Поняття права приватної власності

     В соціально-економічній літературі, в тому числі і юридичній, поширене визначення власності як присвоєння індивідом чи колективом засобів  і продуктів суспільного виробництва у певній формі.

     Звичайно, можна наводити різні визначення власності як економічної категорії, проте на мою думку, більш доцільно буде визначити суттєві ознаки власності. Таким чином, власність:

     1) це вольове відношення певного  суб’єкта до речі як до своєї;

     2) це суспільне відношення, що проявляється  в певному суверенітеті волі  власника, спрямованої на річ;

     3) це майнове відношення – тобто  відношення з приводу поділу  суспільних благ між різними  суб’єктами;

     4) економічний зміст власності проявляється у володінні, користуванні і розпорядженні об’єктом власності;

     5) відносини власності виступають  у певній суспільній формі,  тобто отримують певне своє  закріплення.

     З’ясовуючи  зміст економічного поняття власності  чи відносин привласнення матеріальних благ – встановлення над ними з боку власника “господарського панування”, що дає йому можливість за своєю волею усувати чи допускати інших осіб до користування своїм майном і самостійно визначати характер такого користування, - не слід залишати поза увагою питання про особливості статусу самого власника. Так, в умовах товарного виробництва власність зобов’язує власника бути виробником, організатором, комерсантом, тощо, тобто зобов’язує його бути компетентно відповідальним перед суспільством. Економічні відносини власності включають такі основні стадії їх реалізації: володіння багатством природи і створення нових матеріальних благ між членами суспільства; виробниче і особисте споживання матеріальних благ. Зазначені стадії реалізації економічних відносин здійснюються безпосередньо учасниками (суб’єктами) цих відносин, які мають бути наділені для цього відповідними повноваженнями, а саме – повною можливістю панувати над належними йому речами. І таке панування має бути ефективним, що можливо лише тоді, коли воно закріплюється певними правилами (правовими нормами) обов’язковими для всіх членів суспільства – як власників так і не власників.

     І тут, таким чином, ми підходимо до розуміння правових відносин власності. В теорії правової науки правові  відносини (правовідносини) визначаються як врегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між двома і більше суб’єктами, які мають правосуб’єктність (правоздатність і дієздатність), з приводу задоволення ними своїх матеріальних і духовних потреб та інтересів, і між ними якими існує правовий зв’язок у формі суб’єктивних прав, свобод та обов’язків, які підтримуються, охороняються та не забороняються державною або всім суспільством, а також не суперечать принципам права, вимогам держави і суспільства.

     В класичній західній юриспруденції право власності розглядається як найбільш повне панування людини над річчю. Таке розуміння власності було запозичене з римського права і закріплено в тексті законодавства.

     Вітчизняні  ж науковці, ведучи мову про право  власності, традиційно розмежовують об’єктивне право власності і суб’єктивне право власності. Аналіз права власності може вестись як на рівні всього суспільства, так і на рівні індивідуальної поведінки. В першому випадку об’єктом уваги стає режим власності як цілісна система, в другому – окремі права як складові елементи цієї системи. В першому випадку мова ведеться про право власності в об’єктивному змісті, в іншому – в суб’єктивному змісті або про суб’єктивне право власності.

     Щоб визначити право власності в  об’єктивному змісті, необхідно виявити специфічні ознаки, притаманні суб’єктивному праву власності. Виявлення вказаних ознак дозволить відобразити їх у визначеннях права власності як в об’єктивному, так і в суб’єктивному змісті.

     Зміст суб’єктивного права власності складають належні власнику повноваження щодо володіння, користування та розпорядження річчю. Вказані правомочності, як і суб’єктивне право власності, являють собою юридично забезпечені можливості поведінки власника, вони належать йому до того часу, доки він залишається власником. У тих випадках, коли власник з тих чи інших причин не може реально ці правомочності здійснити, він не позбавляється ні самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст права власності, необхідно дати визначення кожній з належних власнику правомочностей.

