Правочини,їх значення і види

     У разі визнання правочину недійсним  особа, яка помилилася в результаті її власного недбальства, зобов’язана  відшкодувати другій стороні завдані  збитки.

     Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов’язана відшкодувати другій стороні завдані їх збитки.

     Недодержання  сторонами вимог чинності правочину  в момент його вчинення є підставою  недійсності правочину. Правочин не може суперечити закону, іншим правовим актам. Всі недійсні правочини, незалежно  від особливостей їхнього конкретного  виду, об’єднує одно спільна риса –  вони суперечать правовим нормам.

     Якщо  такий правочин укладено, але не виконано, то суд або господарський  суд визнає його недійсним без  застосування будь-який санкцій до сторін, оскільки вони ще не порушили закон. Проте частіше суди визнають недійсними правочини, які вже повністю або  частково виконано. У статті 216 зазначено, що недійсний правочин не створює  юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані  з його недійсністю.

     У разі недійсності правочину кожна  із сторін зобов’язана повернути  другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає  у користуванні майном, виконаній  роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

     Проте згідно статті 217 недійсність окремої  частини правочину не має наслідком  недійсності інших його частин і  правочину в цілому, якщо можна  припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної  частини.

     Недійсними  є також правочини, здійснені  недієздатними особами, а також  малолітніми особами (до 14 років), що мають неповну чи обмежену дієздатність, за межами їх дієздатності.

     Зокрема, стаття 222 Цивільного Кодексу зазначає, що правочин, який вчинила неповнолітня особа без годи батьків (або усиновлювачів), піклувальників, визнається судом недійсним за позовом заінтересованої особи.

     У разі, якщо обома сторонами недійсного правочину є неповнолітні особи, то кожна з них зобов’язана  повернути іншій стороні усе  одержане нею за цим правочином у  натурі. У разі неможливості повернення одержаного в натурі відшкодовується його вартість за цінами, які існують в момент відшкодування.

     Коли  у неповнолітньої особи відсутні кошти, достатні для відшкодування, батьки (усиновлювачі) або піклувальники зобов’язані відшкодувати завдані збитки, якщо вони своєю винною поведінкою сприяли вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину.[7;c.12;11,с23] 

     3.2. Недійсні правочини  та їх класифікація  за ступенем недійсності 

     Якщо  правочин відповідає усім вимогам закону, а також тим вимогам, що їх висунули її учасники, тоді питання про дійсність  чи недійсність правочину не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо ж правочин не відповідає цим  вимогам у повному обсязі або  в деякій частині, тоді ставиться  під сумнів його дійсність.

    Недійсність правочину означає, що даний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. При цьому виділяють абсолютну недійсність (нікчемність) та відносну недійсність (оспорюваність) правочинів. Абсолютно недійсним (нікчемним) вважається правочин, якщо його недійсність встановлена законом. У цьому разі визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. Однак, у випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Відносно недійсним (оспорюваним) є правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. В цьому випадку недійсність правочину встановлюється судом.[12;с.64]

    До  абсолютно недійсних (нікчемних) правочинів законодавець відносить:

    1) Вчинення правочину з порушенням обов'язкової нотаріальної або простої письмової форми, якщо закон передбачає такий наслідок.

    2) Вчинення правочину малолітнім за межами їх дієздатності, окрім випадків, коли вчинення такого правочину було згодом схвалено його батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном.

    3) Вчинення правочину, без дозволу органу опіки та піклування, у разі, коли така згода є обов'язковою, окрім випадків, якщо судом буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

    4) Вчинення правочину недієздатним, окрім випадків, коли цей правочин буде схвалений опікуном чи буде встановлено, що він вчинений на користь недієздатної фізичної особи.

    5) Вчинення правочину, що порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. [11;с.237]

    До  відносно недійсних (оспорюваних) слід відносити:

    1) Вчинення правочину, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений цими особами.

    2) Вчинення правочину, фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, окрім випадків, коли такий правочин був в подальшому схвалений піклувальником, або буде визнано, що він не суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати.

    3) Вчинення правочину, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

    4) Вчинення правочину юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти, наприклад, внаслідок відсутності у неї відповідного дозволу (ліцензії).

    5) Вчинення правочину внаслідок помилки. При цьому, до уваги береться тільки помилка щодо істотних обставин, тобто, помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

    6) Вчинення правочину під впливом обману. При цьому, обман має місце, у випадку, коли сторона заперечує наявність істотних обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

    7) Вчинення правочину під впливом насильства, тобто проти справжньої волі особи, внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи.

    8) Вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною.

    9) Вчинення правочину під впливом тяжкої обставини, тобто на вкрай не вигідних умовах, незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

    10) Вчинення фіктивного правочину, тобто без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

    11) Вчинення удаваного правочину, тобто для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

    Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом  недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється. [7;с.57;6,с.45] 
 

     3.3 Наслідки визнання  правочинів недійсними 

     Правочин  є найбільш розповсюдженою підставою  виникнення цивільних прав та обов’язків. За своєю правовою природою він є  юридичним фактом (ст. 11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням  якої закон пов’язує виникнення, зміну  або припинення цивільних правовідносин.

     Правова ціль правочину має бути досяжною та законною. Правочин, ціль якого не відповідає цим вимогам є недійсним. Він є дійсним, якщо він відповідає загальним вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для його чинності. Недодержання стороною (сторонами) вимог чинності правочину в момент його вчинення є підставою недійсності правочину.

     Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК України).

     Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину:

     - двостороння реституція, як загальний наслідок;

     - відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальний наслідок.

     Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення. Це означає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійсним договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.[12.с.65]

     Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є наступні правочини:

     - з дефектами суб'єктного складу (наприклад, ст. 221 ЦК України - вчинення правочину малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, ст. 222 ЦК України  - вчинення правочину неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності, ст. 226 ЦК України - вчинення правочину недієздатною фізичною особою);

     -  правочини з дефектами форми (наприклад, ст. 218 ЦК України - недодержання вимоги щодо письмової форми правочину, ст. 219 ЦК України - недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину, ст. 220 ЦК України - недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

     - правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст. 227 ЦК України);

     -  правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК України);

     -  правочини, вчинені під впливом тяжких обставин (ст. 223 ЦК України). [12;с.61]

     Особливістю застосування двосторонньої реституції є те, що не має значення, хто винний у недійсності правочину.

     Також необхідно зауважити, що згідно із п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 р. №9  «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину. [8;с.77]

     З огляду на практичний аспект з цього питання, необхідно вказати, що при подачі позовної заяви про визнання правочину недійсним, необхідно в позовних вимогах просити суд не тільки визнати правочин недійсним, а також вказати необхідність стягнення одержаного за угодою. В свою чергу суд в рішенні повинен зобов’язати одну сторону повернути майно отримане згідно з угодою, а іншу сторону повернути кошти, які було отримано за це майно. Так, господарський суд Сумської області своїм Рішенням визнав недійсним договір купівлі-продажу частини нежитлового приміщення, першу сторону - зобов’язав звільнити і повернути другій стороні частину  нежитлового приміщення, яке було отримано згідно з договором купівлі-продажу, а сторону другу - зобов’язав повернути першій стороні кошти отримані на виконання договору купівлі-продажу.