Римське сімейне право

Тут перелічені лише деякі основні  умови, додержуючись яких можна було перешкодити сторанам вступати у  шлюб.

2.4Порядок укладення та розірвання шлюбу

У римській історії відомі декілька форм шлюбних церемоній, які, однак, залежали від того, який саме шлюб укладався. Шлюб cum manu міг бути укладений одним з описаних нижче способів.

1. Особливою формальністю відзначався  складний ритуал, який мав яскраво  виражене релігійне забарвлення.  Він здійснювався у присутності  десяти свідків, які були представниками  десяти курій, за участю жерців, виконувалися різні сакральні  обряди, які супроводжувалися проголошенням  різних формул і жертвопринесенням.  Серед цих обрядів основне  місце займає посвячення і  вкушаняя молодими особливого  хліба, завчасно для того приготовленого. У період імперії ця церемонія  як найстародавніша і по-своєму  релігійна здійснювалась головним  чином у жрецьких родинах з  тим, щоб народжений від такого  шлюбу син міг успадкувати  сан свого батька. Подібна процедура  укладення такого шлюбу між  плебеями не допускалася.

2. Плебейська церемонія укладення  шлюбу здійснювалася за допомогою  "міді і ваги", як це звичайно  робили, якщо справа торкалася  купівлі певних речей. Очевидно, це була вдавана купівля жінки  в їїдомовладики або опікуна,  яка подібно до інших покупок  у той час здійснювалася за  правилами манципації. У присутності  п'яти свідків, вагаря з вагою  наречений проголошував певну  формулу, а потім передавав  батькові нареченої злиток міді, який служив символічною купівельною  платою. Цьому актові передував  обмін питаннями про згоду  молодих вступити в шлюб. Наприклад: "Чи будеш ти для мене  гідною домовладичицею?" - запитував  наречений. "Ти мене знайдеш  там, де будеш ти", - відповідала  наречена. Ці запитання і відповіді  супроводжувалися також виконанням  певних обрядів. Проте юридична  суть акту полягала не в  цих шлюбних обрядах, а в  акті манципації, оскільки вважали, що на більш ранньому етапі Римської держави купівля жінки була реальною, а не вдаваною.

Крім цих двох форм, шлюб міг бути укладений також шляхом так званого usus, тобто фактичного шлюбного співжиття протягом року. У цьому випадку маємо застосування до сімейних відносин речево-правового інституту давності. Подібно до того як володіння річчю протягом двох років для нерухомих і одного року для рухомих речей перетворювалися у власність, так і співжиття протягом року давало чоловікові владу (manus) над жінкою.

Але і цей звичай не вирішив проблеми підкорення жінки чоловікові. Склалася така ситуація, коли жінка особливо аристократичного роду, почала відмовлятися вступати в шлюб. Тому вже Закони XII таблиць, санкціонуючи встановлення manus за допомогою usus, зазначають у той же час, що жінка може перешкодити встановленню manus, перервати сплив давності, не ночуючи в домі чоловіка три ночі підряд, повторючи це щорічно жінка тим самим відвертала виникнення над нею влади чоловіка, хоч шлюбні відносини між ними вважалися юридично встановленими. Звичайно, з юридичного погляду таке Співжиття не повинно було б вважатися шлюбом. Однак римське право вже ранньої епохи визнавало його законним шлюбом. Діти від такого співжиття вважалися законними, а не позашлюбними. Вони підлягали владі батька, входили як агнати в його сім'ю. Жінка ставала законною дружиною свого чоловіка, а не була наложницею, однак вона не підлягала manus, була вільною і самостійною.

Деякі дослідники римського права  вважають, що usus був історично першим способом укладення шлюбу sine manu , який вже в епоху класичної юриспруденції став єдиним видом шлюбу в Римі. Виникнувши з простого шлюбного співжиття для відвернення manus, новий шлюб став укладатися шляхом простої згоди сторін, за якою чоловік приводив жінку до свого дому. Це, звичайно, супроводжувалося різними обрядами, які, однак, ніякого юридичного значення не мали. Повна безформальність шлюбу sine manu при формальності інших менш важливих юридичних актів викликає подив. Проте це можна пояснити саме історичним походженням шлюбу sine manu. Недодержання будь-яких формальностей у шлюбі sine manu. збереглися вримському праві до самого кінця Римської держави. Лише у Візантії була встановлена необхідність церковного вінчання.

