Римське сімейне право

Відповідно до цього ж загального принципу регулювалися і майнові  відносини між подружжям. В їх основі був принцип роздільності. Майно жінки і чоловіка становило  зовсім незалежні одна від одної  маси. Усе, що жінка мала до шлюбу  і що вона набула під час шлюбу, належало їй, було її власністю, якою вона«>могла  розпоряджатися і користуватися, не питаючи на то згоди чоловіка. Чоловік  та жінка могли вступати в найрізноманітніші  майнові відносини. Жінка могла  доручити чоловікові управління всім своїм майном. З цією метою між  ними укладався договір доручення. Однак, якщо стосовно якоїсь речі між  подружжям виникав спір з питання  власності, то допускалася презумпція, що річ належить чоловікові, аж поки жінка не доведе, що право власності  на дану річ належить їй. І нарешті, пожружжя не могло пред'являти одне до одного інфамних позовів (принижуючих  честь). У разі необхідності подружжю надавалися аналогічні позови, які  не тягнули за собою іnfamіа. До майнових відносин подружжя відносять придане і подарунок.

Придане. Уже в стародавні часи склався звичай під час укладення  шлюбу давати чоловіку придане, яке  має назву dos. Під приданим розуміли те майно, яке передавалося чоловікові дружиною, її батьком або третьою  особою (опікуном) на покриття витрат по господарству, щоб полегшити труднощі молодої сім'ї. Отже, початкове призначення  приданого було допомогти чоловікові нести загальносімейні витрати. Проте згодом', крім цього призначення, придане певною мірою гарантувало  від необгрунтованих розлучень  з боку жінки.

У римському праві придане має  свою довгу історію. З самого початку  воно переходило назавжди у повну  власність чоловіка. Придане не підлягало  поверненню родині жінки ні у випадку  її смерті, ні навіть у випадку безпідставного розлучення з боку чоловіка. Але  оскільки розлучення траплялися зрідка, то питання про, долю приданого ані  в житті, ані в законодавстві  не ставилося. Однак в період пізньої  республіки, коли панувала аморальність і, як наслідок, посилилися розлучення, брак правового регламентування  приданого створював неабиякі труднощі. Постала потреба у будь-якому  разі юридично забезпечити інтереси подружжя. Найперше про це стали  турбуватися самі зацікавлені особи. Жінка або її родичі, укладаючи  шлюб і встановлюючи придане, вимагали від чоловіка у формі стипуляції гарантування того, що на випадок розлучення або смерті чоловіка придане має повертатися дружині або її батькові. За передбачених у застереженні умов жінка або батько одержували проти чоловіка або його спадкоємців суворий позов.

Звичай подібних застережень закріпився настільки, що навіть тоді, коли воно було випущено, вважалося несправедливим, коли чоловік, даючи жінці розлучення без всякої на те причини, утримував  придана. Виразником цієї несправедливості і тут став претор, який почав  давати жінці позов bone fidei. На підставі цього позову були вироблені юриспруденцією найближчі норми класичного права  про придане. Головні положення  цього права зводилися ось  до чого. За загальним правилом придане  залишалося чоловікові, якщо шлюб припинявся внаслідок смерті дружини, а в разі смерті чоловіка придане завжди поверталося дружині або їй разом з батьком. Придане поверталося жінці й тоді, коли шлюб припинявся розлученням за ініціативою чоловіка або з його вини. Проте, якщо жінка вимагала розлучення без будь-якого приводу з боку чоловіка або якщо розлучення сталося внаслідок її поведінки, придане залишалося чоловікові. Однак у всіх випадках, коли чоловік мав повернути придане дружині, за певних умов він мав право на деякі відрахування з нього для утримання дітей, які залишалися за ним.

Отже, обов'язок чоловіка повернути  придане у випадку припинення шлюбу був визнаний в законі. Однак, перебуваючи в шлюбі, чоловік  вважався власником приданого і  міг його якимось чином відчужувати, витратити, тому вимога дружини про  повернення приданого могла не задовольнятися. Щоб захистити жінку від таких  випадків, закон Юлія забороняв чоловікові відчужувати дотальні нерухомості  без її згоди. Під заборону почали підпадати не тільки акти прямого  відчуження, але й всі ті, які  могли згодом привести до відчуження, зокрема застава.

Імператор Юстиніан пішов далі у  цьому напрямі. Якщо в класичному праві чоловік утримував придане  у випадку смерті дружини, то Юстиніан приписав повернення приданого її спадкоємцям. Крім того, він заборонив відчуження дотальних нерухомостей навіть за згодою жінки.

