Поняття права приватної власності

     4 Межі здійснення права приватної  власності 
 

     У юридичній літературі висловлюється  думка, що правове регулювання суспільних відносин відбувається за допомогою  наступних елементів: дозволу, заборон  і обов'язків [15, с.53]. При цьому зазначається, що даним способам правового регулювання відповідає три різновидності регулятивних норм, які відрізняються за характером прав і обов'язків,-забороняючі, уповноважуючі, зобов'язуючі. Критерії наведеної класифікації, звичайно не є безспірним з огляду на те, що кожна норма права і дозволяє, і зобов'язує одночасно. Адже, ще в радянській юридичній літературі відмічалося, що кожна правова норма встановлює одночасно право одного суб'єкта регулюючого відношення вимагати конкретної поведінки від іншого суб'єкта і обов'язок цього іншого суб'єкта щодо цієї поведінки.

     Разом із тим в літературі висловлена думка, автором якої є А.Братко, що поряд  із загальноприйнятою системою елементів  правового регулювання, необхідно  виділяти і четвертий елемент - «правове обмеження». На його думку, «заборони  і обмеження — два різних способи правового регулювання суспільних відносин». Основна відмінність іх в тому, що заборони за своїм змістом вказують на юридичну неможливість конкретної поведінки, яка фактично можлива, в той час, як правове обмеження являє собою не лише юридично, а й фактично неможливий варіант поведінки. На відміну від заборони, А.Братко вважає, що правове обмеження в принципі неможливо порушити, оскільки правове обмеження — це позбавлення суб'єктивного права. Погоджуючись з Н.Безсмертною, я вважаю, що більш вірною здається позиція С.Алексєєва, який вважає, що обмеження чи, навпаки, розширення прав — це питання не про способи, а про обсяг регулювання, про межі прав, які мають особи, і які характеризують результат юридичного регулювання. Досягається такий результат за допомогою раніше вказаних способів правового регулювання — шляхом зменшення дозволів, встановлення нових заборон, додаткових обов'язків.  

     Право власності як і будь-яке інше суб’єктивне  право, являє собою певну соціальну  цінність, оскільки дає можливість його реалізувати, тобто скористатись наданими суб’єктивним правом можливостями для задоволення певних потреб управомоченої особи. Надаючи суб’єктам певні суб’єктивні права, законодавець надає управомоченому суб’єкту і певну свободу поведінки, що забезпечує перетворення цих можливостей у дійсність, а також встановлює правові гарантії здійснення цих прав. Суб’єктивне право за своїм змістом, а також та свобода, що встановлюється законом для реального здійснення права, не можуть бути безмежними. Всяке суб’єктивне право, будучи мірою можливої поведінки, має певні межі як за своїм змістом, так і за характером його здійснення. Ці межі можуть бути більшими чи меншими, але вони існують завжди. При відсутності таких меж право перетворюється в свою протилежність – сваволю. З іншого боку, право покликане гарантувати і правовий захист суспільства в цілому, а також прав і інтересів інших суб’єктів, що можуть бути порушені при здійсненні права управомоченою особою. Однією із правових форм забезпечення цих інтересів є законодавче закріплення певних меж здійснення суб’єктивних прав, в тому числі права власності, встановлення обов’язку кожної управомоченої особи здійснювати свої права належним чином, не порушуючи прав та охоронюваних законом інтересів інших суб’єктів, додержуючись моральних засад суспільства, не допускаючи зловживань правом.

     Питання про межі здійснення права власності  є не новим. Ця проблема займає значне місце в цивілістичній літературі і ХІХ, і ХХ століття. Як зазначає В.П. Грибанов [10, с.23], спір йшов, в основному, щодо обмеженого чи необмеженого права власності. Насамперед мова йшла про право приватної власності. Одні вважали, що право власності є правом необмеженим по своїй природі. Такої точки зору дотримувались і римські юристи. При цьому допускалось лише тимчасове обмеження права власності правами інших осіб на ту ж річ, з припиненням котрих “автоматично” відновлювалось право власності в необмеженому обсязі.

     Прихильники іншого напряму, навпаки, вважали прав власності таким, що обмежене законом. Такої думки, зокрема, дотримувався російський юрист Г.Ф. Шершеневич⁴.

