Шпаргалка по "Гражданско право"

1. , 6, Поняття цивільного права

     Цивільне  право — це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності та диспозитивності відносини власності, товарно-грошові відносини, підстави набуття і порядок реалізації та захисту цивільних прав і обов'язків фізичними та юридичними особами, з метою задоволення матеріальних та духовних потреб громадян. Відповідно до ст. 1 Цивільного кодексу України цивільне законодавство регулює особисті немайнові та майнові відносини.

     Система сучасного цивільного права - це структура, елементами якої є цивільно-правові  норми й інститути, розміщені  у визначеній послідовності. Цивільно-правові  норми й інститути поділяються  на загальні й особливі. Загальну частину  цивільного права складають норми  про суб'єктів, об'єкти цивільного права, договори, представництво і доручення, позовну давність. Особлива частина  регулює особливі суспільні відносини  і складається з таких інститутів: - право власності й інші речові права; - зобов'язальне право; - авторське  право; - право на винахід і інші результати творчості, які використовуються у виробництві; - правоздатність іноземних  громадян і юр осіб; застосування гр законів іноземних держав і міжнародних  договорів. 

2. Джерела приватного права

     Термін "джерела права" може вживатися  в кількох значеннях. Найпопулярнішими з них є розуміння джерела  права як чинника, що породжує право, і як форми правотворення (форми  норми права). У такому разі, ведучи мову про джерела приватного права, маємо на увазі чинники, елементи, які створюють у процесі взаємодії  сукупність (явище, категорію) нової  якості.

     Існує кілька видів джерел приватного права.

     1. Оскільки приватне право є  наднаціональною системою права,  що має за основу так звані  "загальнолюдські цінності", то  головним його джерелом є норми  природного права, які створюють  своєрідне правове підґрунтя  взаємин приватних осіб між  собою, а також зазначених осіб  із суспільством. Ці норми охоплюють  природні, невід'ємні права людини. Зокрема вони зафіксовані у  За­гальній декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав  людини та основних свобод 1950 року й інших аналогічних міжнародних  угодах. До таких норм належить  право: на життя, на приватне  життя, на приватну власність  тощо.

     Необхідно підкреслити, що норми природного права  не тому належать до джерел приватного права, що вони закріплені в міжнародно-правових актах, Конституції, інших законах; навпаки, - та обставина, що це невід'ємні природні права людини, зумовлює необхідність створення відповідних законодавчих актів.

     2. Іншим джерелом приватного права  є норми національних систем  права.

     У кожній країні (у кожної цивілізації, етносу тощо) існують свої уявлення про становище особи в суспільстві, можливість, межі і порядок захисту  її прав.

     Хоча  ці норми ґрунтуються на певних загальних  уявленнях про свободу індивіда, але, будучи пропущеними через специфічну (місцеву, національну) свідомість, вони набувають відповідного ідеологічного  забарвлення, а відтак, за допомогою  колізійних норм впливають на зміст  приватного права.

     3. Ще одним джерелом приватного  права є міжнародно-правові угоди  з питань правового становища  приватних осіб.

     Хоча  при укладенні таких угод враховуються норми природного права І національні  традиції права, однак внаслідок  досягнення певного компромісу утворюються  норми нової якості.

     4. Нарешті, ще одним джерелом  приватного права як категорії,  перманентне властивої європейським  цивілізаціям, є римське приватне  право, що є своєрідним еталоном  європейських систем приватного  права. 

3. Значення  римського приватного права для сучасного  цивільного права

     Торкаючись  питання про значення римського  приватного права як еталона сучасних європейських систем приватного права, слід зазначити, що, звичайно, не йдеться  про те, що норми цієї давньої  правової системи можуть застосовуватися  безпосередньо в сучасному цивільному (торговому) обігу. Однак і применшувати його вплив не варто, оскільки він  не тільки не зменшується, а навпаки, зростає завдяки такому феномену, як рецепція права.

     Власне, рецепція римського приватного права  не є унікальним явищем. Рецепції інших  правових систем взагалі і рецепції приватного права зокрема трапляються  досить регулярно — кілька разів  на тисячоліття. Однак саме римському  приватному праву як правовій системі, що втілила вищі досягнення філософської, гуманітарної і юридичної думки  античності, судилося стати основою  сучасного приватного права в  Європі

     У найзагальнішому вигляді рецепція права може бути визначена як запозичення  однією державою розвиненішого права іншої держави. Таке визначення характерне для популярних довідкових видань. Його можна зустріти практично в будь-якій юридичній енциклопедії або юридичному словнику.

     При характеристиці рецепції необхідна  вказівка на те, що йдеться про право  держави, яка вже не існує і  не має прямих наступників, у зв'язку з чим має місце повне або  часткове відродження правової системи  минулого.

     Отже, вказівка на відродження римського  права необхідна для визначення поняття його рецепції.

     З урахуванням висловленого, рецепція римського приватного права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, головних принципів, положень і окремих норм на новому етапі розвитку цивілізації.