     Правомочність володіння – юридично забезпечена  можливість господарського панування  особи над річчю. Мова йде, слід підкреслити, про господарське панування над  річчю, що зовсім не означає, що власник  повинен безпосередньо утримувати річ.

     Володіння річчю може бути законним і незаконним. Законним визнається володіння, яке  здійснюється особою на законних підставах. Інакше таке володіння називається  титульним. Титульне володіння насамперед належить самому власнику [8, с.244].

     Незаконне володіння на правові підстави не спирається, а тому являється безтитульним. Речі, за загальним правилом, находяться у володінні тих, хто має право  на володіння. Вказана обставина  дозволяє при розгляді спорів з приводу  речі виходити з презумпції законності фактичного володіння. Інакше кажучи, той, у кого річ знаходиться, вважається таким, що має право на володіння нею, коли не буде доведено зворотне (ст.49 Закону України “Про власність”).

     Незаконні володільці в свою чергу поділяються  на добросовісних і недобросовісних. Недобросовісним визнається володілець, що знав або повинен був знати, що його володіння незаконне. Добросовісним є володілець, що не знав і не повинен був знати про незаконність свого володіння.

     Правомочність користування – юридично забезпечена можливість вилучати з речі її корисні властивості в процесі її особистого чи виробничого споживання. Як правило, правомочність користування спирається на правомочність володіння. Разом з тим правомочність володіння власника відрізняється від права володіння інших осіб – титульних володільців, оскільки власник здійснює цю правомочність, як правило, у сукупності з іншими – користування і розпорядження. Крім того, власник робить це незалежно від інших осіб. Щодо інших титульних володільців, то вони мають узгоджувати свої дії з власником або здійснювати володіння на підставі договору, адміністративного акту чи закону.

     Правомочність розпорядження – юридично забезпечена  можливість визначати долю речі вчинення щодо неї дій, що мають юридичне значення. Тут треба мати на увазі наступне. У випадках, коли власник будь-яким чином відчужує річ, вступаючи у зобов’язальні правовідносини, не виникає сумнівів, що відбувається розпорядження річчю. Значно складніше юридично кваліфікувати дії власника щодо речі, коли він знищує непотрібну річ, викидає її або, коли річ є споживаною і розрахована на використання лише в одному акті виробництва, або споживання. Якщо власник викидає чи знищує річ, то розпорядження річчю відбувається шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки, воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі, то воля власника все ж спрямована на вилучення з речі її корисних властивостей, а не на припинення права власності. Тому в вказаному випадку має місце лише здійснення правомочності користування річчю.

     Виходячи  з вищевказаного, можна визначити, що суб’єктивне право власності  – це закріплена за власником юридично забезпечена можливість, право за своїм розсудом володіти, користуватись та розпоряджатись належним йому майном, здійснювати щодо цього майна будь-які дії, що не суперечать закону і не порушують права інших суб’єктів.

     Тепер, якщо знову згадати визначення права  власності, що сформувалось в класичній західній юриспруденції, де воно визначається як найбільш повне панування особи над річчю, то можна прийти до висновку, що в даному випадку право власності розглядається в суб’єктивному розумінні, з точки зору правомочностей власника щодо речі.

     Проте, як уже підкреслювалось, право власності – це і система норм, інститут законодавства. На сьогоднішній день відносини власності регулюються нормами різних галузей права. Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки, поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: конституційного, кримінального, адміністративного тощо.

     В об’єктивному розумінні право власності  – це сукупність правових норм, що регулюють  відносини власності. Об’єктивне право власності складається з норм, які закріплюють володіння, користування та розпорядження майном, а також з норм, які охороняють і захищають права власника від протиправних дій інших осіб [7, с.12].

     Незважаючи  на те, що норми щодо врегулювання відносин власності містяться в різних галузях права, насамперед право власності – це інститут цивільного права. Саме норми цивільного права найбільшою мірою врегульовують відносини власності.

