Римське сімейне право

Автор: Пользователь скрыл имя, 25 Февраля 2012 в 22:15, реферат

Описание работы

Появі сім'ї в її більш пізньому значенні передував тривалий період інших форм відносин між чоловіком і жінкою. Є припущення, що зародком сім'ї було викрадення жінки у чужого племені. Подібний звичай спостерігається у багатьох народів, що підтверджують легенди, перекази. Зокрема, в історії римського права відома легенда про викрадення сабінянок..

Содержание

1. Сім’я в Римі
1.1 Поняття сім’ї
1.2 Види сімей у Римі
2. Шлюб у римському праві
2.1 Поняття шлюбу
2. 2 Види шлюбів
2.3 Умови вступу у шлюб
2.4 Порядок укладення та розірвання шлюбу
2.5 Форми проведення шлюбів
3. Відносини у римській сім’ї
3.1 Особисті та майнові відносини між подружжям
3.2 Правові відносини між батьками і дітьми
4. Опіка і піклування за римським правом
Список використаної літератури

Скачать полностью (57.24 Кб) Сколько стоит заказать работу?

Работа содержит 1 файл

Документ Microsoft Office Word (2).docx

— 60.40 Кб (Скачать)

Імператор Анастасій встановив можливість emancipatio за допомогою імператорського рескрипту, а Юстиніан приписав взагалі, що для етап сірatіо досить заяви, зробленої перед судом.

4. Опіка і піклування

У Римській державі було чимало людей, які мали права (правоздатність), але не володіли достатньою дієздатністю. Це, зокрема, неповнолітні і душевно хворі; за старими звичаями і уявленнями такими були жінки, такими визнавалися і марнотратники. Якщо такі особи перебували під чиєюсь сімейною владою, то питання про захист їх інтересів не виникало. Але якщо вони такого сімейного захисту не мали, то поставало питання про їх охорону. Цій меті служив інститут опіки і піклування.

Протягом тривалої історії цей інститут різко змінював свій характер. У стародавні часи, коли ще були сильні родові зв'язки, опіка над недієздатними особами була справою усієї родини.Але оскільки в той час спадкування визначалося тільки порядком агнатичної родинності, то й природним опікуном був найближчий агнат - так званий законний опікун. Однак уже Закони XII таблиць дають право домовладиці у своєму заповіті призначати для своїх малолітніх дітей якогось іншого опікуна. Тоді це буде опікун за заповітом.

У стародавні часи у малолітньої особи не було опікуна ні за законом, ні за заповітом, вона залишалася без опіки. У другій половині республіки справа докорінно змінюється. Закон Атілія (час невідомий) встановив, що в таких випадках опіка призначається магістратом, зокрема претором за участю народних трибунів. Отже, поряд з двома старими видами опіки, за законом і за заповітом, з'являється третій - опікун за призначенням.

Водночас посилюється контроль держави за діяльністю опікунів. Опікунські справи розростаються настільки, що стають спеціальною компетенцієюокремих органів влади: такими були в період імперії спочатку консули, а згодом особливі опікунські претори, провінційні правителі та ін.

Водночас опіка стає публічною владою, громадянським обов'язком для окремих громадян. Якщо в стародавні часи від права опікуна кожний міг вільно відмовитися або поступитися ним іншому, то тепер це вже обов'язок, звільнитися від якого можна було лише з важливих причин. Зокрема, якщо вже громадянин мав опіку над трьома особами; керував казенним або імператорським майном; займав відповідальну державну посаду; досягнув 70-річного віку; був бідний, неграмотний або хворий.

Поступово опіка змінюється за самою своєю суттю і в імператорському праві набуває приблизно того вигляду, який вона мала в законодавствах більш пізніх держав.

Римське право розрізняє два види опіки: опіку у власному розумінні (tutela) і піклування (сига). Різниця між ними зводиться до того, що в разі опіки опікун сам укладає угоди, а у випадку піклування піклувальник лише дає згоду на укладення тої чи іншої угоди. Причому ця згода може бути дана як до укладення угоди, так і після. Роль опікуна може бути різна і залежить від характеру недієздатності, яка є основою для встановлення опіки. В окремих випадках ця недієздатність може бути повною (малолітні, душевнохворі). Тоді опікун або піклувальник повинен повністю замінити свого педопічного і самостійно вести всі його справи. В інших випадках недієздатність буде лише частковою (марнотратник) - тоді дії, які поліпшують стан підопічного, він може здійснювати сам. У всіх інших випадках (наприклад, відчуження майна) необхідна згода піклувальника.