Отже, за пізнішим римським законодавством придане залишалося чоловікові лише в разі розлучення з вини жінки  як штраф за провину.

Завдяки обов'язку повертати придане  і забороні відчужувати нерухомості  вже в класичну епоху чоловік, хоч юридично залишався власником  приданого, але фактично був не чим  іншим, як простим користувачем приданого  на час шлюбу. Це свідчить про те, що права жінки на придане безперервно  зростали.

Подарунок (donatio). Ще в Стародавньому  Римі був звичай перед шлюбом робити подарунки з боку родини чоловіка для створення економічної основи сім'ї. Особливого значення вони набули після того, як виявилася інша - штрафна - функція приданого (dos). Якщо жінка у випадку безпідставного розлучення з свого боку ризикувала втратою приданого, то й чоловік у разі розлучення з його вини був зобов'язаний повернути жінці придане (dos) і віддати їй подарунок (donatio).

Терміном придане позначаються речі або інші частини майна, що надаються  чоловіку дружиною, її домовладикою або  третьою особою для полегшення матеріальних перешкод сімейного життя. У древнереспубліканській період, коли шлюби майже завжди були cum manu, спеціальної регламентації  правового положення приданого  не було. Тому, якщо не було особливої  угоди з цього питання, то придане  не виділялося зі всієї решти майна, приношуваного дружиною і поступало  у власність чоловіка.

За звичаями Стародавнього Риму, подарунок треба було підносити  до шлюбу. Будь-яких правових норм, які  б визначали правове становище  подарунку, в'цей час не було. Навіть в епоху класичного права норми  щодо подарунку не набули повного  розвитку. Лише законодавство останніх імператорів (Юсти-на, Юстиніана) надало цьому інституту більш закінченого  вигляду. Насамперед дозволялось в  інтересах рівності і справедливості в майнових відносинах між подружжям  робити цей подарунок і під час шлюбу. По-друге, батько чоловіка був зобов'язаний піднести подарунок так само, як батько жінки давати придане. Вартість подарунку повинна дорівнювати вартості приданого. Крім того, з метою найкращого захисту жінки стосовно одержання подарунку на випадок розлучення з вини чоловіка була встановлена заборона відчуження подарунку.

Так поступово складається римська  система майнових відносин між подружжям. Принцип юридичної роздільності майна аж ніяк не був перешкодою у міцних шлюбах, проте гарантовано  захищав і чоловіка, і жінку  у шлюбах нетривких. Цей принцип, який тепер визнаний небагатьма законодавствами, бтановив основу римської системи майнових відносин між подружжям.

3.2Правові відносини між батьками і дітьми

За загальним визнанням римських юристів, такої влади над дітьми, як у римлян, не знав жоден інший  народ. У стародавні часи це була, як уже зазначалось, абсолютна влада  патріархального домовладики, самодержця всієї сім'ї. Вона охоплювала як саму особу дітей, так і всі їхні майнові набуття. Від волі домоладики повністю залежало життя новонародженого, якого він міг навіть викинути. Батько мав право продати своїх  дітей у рабство.

У майновому відношенні син, як підвладна  особа, був особою чужих прав. Він  мав цивільну правоздатність, але  не для себе, а свого батька. Усе, що син набував, автоматично ставало  власністю батька. При цьому батько за зобов'язання дітей не відповідав. Тільки за делікт (правопорушення) він  ніс повну відповідальність, а  саме: або відшкодувати заподіяні  втрати, або видати винного потерпілому. З часом відбувається поступове  послаблення абсолютної влади домовладики  як в особистому, так і майновому  напрямах.

В особистому відношенні викидати новонароджених дітей було заборонено вже імператором Ромулом, хоч продаж дітей допускалася. Вбивство сина прирівнювалося до звичайного вбивства і наставала певна відповідальність. Зловживання своїм правом над сином могло позбавити батька цієї влади. Разом з тим піддається контролю навіть дисциплінарна влада батька. В імператорський період стали можливі скарги дітей магістратам на дії батька. Завдяки всім цим обмеженням влада батька над особою дітей в період пізньої Римської держави втратила майже всю свою патріархальну гостроту.

Щодо майнової самостійності, то на перших порах вона йде тими ж шляхами, які були визначені стосовно рабів. Як рабам, батьки часто виділяли своїм  повнолітнім дітям певне майно  для самостійного господарювання - пекулій. Оскільки майно залишалося власністю батька, то він відповідав за дії сина в межах пекулія - тут  можна повторити все те, що було сказано раніше стосовно рабів.