     Оскільки  рецепція римського приватного права  — поняття неодномірне, відбуватися  вона може в різних формах:

     1) вивчення римського права як  загального надбання культури;

     2) вивчення римського права в  юридичних навчальних закладах  як юридичної загальноосвітньої  дисципліни з метою формування  світогляду майбутніх правознавців;

     3) дослідження, аналіз і коментування  римських юридичних джерел;

     4) безпосереднє застосування норм  і положень римського приватного  права;

     5) використання норм римського  приватного права як зразків  при створенні нормативних актів  (особливо при реалізації кодифікаційних  проектів);

     6) застосування римсько-правової методики  створення нормативних актів  або практики їх реалізації;

     7) сприйняття і використання засад,  ідей і категорій римського  приватного права.

     Запропонована класифікація виходить з необхідності виокремлення форм рецепції права в  навчально-методичних цілях. На практиці рецепція, як правило, відбувається не в одній якійсь формі, а є наслідком  їх сукупності і взаємодії.

     До  зазначеного треба додати, що рецепція римського приватного права може мати не лише різні форми, а й різні  види.

     Оскільки  рецепція не обов'язково є результатом  безпосереднього контакту цивілізацій  та їх правових систем у часі, то залежно  від характеру контакту цивілізацій  варто розрізняти рецепцію пряму  і опосередковану (похідну, повторну).

     Випадки прямої рецепції зустрічаються нечасто. Зазвичай вони мають місце тоді, коли нова локальна цивілізація готова для сприйняття досягнень культури, в тому числі права, у той момент, коли більш рання цивілізація  згасає або вже згасла, але відтоді  пройшло не настільки багато часу, щоб були втрачені ідеї, пам'ятки, правові  рішення тощо. Прикладами такого виду рецепції можуть бути рецепція грецького  права в Римі, римського — у  Візантії.

     Частіше ідеї римського приватного права, окремі його положення, правові рішення  реципіюються опосередковано, шляхом запозичення їх із правової системи  якоїсь країни, що вже реципіювала  римське право. Прикладом може бути запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу (хоча слід зазначити, що їх створення також частково є  результатом опосередкованої рецепції — проміжною ланкою була ре­цепція  римського права у Візантії у VI—X ст.).

     Рецепція  може бути не тільки явною, а й латентною (прихованою). Це має місце в тих  випадках, коли запозичення певних ідей або принципових рішень римського  приватного права відбувається у  процесі правотворчості, але при  цьому в правовій доктрині держави  декларується принципово інший підхід, відмова від "застарілого" права  тощо.

     З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, при кодифікаціях цивільного законодавства в Радянській державі, де офіційно заперечувалося значення римського права для розвитку радянського цивільного права, але  фактично мала місце його рецепція при кодифікаціях цивільного законодавства  в СРСР у 20-х і 60-х рр. XX ст. 

4. Європейська система приватного права

   Європейські системи приватного права на підґрунті подібності визначальних ознак можуть бути згруповані у певні сукупності, які тут іменуються "родини приватного (цивільного) права".

    їх  є чотири: романська, англосаксонська, центральноєвропейська, східноєвропейська.

    А) Романська система приватного (цивільного) права

    Для неї характерний чіткий поділ  права на приватне і публічне, де приватне право розглядається як таке, що стосується лише інтересів приватних, юридичне рівних осіб, а публічне право слугує передусім інтересам суспільства і держави в цілому. Приватне право, у свою чергу, розглядається як таке, що складається з двох частин: цивільного права (регулює відносини між фізичними особами) І торговельного права (регулює відносини між підприємцями).

    Для цієї системи приватного права характерна наявність кодифікованих актів. Найпомітнішими з них є Цивільний кодекс Франції (Кодекс Наполеона 1804 р.) і Торговельний кодекс Франції 1809 р.

    Для романської системи характерна рецепція ідей, основних принципів, інститутів римського приватного права. Структура  цивільних кодексів запозичена з того ж римського права і тому з урахуванням структури підручників права в Давньому Римі називається "Інституційною", включає його основні розділи (інститути): особи, речі, способи придбання речей (зобов'язання).

    Ця  система характерна для Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, Гаїті, Аргентини, Колумбії, Венесуели, Канади, Єгипту, окремих штатів США (Луїзіана) і низки інших країн.

    Б) Англосаксонська система приватного (цивільного) права

    В основі цієї системи права знаходиться  загальне право (результат діяльності королівських судів), право справедливості (склалося внаслідок дій суду канцлера) і статутне право (охоплює акти, що видаються парламентом).

    Характерною є відсутність кодифікованих  актів цивільного законодавства. Вони замінені законами зі спеціальних питань і судовою практикою, що становить прецедентне право.

    Суть  прецедентного права полягає  в тому, що воно являє собою систематизовані  збірки рішень судів вищих інстанцій, застосування яких обов'язкове в аналогічних справах. Тому прецеденти є джерелами права.

    Концепція англосаксонської системи цивільного права окреслюється провідним значенням прецедентного права: відсутність стрункої закінченої системи законодавчих актів замінена узагальненням окремих прецедентів, формуванням правових норм на основі конкретних казусів.

    Хоча  в цивілістичній літературі існує  точка зору, згідно з якою англосаксонська  система уникла рецепції римського  приватного права, однак це не так. Римське  право вплинуло на цю систему цивільного права, але в особливій формі: остання запозичила методологію правотворчості римських юристів, зокрема преторів, Що укладають норми на основі практики і відповідно до її потреб.