Спочатку опікун, керуючи справами підопічного, не був нічим обмежений у своїй діяльності: він міг укладати різні угоди, продавати речі підопічного, заставляти їх тощо. Це приводило іноді до розтрати майна підопічного, тому для захисту його інтересів були вироблені такі засоби:

а) порушення будь-ким кримінальної справи проти таких опікунів;

б) позов, який пред'являвся після закінчення терміну опіки, про відшкодування завданих неправильним веденням справ збитків. Ці засоби з бігом часу виявилися недостатніми, а іноді й нерезультатними. У 195 р. н.е. сенатською постановою було заборонено опікунам і піклувальникам відчужувати сільські нерухомості підопічних. Імператор Костянтин поширив цю заборону і на інші цінні речі. Отже, роль опікуна в остаточному вигляді звелася до ролі простого охоронця майна і до ведення поточних невідкладних справ.

Не викликає жодних заперечень спільний характер опіки і піклування у всіх тих випадках, де вони спостерігаються. І все ж в окремих видах опіки помітні певні відмінності.

Опіка. Дуже частими випадками недієздатності є неповноліття. Як уже відомо, дитина стає правоздатною з моменту народження, проте визнати її одразу дієздатною не можна. Людина стає дієздатною, лише досягнувши певного ступеня фізичної і психічної зрілості. Питання полягає в тому, якими ознаками визначається ця зрілість. Спочатку такими ознаками римляни вважали фізичну і статеву зрілість. Але таке примітивне визначення з розвитком економічного і торгового життя виявилося зовсім непридатним. НовГумови життя потребували встановлення більш визначеного, для всіх однакового віку дієздатності. Стосовно жінок цей вік був визначений звичаєм ще раніше - уже в епоху класичних юристів дієздатність жінки наставала з 12 років. Вік дієздатності чоловіків був установлений лише законодавством Юстиніана - з 14 років. Разом з тим римське право серед неповнолітніх розрізняє дві групи - дитячий вік, до 7 років, і період статевої зрілості - від 7 до 12 і 14 років. Роль опікуна залежала від віку підопічного: підопічні до 7 років ніякої участі в цивільному обороті не брали - їх цілком замінює опікун. За дітьми від 7 до 14 років уже визнається здатність здійснювати певні правочини у справі набуття майна без згоди опікуна. В інших випадках вони діють за участю опікуна, який має дати свою згоду.

Після досягнення 12 або 14 років людина вважалася дієздатною, а отже, вона могла вести свої справи самостійно. Однак уже з другої половини республіки цей вік став виявляти свою недостатність. Такі нібито дієздатні особи стали об'єктом частого обману з боку нечесних людей. У зв'язку з цим близько 190 р. до н.е. був виданий закон lex Plaetoria, який встановив кримінальне переслідування проти осіб, які, скориставшись недосвідченістю юнака, укладали невигідний для нього договір. Згодом претори поширили застосування цього закону не тільки на випадки явного обману, але й взагалі в разі невигідності правочину.

Проте такий захист мав і свою зворотну сторону. Ділові люди вступали у відносини з такими особами неохоче, а тому для осіб, які не досягли 25-річно-го віку, почали призначати піклувальників. Отож повна дієздатність фактично відсувається до 25 років, а становище осіб віком від 14 до 25 років почали прирівнювати з становищем частково дієздатних.

Інший випадок, де римське право відзначає опіку, була опіка над жінками. З історії багатьох народів відомо, що в стародавні часи володіння правом і захист його передбачали здатність суб'єкта володіти зброєю. Жінка такою здатністю не володіла, а відтак усе своє життя мала перебувати під опікою свого найближчого агната або тієї особи, яка призначалась її опікуном.

Спершу опіка над жінкою мала реальне значення і безумовний характер manus (влади). Проте згодом зі зміною самих умов правового життя вона поступово втрачає сенс і відмирає. Уже в кінці республіки опіка має лише формальне значення. Жінка сама веде свої справи і тільки для деяких актів потребує згоди свого опікуна (наприклад, відчуження res mancipi). При цьому, якщо опікун не давав своєї згоди, то це не мало вирішального значення. Опікун, за скаргою жінки, змушений претором дати таку згоду. Оскільки опікун ніяких справ не веде, то й не несе за них відповідальність. І навіть у такому вигляді опіка над жінкою до початку імперії починає бути обтяжливою. Гай вважав також безпідставною думку, що жінки потребують опіки через властиву їм легковажність, внаслідок якої вони часто стають жертвами обману. Так опіка над жінками поступово зникає з життя, а едиктом імператора Клавдія взагалі анулюється.