Проте згодом становище дітей домовладики  чимраз більше віддаляється від становища  рабів. Першим кроком у цьому напрямі  була постанова часів Цезаря або  Августа, за якою все те майно, здобуте  сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись. Це було першим визнанням майнової самостійності дітей, хоч і у вузькому колі спеціальних відносин. Син міг це майно навіть заповідати, і лише у випадку його смерті без заповіту воно переходило до батька.

З переходом до абсолютної монархії правила про військовий пекулій  були перенесені на майно, набуте сином  на цивільній службі - так званий службовий пекулій. І військовий і цивільний пекулії були вільним  майном сина і батько ніяких прав на нього не мав.

Нові обмеження майнової сторони  влади батька встановив наказ  імператора Костянтина, за яким все  те, що одержано дітьми (не тільки сином) у спадщину від матері, вважалося  їхньою власністю. Згодом це положення  було поширено й на майно, одержане від родичів з материнського  боку. Юстиніан усі ці численні обмеження  узагальнив і постановив: батькові належить тільки те, що син набуває, оперуючи майном батька.

Як видно, в кінці Римської імперії  у майновому відношенні від старої беззастережної влади батька залишалася тільки її тінь у вигляді права  пожиттєвого користування батька деякими  видами майна.

Врешті-решт була визнана майже  повна майнова самостійність  дітей, а разом з тим зруйнована початкова юридична єдність сім'ї: тепер сім'я з юридичного боку не була єдністю, а союзом осіб, кожна  з яких була самостійним суб'єктом  прав, котрий може мати майно, виступати  стороною в судовому процесі і  укладати юридичні угоди.

Встановлення та припинення батьківської влади. Батьківська влада виникає  насамперед природним чином внаслідок  народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після  спливу 181 дня після одруження  і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена  заміжньою жінкою, вважалася сином  або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.

Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада  може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з'являється  тільки в період абсолютної монархії і тільки для 1іbеrіnaturales- так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:

1) з часів імператора Феодосія  і Валентина узаконення стало  можливим шляхом висунення сина  в стан місцевих декуріонів, попередньо  наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими  справами, іноді погашала податки  неплатоспроможного місцевого населення  своїми коштами);

2)  за часів імператора Анастасія  узаконення відбувалося зі вступом  родичів у законний шлюб (Після  того як були усунуті перешкоди,  які не давали змоги це зробити  раніше;

3) за часів Юстиніана узаконення  могло відбутися шляхом спеціального  рескрипту імператора.

Щодо чужих дітей, то батьківська  влада могла бути встановлена  шляхом усиновлення, форми якого  розрізнялися залежно від того, хто  усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - adорtіо.

Arrogatio. В стародавні часи здійснювалося  в народних зборах по куріях  за участю жерців у присутності  як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин  усиновлення, засвідчення згоди  обох зацікавлених сторін, з'ясування  різниці у віці між усиновителем  і усиновлюваним (щоб усиновлення  відповідало природі, різниця  у віці мала бути не менш  ніж 18 років) жрець зачитував  народним зборам заяву про  усиновлення.

Отже, усиновляти і бути усиновленим  в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка  не могла усиновляти і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх.

Але з бігом часу і падінням ролі куріатних зборів відпала потреба  в санкціонуванні усиновлення народними  зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована заборона усиновлення  неповнолітніх, а саме усиновлення  офорлялось імператорським рескриптом.

Adорtіо. За цією формою усиновлення батько усиновленого ніби продавав його за допомогою manсірatіо якій-небудь посторонній довіреній особі. Якщо такий продаж відбувався, вдруге і втретє, то в процес вступає усиновитель, який для форми пред'являє віндикаційний позов проти довіреної особи, котра не заперечує проти позову, внаслідок чого претор передавав усиновлюваного усиновителю. Adорtіо, на відміну від arrogatio - це приватно-правовий акт, а тому для цієї форми не було обмежень для усиновлення неповнолітніх і жінок. Навпаки, для дочок і внуків достатньо було одноразової mancipatio.

Залишком старого патріархального  характеру влади батька навіть у  найпізнішому римському праві є  її пожиттєвість. Ні досягнення сином  повноліття, ні заснування своєї сім'ї, дому, господарства не припиняло батьківської влади. Лише з набуттям певного звання, наприклад, консула, єпископа, син її позбавляється.

Проте влада батька як право одностороннє може бути припинена штучним шляхом - звільнення сина самим батьком, що має назву emancipatio. Форма emancipatio теж  здійснювалася за допомогою триразового  продажу сина, в результаті чого він здобував волю і ставав persona sui juris, набував господарської самостійності, однак втрачав усі спадкові права  стосовно своєї сім'ї. Це обмеження  мало місце в часи існування агнатичної сім'ї і було анульовано в імператорський період.