.

 

 

 

 

 

 

 

1.Законодавче визначення договору страхування.   

    

        Розвиток суспільства необхідно обумовлений підвищеною ймовірністю виникнення різноманітних ризиків. Наслідком реалізації ризиків є завдання шкоди майновим інтересам особи – загибель майна, неотримання прибутку, втрата працездатності, інші не передбачувані витрати. Одним із засобів захисту інтересів фізичних і юридичних осіб є страхування. Страхування як об’єктивна економічна категорія здатне існувати за будь-якої правової системи. Водночас, ідея страхування усвідомлена суспільством втілюється у поняття страхування. Розуміння страхування на конкретному етапі розвитку суспільства законодавець вкладає у законодавче визначення поняття страхування. Вплив абстрактного поняття страхування на страхування реальне обумовлює розвиток страхування від простого розподілу збитків до захисту страхових інтересів особи.

            Становлення ринкових відносин  в Україні, відмова держави  від монополії на страхування,  викликають необхідність критичного  переосмислення ідеї страхування,  з’ясування його правової природи,  уточнення законодавчого визначення  поняття страхування у сучасних  умовах.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 р. (далі Закон) страхування  визначається як вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів  фізичних осіб та юридичних осіб у  разі настання певних подій (страхових  випадків), визначених договором страхування  або чинним законодавством, за рахунок  грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.

     Виходячи із змісту ст. 1 Закону видається можливим виділити такі складові законодавчого визначення поняття страхування:

1) вид цивільно - правових відносин;

2) захист майнових  інтересів фізичних осіб та  юридичних осіб;

3) захист майнових  інтересів у разі настання  певних подій (страхових випадків);

4) грошові фонди,  що формуються шляхом сплати  фізичними та юридичними особами  страхових платежів та доходів  від розміщення коштів цих  фондів.

 Розглянемо ці визначення:

1) Визначаючи  страхування видом тільки цивільно-правових  відносин, Законодавець, на мій погляд, виявляє певну непослідовність.  Господарський кодекс України  (далі ГК) містить, зокрема, §  2 глави 35 ГК, який має назву  “Страхування”, а ст. 352 ГК, розташована  у зазначеному параграфі, відповідно  має назву “Страхування у сфері  господарювання”. Враховуючи ту обставину,  що відповідно до ст. 1 ГК вказаний кодекс регулює господарські відносини і містить статті, положення яких спрямовані на врегулювання відносин у сфері страхування, визначення страхування у ст. 1 Закону видом тільки цивільно-правових відносин видається не зовсім коректним і виправданим. Крім того, положення ст. 352 ГК фактично містять визначення страхової діяльності, а не страхування.

2) Наступною складовою  законодавчого визначення поняття  страхування є положення про  те, що страхування є захистом  майнових інтересів фізичних  та юридичних осіб. Перелік майнових  інтересів, які підлягають захисту,  можливо визначити виходячи із змісту положень ст. 4 Закону – “Предмет договору страхування”. Необхідно зауважити, що зазначена ст. 4 Закону до 27.04.2007 р. мала назву “Об’єкти страхування”. Змінивши назву ст. 4 Закону “Об’єкти страхування” на “Предмет договору страхування” і залишивши практично без змін зміст вказаної статті, законодавець фактично ототожнив об’єкти страхування із предметом договору страхування. Така позиція законодавця видається не зовсім коректною. Об’єкти страхування як загальне і предмет договору страхування як окреме не є і не можуть бути тотожними. Майнові інтереси як об’єкт страхування, набуваючи юридичної форми, конкретизуються в договорі страхування. Проста зміна назви ст. 4 Закону не перетворила об’єкти страхування у предмет договору страхування. Об’єкти страхування існують незалежно від предмета договору страхування. Таким чином, зміна назви ст. 4 Закону без зміни змісту зазначеної статті, видається не зовсім доцільною.

   Водночас, у контексті аналізу такої складової законодавчого визначення поняття страхування, як захист майнових інтересів, привертає увагу глава 3 Цивільного кодексу України (далі ЦК), яка має назву “Захист цивільних прав та інтересів”. У зазначеній главі ЦК відсутні положення про захист майнових інтересів страховиками. Способи захисту цивільних прав і інтересів, визначені у положеннях статей глави 3 ЦК, обумовлені наявністю факту порушення зазначених інтересів і відповідно наявністю суб’єкта порушника – фізичної або юридичної особи. На противагу, захист майнових інтересів у сфері страхування (страховий захист), не завжди обумовлений фактом порушення і здійснюється протягом усього строку дії договору страхування, а певні види страхування, зокрема, страхування майна, життя, передбачають захист майнових інтересів у разі настання певних подій, які не залежать від волі суб’єктів (повінь, землетрус, град та інші). Таким чином, на мій погляд, захист майнових інтересів у контексті страхування є окремим самостійним способом захисту майнових інтересів (страховим захистом), а страхування є організаційно-правовою формою такого захисту. Крім того, необхідно зауважити, що використання Законодавцем терміну “майнові інтереси” видається не зовсім логічним. З майном пов’язана переважна більшість майнових інтересів, але не всі такі майнові інтереси є об’єктом страхування. З майном можуть бути пов’язані і особисті немайнові інтереси. Для надання майновим інтересам статусу об’єкта страхування необхідна наявність страхового інтересу. Звідси постає питання тотожності або співвідношення майнових і страхових інтересів. На наш погляд, майнові інтереси, обумовлені страховим інтересом, набувають статусу страхових інтересів. Відтак, усі страхові інтереси є майновими інтересами, але не всі майнові інтереси є страховими інтересами. Страховий інтерес, спочатку як суб’єктивне, переходить в об’єктивне – страхові інтереси, які є об’єктом страхування або об’єктом страхових правовідносин. Поєднанням в об’єкті страхування страхового інтересу, як складової суб’єктивного права і майнових інтересів, які через страховий інтерес набувають статусу страхових інтересів, як об’єкта страхування, досягається реалізація мети страхування – захист страхових (майнових) інтересів страхувальника.