Захист в господарському процесі

У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.

Захист прав нотаріусами - це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому  документі.

Здійснення права захисту. Право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Відмова (нездійснення) особи  від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом.

Відшкодування збитків - найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах.

 Цей спосіб полягає  в тому, що боржник відшкодовує  кредиторові понесені ним майнові  збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.

Під збитками законодавець визначає:

• втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
• доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному  обсязі, але якщо законом або договором  передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.

Відшкодування моральної  шкоди. Цей спосіб захисту полягає  у покладенні на порушника обов'язку сплатити потерпілому грошову компенсацію  за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення [11, с.95].

Моральна шкода полягає  у приниженні ділової репутації  фізичної або юридичної особи . Моральна шкода компенсується як грошовими  коштами, так і іншим майном.

 Моральна шкода,  завдана юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем на загальних підставах, тобто за наявності вини. Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.

 

Розділ 3. Проблеми захисту прав суб’єктів підприємницької діяльності.

3.1 Проблеми захисту  прав суб’єктів підприємницької  діяльності

 

Однією з найбільш поширених в судовій практиці категорій спорів про визнання недійсними актів державних органів ненормативного характеру є визнання недійсними актів державної податкової служби.

 Аналізуючи практику  вирішення господарських спорів  необхідно відмітити, що захист  суб’єктів підприємницької діяльності залежить від багатьох складових [11, с.97].

 Так виконання завдань  господарського судочинства і  його ефективність в повній мірі залежить від якісного оформлення матеріалів позивачем, вірного визначення об’єкту спору, правильного застосування судами норм матеріального і процесуального права при розгляді справи.

 На вдосконалення  господарського законодавства спрямована державна регуляторна політика, що має здійснюватися у відповідності до Закону України від 11.09.2003р. «Про заходи державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».

 Значну роль у  вдосконаленні господарського законодавства  відіграють господарські суди, які в процесі розгляду господарських справ:

- виявляють прогалини,  колізії, застарілі норми в  чинному господарському законодавстві; 

- узагальнюють практику  розгляду господарських справ. 

 Низький рівень  правової культури окремих суб’єктів підприємницької діяльності і недосконалість чинного законодавства призводить до того, що захист їхніх прав згідно зі ст. 1 ГПК стає проблематичним у зв’язку з неможливістю виконання ст. 56 ГПК.

 Вище вказана стаття  ГПК зобов’язує позивача при  пред’явленні позову направити сторонам копії позовної заяви і додані до неї документи, якщо такі відсутні у сторін.

 Справа в тому, що  дотримання вимог ст. 56 ГПК досить  часто залежить від правової  культури суб’єктів підприємницької  діяльності, особливо фізичних осіб-підприємців, які з різних причин відмовляються одержувати копії позовної заяви, підписувати акти звірок взаємних розрахунків і така поведінка відповідача не дає можливості позивачу належним чином захистити свої інтереси.

 Навмисне ухилення  відповідача від одержання позовної заяви практично унеможливлює звертання позивача до суду за захистом своїх прав, так як при порушенні ст. 56 ГПК господарський суд повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду.

 Тому існує гостра  необхідність в удосконаленні юридичного механізму виконання на практиці вимог ст. 56 ГПК.

 Ще однією проблемою  є забезпечення позову. Згідно  ст. 66 ГПК господарський суд за  заявою сторони, прокурора чи  його заступника, який подав позов,  або зі своєї ініціативи має  право вжити заходів до забезпечення позову.

Забезпечення позову допускається в будь-якій стадії справи, якщо неприйняття заходів забезпечення може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду.

В нормі ГПК вказано, що це право суду, а не обов’язок  і суди на жаль не поспішають використати це право, що призводить до негативних наслідків для позивача.

 Позивачі досить  часто звертаються до суду  з проханням про забезпечення  позову, так як добре знають, як  важко, а іноді і неможливо  добитись виконання рішення, але суд досить рідко в своїй практиці використовують надане їм право.

В зв’язку з чим  позивачу залишається тільки тішити себе тим, що він виграв справу в  суді.

При такому положенні  справ важко говорити про судовий  захист, як такий, так як він існує  тільки в рішенні суду, яке неможливо виконати в реальному житті.

 Особливо часто  відмовляють позивачу в забезпечені  позову господарські суди, що  навіть при позитивному рішенні  суду призводить до збитків позивача [14, с. 75].

 Необхідно звернути  увагу на загальну концепцію діяльності суду та державної виконавчої служби через призму поняття „правозахисна діяльність” з урахуванням повноважень державного виконавця і правових властивостей судового рішення.