     Юридична  практика вносила свої корективи  в даний спір. У римському приватному праві обмеження права власності, особливо щодо нерухомості, існували з  найдавніших часів. Далі процес встановлення різного роду обмежень права власності набув ще більшого розмаху. Кількісний ріст різного роду обмежень права власності в капіталістичних країнах відображає, на думку угорського юриста Ерші, рух від принципу необмеженої природи до принципу обмеженої природи права власності. Право власності перестало бути абсолютним, його зміст сьогодні визначається в законі. В зв’язку з цим деякі зарубіжні автори бачать в збільшенні кількості обмежень права власності доказ зникнення самого права власності і появи замість нього нового права на санкціоноване державою використання свого майна.

     З наведеного можна зробити загальний  висновок про те, що крайні межі здійснення права власності визначаються нормами  законодавства. У будь-якому випадку  можна говорити про “вихід” за межі права власника особою, чиї дії суперечать нормам права. А в окремих випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення правомочностей права власності щодо того чи іншого майна (земельних ділянок, валютних цінностей, зброї тощо). У більшості випадків при визначенні меж здійснення права власності слід виходити із загальних принципів здійснення цивільних прав, соціально-економічної природи власності, правового режиму окремих об’єктів власності.

     Відповідно  до ст. 4 Закону України “Про власність”, що регламентує здійснення права власності, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії що не суперечать закону. Власник, здійснюючи свої права зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси інших суб’єктів. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний дотримуватися моральних засад суспільства.

     В.П. Грибанов з цього приводу зазначав, що цивільне законодавство визначає межі здійснення цивільних прав по-різному. Можна виділити [10, с.48]:

     1. суб’єктні межі здійснення суб’єктивного  права власності, що будуть  визначатись рамками цивільної  дієздатності власника;

     2. часові межі. Слід підкреслити,  що право власності по своїй  суті є безстроковим. Проте здійснення  суб’єктивного права включає в себе не лише вибір того чи іншого способу його реалізації, але і використання певних способів захисту порушених прав, а строки позовної давності є обмеженими.

     3. межі, що визначають відповідність  дій власника інтересам суспільства  і держави;

     4. межі, що визначаються способом  здійснення суб’єктивного права  власності. В ряді випадків  закон конкретизує спосіб здійснення  того чи іншого суб’єктивного  права шляхом встановлення нотаріальної  чи іншої форми укладення угод, вимог отримання спеціальних дозволів, дотримання спеціальних правил тощо;

     5. межі, що визначаються ступенем  залучення об’єктів права власності  в цивільний оборот. Очевидно, що  межі здійснення права власності  на об’єкти, що вільно знаходяться  в цивільному обороті будуть  значно ширшими за межі, встановлені для об’єктів що обмежені в цивільному обороті.

     Таким чином всяке суб’єктивне право, в тому числі і право власності, можна розглядати як міру можливої поведінки управомоченого суб’єкта, що дозволена законом. Закон в  даному випадку слід розглядати в широкому розумінні: і як загальні чи спеціальні правові норми, і як загальні положення, принципи інституту, галузі законодавства чи права в цілому. 
 

     5 Зловживання правом власності 
 

     Питання здійснення суб’єктивних прав тісно  пов’язане з питанням зловживання правом. У п. 2 ст. 13 проекту ЦК України містяться положення, за яким не допускаються дії осіб, що вчиняються виключно з наміром заподіяння шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Що слід розуміти під зловживанням правом? Висловлюються різні думки з цього приводу. Римський юрист Гай вважав, що ніхто не може вважатись таким, що поступає зловмисно, якщо той користується належним йому правом. Але це здійснення права повинно знаходити межу в розумному інтересі управомоченої особи [13, с.49]. М.І. Бару вважав, що зловживання правом має місце при недозволеному використанні управомоченим суб’єктом свого права, що при цьому завжди зовнішньо спирається на суб’єктивне право.

     Таким чином, що ж являє собою зловживання  правом? Очевидно, що мова йде про певне використання особою свого суб’єктивного права. Не можуть бути визнані зловживанням правом правомірні чи неправомірні дії, що не спираються на суб’єктивне право. Аналогічна ситуація виникає, коли особа виходить за межі наданого їй права. Тобто проблема зловживання правом пов’язана не з змістом суб’єктивного права, а з процесом його реалізації. Суб’єктивне право і поведінка щодо його здійснення співвідноситься між собою як можливість певної поведінки і конкретні форми її прояву в умовах конкретного випадку. Тому зловживання має місце, коли особа, діючи в межах наданого їй суб’єктивного права, в рамках тих можливостей, що складають зміст даного права, використовує такі форми його реалізації, що виходять за встановлені законом межі здійснення права. Враховуючи диспозитивні начала цивільного права, а також неможливість охоплення нормами цивільного законодавства усіх аспектів суспільних відносин, що можуть виникнути при реалізації суб’єктивних прав, можна зробити висновок, що і не всякий вихід управомоченої особи за межі здійснення права є зловживання правом. Зловживання правом має місце тоді, коли право використовується на шкоду іншим суб’єктам або суспільним інтересам в цілому. Питання зловживання правом ґрунтовно вивчав В.П. Грибанов [10, с.245]. Він пропонував розглядати об’єктивні і суб’єктивні моменти в поведінці особи, що зловживає правом.