Від порядку укладення шлюбу  залежав і порядок його розірвання. У шлюбі cum manu розлучення потребувало  виконання формальностей, подібно  до тих, які здійснювалися під  час укладення шлюбу. Якщо шлюб укладався  за допомогою релігійного акту, то і під час розлучення мали бути присутніми десять свідків, жерці і  здійснені відповідні сакральні  обряди. Якщо шлюб укладався шляхом удаваної купівлі жінки, то потрібна була присутність п'яти свідків, вагаря, проголошувались певні формули, передавали метал та ін.

Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з  боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.

Усе це свідчить про те, що однією з  головних засад римського сімейного  права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі  часи. У.стародавні часи, перебуваючи  в шлюбі cum manu, розлучення мав право  вимагати тільки чоловік, а жінка  як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні  наслідки. У кінці республіканського  періоду під впливом морального розкладу родинні відносини зазнають гострої кризи. Тому в імператорський період, особливо з утвердженням християнства, були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік  мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.

Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний  характер. Борючись з нахилами до позашлюбних  відносин і бездітності, імператор  Август вдався до надзвичайних заходів, які передбачали покарання за подружню невірність і співжиття, що мало позашлюбний характер. Так у 18 р. до н.е. був прийнятий закон  Юлія, який встановлював покарання  за перелюбство. Характерно, що покаранню  піддавалися не тільки безпосередні винуватці, але й ті, хто потурав  цьому. Зокрема, підлягали покаранню  чоловік та батько винної жінки, якщо вони самі не порушували питання про  її переслідування.

У цей же час були прийняті й  інші закони (наприклад, закон Папія  і Поп-пея у 9 р. до н.е.), які скеровані  на подолання нахилів до позашлюбних  відносин та бездітності. Звільнялося  від покарання лише таке співжиття, яке здійснювалось з наміром  утворити сім'ю, і мало назву конкубінат. Згідно з цими законами, усі чоловіки у віці від 25 до 60 і жінки віком  від 20 до 50 років повинні обов'язково перебувати у шлюбі і мати не менше  трьох дітей. Бездітні особи позбавлялися права на спадщину. Проте ці досить суворі закони не до-сягли своєї  мети і не змінили становища. Однак  ці закони існували протягом усього класичного періоду і були анульовані тільки імператором Костянтином.

Важливо зазначити, що законодавство  Августа не змінило принципу свободи  розлучення, хоч і були встановлені  деякі формальні обмеження. Разом  з тим законодавство Августа  не залишило поза увагою питання про  причини розлучення і за безпідставне розлучення були введені певні матеріальні  штрафи. Від негативних наслідків  звільняли переважно законні  причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з  часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п'яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці  одного з подружжя. Розриваючи шлюб s і ne manu сторони звільнялися від  сплати штрафу, якщо розлучення відбувалося  за їх взаємною згодою.

Такі головні риси виділяються  у загальній теорії римського  шлюбу. Римське право, яке знало  спочатку тільки патріархальний шлюб manus, створенням шлюбу без manus здійснило  відразу історичний стрибок і  набагато випередило інші народи в  розвитку шлюбних відносин. Відразу  було створено шлюб, в якому жодних прав чоловіка над жінкою не визнавалось. У шлюбі sine ma n u подружжя рівні і  незалежні одне від одного. Римське  право трактує цей шлюб як цілком вільний союз, який ґрунтується тільки на згоді подружжя. За такою ж вільною взаємною згодою він може бути розірваний.

Практика шлюбних відносин в  Римі свідчить, що визнання свободи  розлучень зовсім не веде ні до руйнуванн  і сім'ї, ні до загибелі суспільства.

2.5Форми проведеня шлюбів

Здавна в  Римі існували три форми  проведення шлюбів:  два найдавніших  і одна порівняно нова.  Найдавніші відбувалися  в  урочистій  обстановці  і віддавали жінку-наречену під  владу чоловіка.  У першому  випадку (confarreatio) шлюб відбувався в  релігійній формі,  у присутності  жреців, супроводжувався поїданням  спеціально виготовлених коржів і урочистою  клятвою дружини випливати всюди  за чоловіком. Друга форма (coemptio) шлюбу  складалася у формі покупки нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони XII таблиць знають безформальну форму  шлюбу - "sine manu"- тобто  "без влади чоловіка".  Можна припустити,  що цей шлюб диктувався нестатком збіднілих  патриціанських родин у  союзі  з  багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там ні було, але саме в цій формі шлюбу - sine manu - жінка знайшла собі значну  волю, включаючи волю розводу (якої вона не мала в "правильному шлюбі"). З розводом жінка забрала своє власне майно, внесене в загальний  будинок як придане, як дорівнює і  придбане після вступу в шлюб.