Так діяльність суду закінчується на етапі оголошення рішення і після набрання законної сили воно одержує таку властивість, як загальнообов’язковість, що гарантується ст. 124 Конституції України, тобто в законодавчому плані ця концепція повністю знайшла підтвердження, але, як показує практика, дуже часто задоволення позову це тільки незначна частина того шляху, який повинен пройти позивач, а на даному етапі стягувач, адже загальнообов’язковість деяких судових рішень повною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волевиявлення стягувача і боржника.

 Відносно проблем  у виконанні рішень господарських  судів, не зважаючи на те, що  державна виконавча служба це  установа, вказівки якої носять  обов’язковий, імперативний характер, вона не є силовою структурою  і „вибивання боргів” в перелік  її повноважень не входить.

Тому, існує потреба  не тільки визначення характеру і  змісту функції державної виконавчої служби, а й проведення правового  зв’язку між функціональними  обов’язками державного виконавця  та його статусом.

Тому подальше реформування судової системи та діяльності органів державної виконавчої служби сприятиме повній реалізації ст. 124 Конституції України, що дозволить не тільки захистити права суб’єктів підприємницької діяльності, а й позитивно відіб’ється на авторитеті держави.

 

3.2 Самозахист  у системі захисту суб’єктів господарської діяльності.

 

Розвиток ринкових відносин та впровадження процесів децентралізації  економічної системи призвели до появлення нових суб’єктів господарської  діяльності та необхідності  захисту  їхніх прав та інтересів.

Конституція України проголошує право на не заборонену законом підприємницьку діяльність як конституційне право людини і громадянина та забезпечує захист прав усіх суб’єктів прав власності та господарювання. Подальший розвиток цих положень конкретизується у багатьох нормативних актах, зокрема Цивільному кодексі України та Господарському кодексі України [14, с.77].

Питання захисту прав суб’єктів господарської діяльності вже отримали певне висвітлення  в науковій літературі але найбільшу  увагу було звернено на здійснення захисту прав суб’єктів господарської діяльності у юрисдикційній формі, а також стосункам з державними контролюючими органами, в яких виникло останнім часом чимало невирішених проблем.

Отже тому є актуальним дослідження питання самозахисту  прав суб’єктів господарської діяльності як неюрисдикційної форми захисту, яка полягає в діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів.

Тільки активна позиція  суб’єкта господарювання надаси можливість боротися з порушеннями закону та захищати свої права, від порушень і протиправних посягань, застосовуючи засоби протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно ст. 19 ЦК України  способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства та повинні відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.

Способи самозахисту  передбачені не тільки Цивільним кодексом, а й іншими законодавчими актами, а в сфері здійснення господарської діяльності Господарським кодексом, зокрема.

У теорії господарського права сформульоване положення, що механізм захисту прав суб’єктів  підприємництва, є сукупність взаємопов’язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких поведінка суб’єктів господарювання, їх контрагентів та державних органів в ході їх правовідносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права і тим самим забезпечується захист законних прав суб’єктів господарювання.

З наведеного можна зробити  висновок, що передбачені Господарським  кодексом України оперативно-господарські санкції, які застосовуються у разі порушення другою стороною господарського зобов'язання, можна визначити як засіб негайного реагування на неправомірні дії з боку учасника зобов'язання. Вони застосовуються у позасудовому порядку та без попереднього пред'явлення претензії, оскільки під час укладення договору сторони дали згоду на їх застосування до недобросовісної сторони.

Необхідними умовами  застосування оперативно-господарських  санкцій є виконання певних вимог, а саме:  це передбачено договором, тобто можливість застосування таких  санкцій має бути узгоджена обома  сторонами; сторони можуть застосовувати лише ті санкції, які вони за­кріпили у договорі; порядок застосування оперативно-господарських санкцій регулюється виключно договором.

Згідно статті 236 ГК України  у господарських договорах сторони  можуть передбачати використання таких  видів оперативно-господарських санкцій: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунка боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо); встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Оскільки перелік оперативно-господарських  санкцій є невичерпним, тобто  сторони можуть передбачити  договором також інші оперативно-господарські санкції, необхідною умовою є визначення засад та порядку їх застосування. А в свою чергу застосування оперативного впливу повинно бути таким чином, щоб вони не порушували права та законні інтереси інших осіб.

Підсумовуючи вищевикладене, можна стверджувати, що оперативно-господарські санкції є одним з ефективних способів самозахисту прав суб’єктів  господарської діяльності, застосування яких можливо у разі невиконання  або неналежне виконання господарських  зобов’язань.