     Тепер слід визначити місце інститут права  власності серед інших інститутів цивільного права. Інститут права власності регулює систему майнових відносин власності. Динаміка відносин власності, тобто перехід матеріальних благ від одних осіб до інших, регулюється зобов’язальним правом. Як зазначав Д.Г. Генкін, система власності опосередковується лише правом власності, а динаміка власності – як право власності, так і іншими інститутами права власності. В динаміці відносин власності здійснення власником належних йому правомочностей може бути юридичним фактом, який порушує інші правовідносини [9, с.93].

     Можна навести ряд відмінностей що дозволяють розмежувати право власності  і зобов’язальне право:

1. різні об’єкти відносин власності і зобов’язальних відносин. У першому випадку об’єктом є річ (майно), у другому – дія (послуга);
2. різний характер правовідносин власності і зобов’язальних правовідносин. Праву власності власника протистоїть обов’язок усіх інших суб’єктів своїми діями не порушувати це право. Тобто порушити право власності може будь-який суб’єкт, в той час як порушником в зобов’язально-правових відносинах може бути лише інша сторона зобов’язання;
3. безстроковий характер права власності;
4. різні підстави виникнення прав власності і зобов’язальних прав;
5. різний порядок передачі прав власності і зобов’язальних прав;
6. різний порядок припинення прав власності і зобов’язальних прав;
7. незалежність власника від інших суб’єктів при здійсненні ним своїх повноважень за правом власності.

     Можна наводити і інші критерії для розмежування інститутів права власності та зобов’язального права. Крім того, не слід змішувати право власності та авторське право і право промислової власності. В науковій літературі уже визнано, що авторське право і право промислової власності є окремими цивільно-правовими інститутами.

     Підсумовуючи  усе вищесказане слід зазначити, що більшість вітчизняних цивілістів виходячи з того , що право власності як інститут цивільного права і право власності як суб’єктивне право являють собою різні, хоча і взаємопов’язані правові явища. Тобто взаємозв’язок між об’єктивним правом (сукупність правових норм) і суб’єктивним правом (сукупність правомочностей власника) не виключає того, що в науці цим явищам повинні відповідати два різні поняття.

     Проте, як зазначав В.П. Грибанов, ряд цивілістів, в тому числі і А.В. Венедиктов³, Ю.К. Толстой, О.С.Іоффе, робили спроби дати єдине визначення права власності. При цьому робився ухил в сторону суб’єктивного права власності.

     В.П. Грибанов, в свою чергу, запропонував своє єдине визначення права власності: право власності – встановлена державою сукупність правових норм, що закріплюють історично визначену форму присвоєння засобів і продуктів виробництва шляхом встановлення належності майна певним особам, визначення обсягу і змісту правомочностей по використанню належного їм майна, а також гарантій їх здійснення.

     Як  на мене, з таким визначенням права  власності, в принципі, можна погодитись. Але слід підкреслити, що таке визначення є суто науковим; в будь-якому  випадку слід пам’ятати про два  аспекти права власності: об’єктивний  і суб’єктивний; існує думка про те, що нагальної необхідності в єдиному визначенні права власності не існує, оскільки, у будь-якому разі воно не буде ідеальним і піддаватиметься критиці [8, с.267]. 
 

     3 Правовідносини власності і їх  елементи (суб’єкти, об’єкти) 
 

     Будь-які норми права створені і існують для того, щоб врегулювати певні суспільні відносини. Відповідно, реально діючими, такими, що виконуються, будуть лише ті правові норми, приписи яких втілюються у поведінці учасників суспільного життя. Відмінність між приписами норм позитивного права і реально існуючими суспільними відносинами, що повинні врегульовуватись цими нормами є показником неспроможності з тих чи інших причин виконання нормами права своїх функцій. Відповідно і норми права власності повинні втілюватись у правовідносинах. Це стосується і позитивного права власності, адже воно складається з правових норм, спрямованих на врегулювання суспільних відносин, і суб’єктивного права власності, оскільки воно є відбитком об’єктивного права власності, втілення об’єктивного права власності в суспільне життя. В іншому випадку суспільні відносини з приводу привласнення матеріальних і інших благ, що реально існують у суспільстві, будуть позбавленні правового статусу (з точки зору позитивного права).