З часом саме шлюбу sine manu набув найбільшого  поширення,  тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючи головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.

Специфічною особливістю шлюбу sine manu  було  те,  що  його випливало  відновляти щорічно, інакше на підставі Законів чоловік одержувала усі  права як у шлюбі conventio in manum у силу давнини володіння.  Для збереження шлюбу у формі sine manu дружина в  покладений день на три дні ішла з чоловічого будинку (до батьків, друзям) і тим переривала термін давнини (VI.4.).

Витрати на утримання родини лежали,  природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним,  по чоловіку,  звичайно,  не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.

По переказам, перший розвід у Римі мав місце в 231 р. до н.е., однак, мабуть, що родини в Римі розпадалися і  раніш. Так у Законах XII таблиць  уже зустрічається стаття, що регулює  цю сферу сімейно-шлюбного права.

Розвід був доступний чоловіку при усіх формах шлюбу, для дружини  тільки в шлюбі sine manu. Для формального  розводу чоловіку досить було вимовити дружині «Бери свої речі і йди  геть» і відняти ключ (IV.3.).

Також Законам XII таблиць відомий  і інститут опіки, що встановлювалася  над жінками («V.I..…унаслідок властивого ним легкодумства…», неповнолітніми, божевільними і марнотратами).

Закони Дванадцяти таблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. За даними традиції, лише в 445 р. згідно із законом, запропонованому трибуном Канулієм, ця заборона знімалася, і шлюби, укладені між патриціями і плебеями, признавалися законними.

Другий законопроект Канулея передбачав  обрання консулів з плебеїв; законопроект цей не пройшов, але з 444 р. замість консулів стали обиратися військові трибуни з консульською владою.

Ця посада була доступна плебеям. Спочатку військові трибуни обиралися на кожний рік, вибори їх чергувалися з виборами консулів, але на початку IV ст. до н. е. військові трибуни замінили консулів на досить довгий час.

Законом  Канулея  закінчується перший період боротьби між патриціями і плебеями.

Успіхи плебеїв зумовлені передусім їх економічною потужністю, що зросла і роллю їх в армії, але частково успіхам плебса сприяло і те, що між патріціанськими родами не було згоди. Окремі роди ведуть навіть самостійну зовнішню політику. Так, в 477 р. в боротьбі з Вейями загинуло 306 Фабієв, що намагалися, очевидно, незалежно від держави заснувати колонію. По дослідженню Моммзена, з початку Республіки до середини V cт. зникло не менше ніж 20 патріціанских родів. Це пояснюється, головним чином, боротьбою між окремими родами патриціїв. Після закону Канулея відбувається консолідація патрициата в боротьбі з плебсом, завдяки чому розбрат і зіткнення між родами пом'якшуються.

3. Відносини у римській сім’ї

3.1Особисті та майнові відносини між подружжям

Загальна різниця в юридичній  природі шлюбів cum manu і sine manu природно позначається на різному обсязі як особистих, так і майнових відносин між подружжям.

При шлюбі cum manu, як уже зазначалось, жінка цілком підпорядковувалась владі чоловіка і юридично перебувала на становищі дочки. Отже, в особистому відношенні вона підлягала юридично необмеженому праву чоловіка, який міг домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Він мав право піддавати жінку будь-якому покаранню. У своїх вчинках чоловік був обмежений лише громадською думкою.

Той же принцип підлеглості визначав майнові відносини між подружжям. Усе, що жінка мала до шлюбу і що вона набула після шлюбу, належало чоловікові, повному і безконтрольному власнику. У випадку неспроможності чоловіка майно жінки йшло на задоволення  його кредиторів. Однак така майнова  несамостійность жінки компенсувалась тим, що вона нарівні зі своїми дітьми мала спадкове майно після чоловіка і всіх його агнатичних родичів.

Зовсім інакше складаються відносини  між жінкою і чоловіком у шлюбі sine raanu. У цьому шлюбі принцип  підлеглості жінки чоловіку поступається перед місцем принципу рівності. Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі. Перебуваючи у шлюбі sine manu, дружина набувала ім'я чоловіка, поділяла його громадянське становище, мала одне .місце проживання з чоловіком, який повинен був її утримувати, представляти і захищати в суді. Проте в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.