Проте скасування опіки над жінками зовсім не означає повної рівності з чоловіками. Чимало юридичних функцій і далі залишаються для жінок закритими. Вони не могли займати ніяких посад публічного характеру, не мали права виступати представниками на суді, не могли бути опікунами (крім матері і бабусі стосовно своїх дітей). З іншого боку, жінки мали деякі привілеї: вони могли в деяких випадках посилатися на незнання закону. Ми розглянули два найважливіші випадки встановлення опіки в Римі.

Піклування. Здебільшого піклування встановлювалося над душевнохворими особами.

Перший випадок. У даному випадку піклування було справою найближчого родича і спадкоємця, який піклувався і особою, і майном підопічного. Опікунство над божевільним встановлювалося державою. Оскільки він повністю недієзданий, то піклувальник здійснював усі акти самостійно.

Другий випадок. Римське право відзначає піклування над марнотратниками. Таке піклування встановлювалося за заявою зацікавлених осіб магістратами, зокрема преторами. Претор проводив необхідне розслідування і якщо визнавав особу з нахилами до марнотратства, то накладав на неї заборону. Спочатку ця заборона торкалася майна, яке одержано у спадщину від батька або діда і яке повинно перейти до дітей марнотратника. Згодом ця заборона поширювалась і на все інше майно. Підданий забороні марнотратник обмежувався в своїй дієздатності і ставився під нагляд піклувальника. Сам він міг укладати договори тільки чистого набуття. У всіх інших випадках потрібна згода куратора.

Використана література:

Макарчук В. С. Основи римського приватного права. — К., 2000.
Омельченко О. А. Римское право. — М., 2001.
Підопригора О. А. Основи римського приватного права. — К., 2001.
Скрипилев Е. А. Основы римского права. М., 2001.
Тищик Б. Й. Основи римського приватного права. — К., 2000.
Харитонов Є. О. Римське приватне право. — Х., 2000.
^О^с^н^о^в^и^р^и^м^с^ь^к^о^г^о^п^р^и^в^а^т^н^о^г^о^П^р^а^в^а^:^Н^а^в^ч^а^л^ь^н^и^й^п^о^с^і^б^н^и^{к -}^Л^ь^в^і^в^:^Р^е^д^.-^в^и^д^.^в^і^д^д^і^л^Л^ь^в^і^в^,^у^н-^т^{у, 2000. - 238}^с
^О^с^н^о^в^и^р^и^м^с^ь^к^о^г^о^ц^и^в^і^л^ь^н^о^г^о^п^р^а^в^а^:^М^е^т^о^д^и^ч^н^і^в^к^а^з^і^в^к^и^д^л^я^с^а^м^о^с^т^і^й^н^о^ї^р^о^б^о^т^и^/^У^к^л^а^д^.^В^.^П^.^П^р^и^х^о^д^ь^к^о^.^-^С^у^м^и^:^І^н^і^ц^і^а^т^и^в^а^{. - 2001. ? 39} ^с^.
^П^і^д^о^п^р^и^г^о^р^а^О^.^А^.^О^с^н^о^в^и^р^и^м^с^ь^к^о^г^о^п^р^и^в^а^т^н^о^г^о^п^р^а^в^а^:^П^і^д^р^у^ч^н^и^к^д^л^я^с^т^у^д^е^н^т^і^в^ю^р^и^д^.^В^у^з^і^в^т^а^ф^а^к^у^л^ь^т^е^т^і^в^.^-^К^.^:^В^е^н^т^у^р^і^.,^2003.^{. - 336}^с^.
^П^і^д^о^п^р^и^г^о^р^а^О^.^А^.^Р^и^м^с^ь^к^е^п^р^и^в^а^т^н^е^п^р^а^в^о^:^П^і^д^р^у^ч^н^и^к^д^л^я^с^т^у^д^е^н^т^і^в^ю^р^и^д^.^с^п^е^ц^.^в^и^щ^и^х^н^а^в^ч^.^З^а^к^л^а^д^і^в^:^В^и^д^.^3-^є^,^п^е^р^е^р^о^б^.^Т^а^д^о^п^.^-^К^.^:^В^и^д^а^в^н^и^ч^и^й^Д^і^м^„^І^н^Ю^р^е^”^{, 2001. -440}^с^.
^{http://pravo.biz.ua.}
^{http://pravoznavec.com.ua.}

Информация о работе Римське сімейне право