     Об’єктивний критерій поведінки полягає в  її відповідності вимогам закону. Зловживання правом є поведінкою протиправною. Тут слід пам’ятати  про наступне:

     1) Протиправною слід вважати не  лише поведінку, що порушує  конкретні норми права, але  і поведінку, що суперечить  правовим принципам даної системи,  галузі чи інституту права.

     протиправна поведінка завжди порушує об’єктивне право, проте не у всіх випадках порушує суб’єктивні права третіх осіб.

     2) На думку В.П. Грибанова, розуміння  протиправності поведінки як  порушення норм права є недостатньо  конкретним, оскільки не всякий  відступ від поведінки, вказаної  в нормі права, є її порушенням. Протиправність слід розуміти як порушення особою її юридичного обв’язку. Юридичні обов’язки в цивільному процесі встановлюються не лише конкретними правовими нормами, але і витікають з загальних принципів цивільного права, а в багатьох випадках – із санкціонованих державою вольових актів (адміністративних актів, договорів, односторонніх угод тощо). Таким чином, суб’єктивні права власника органічно поєднуються з його обов’язками щодо використання належного йому права належним чином.

     Що  стосується суб’єктивного критерія поведінки особи, що зловживає правом, то він проявляється в певному психічному відношенні особи до своїх дій. Очевидно, що використання права виключно з метою заподіяти шкоду іншій особі завжди буде мати умисний характер. Але чи завжди зловживання правом є подінкою умисною? Вина в будь-якій формі може бути підставою для позбавлення власника права на безгосподарно утримувані культурні цінності. На думку В.П. Грибанова, незалежно від того, яка передбачена законом форма вини для правопорушення того чи іншого виду, пов’язаного із здійсненням того чи іншого суб’єктивного права, у всіх випадках буде мати місце зловживання правом. Разом з тим, зловживання правом має місце лише тоді, коли таке здійснення права допускається управомоченою особою свідомо. Але при цьому ступінь усвідомлення особою своєї протиправної поведінки може бути різною.

     Підсумовуючи  сказане, можна визначити, що зловживання  правом є особливим типом цивільного правопорушення, що здійснюється управомоченою  особою при реалізації нею належного  їй права, пов’язаного з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного їй законом загального (можливого) типу поведінки [10, с.263].

     Таким чином, здійснення права власності  обмежене не лише мірою можливої поведінки  власника, але і можливістю використання лише прийнятних форм реалізації права. 

     ВИСНОВКИ 
 

     Приватна  власність – одне з досягнень  людства, яке винайдено для задоволення  потреб людини і майже завжди є  предметом життєвої необхідності, насолоди, гордості і навіть кохання. Порушення  прав приватної власності – незаконне діяння, яке посягає на право людини користуватися, володіти і розпоряджатися своєю власністю. Захист приватної власності передбачає комплекс заходів, направлених на відстоювання прав власника, усунення перешкод у користуванні власністю і визнанні прав, у випадку їх оспорювання. В залежності від характеру порушення права власності, захист прав власника може відноситись до компетенції різних органів влади, таких як органи місцевого самоврядування, органи внутрішніх справ, прокуратура, суд та інші органи влади.

     Право власності є одним з основних правових інститутів правової системи  кожної країни. Він має визначальне  значення для всього цивільного права. В умовах ринкової економіки приватна форма власності відіграє домінуючу  роль.

     Власність є категорією економічною, а право  власності – юридичною. Сутністю економічних відносин власності  є привласнення або належність матеріальних благ певним суб’єктам. Будучи врегульованими правовими нормами, економічні відносини  власності набувають правового характеру. У вітчизняній юридичній науці термін “право власності” вживається в об’єктивному і суб’єктивному значеннях. Право власності в об’єктивному значенні являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності в тій чи іншій правовій системі. Суб’єктивне право власності являє собою певні можливості поведінки особи (власника), що ґрунтуються на нормах права.