Поняття права приватної власності

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

Азовський регіональний інститут управління

Запорізького  національного технічного університету 
 
 

Кафедра галузевих юридичних дисциплін 
 
 

КУРСОВА РОБОТА 

з цивільного права 
 

на тему: «Поняття права приватної власності» 

Студентки 2 курсу 202-А групи

факультету  права і лінгвістики

денного відділення

Риндіної  Вікторії Олександрівни

Науковий  керівник:

Котенко В.Д. 
 
 
 
 
 

Бердянськ

2011

ЗМІСТ 
 

Вступ

1. Історичний процес виникнення права приватної власності

2. Власність: економічний і юридичний аспекти

3. Правовідносини власності і їх елементи (суб'єкти, об'єкти)

4. Межі здійснення права приватної власності

5. Зловживання правом власності

Висновки

Список  використаних джерел

     ВСТУП 
 

     У цій роботі розглядаються правові  основи одного із найважливіших інститутів сучасної демократичної держави– інституту приватної власності. В Україні правовий статус цього фундаментального інституту спирається на низку нормативно-правових актів, серед яких чільне місце посідає Конституція України, що у ст.41 визнає право приватної власності непорушним.

     В період розбудови в державі ринкової економіки, приватна власність виходить на перше місце, оскільки вона є рушійною силою і передумовою розвитку ринкових відносин. Тому особливо важливим є легалізація, законодавче забезпечення правовідносин, що виникають з приводу об’єктів приватної власності. Перехід величезної кількості об’єктів із державної до приватної власності ще з початку незалежності не завжди відбувався правовими методами.

     Актуальність  питань, пов’язаних із правом приватної власності в Україні лежить також у неврегульованості та прогалинах у законодавстві, що мають регламентувати ці відносини. Це викликає безліч проблем та негативних явищ у економічному та соціальному житті, серед яких, наприклад: відсутність ринку землі, незаконна приватизація тощо. Із розвитком ринкової економіки в нашій державі з’явилася ціла низка наявних проблем у сфері економічних відносин, предметом яких є приватна власність. Це свідчить про необхідність удосконалення регулювання інституту права приватної власності у законодавстві України.

     Власність є основою, фундаментом усієї  системи суспільних відносин, а від  характеру, форм власності, що утвердились, залежить і побудова економічної  системи суспільства. Від визначення, правового закріплення, видів і форм власності залежить становище окремих індивідів, груп, верств, класів, прошарків у тому чи іншому суспільстві, можливості їхнього доступу до використання матеріальних благ. Як показує історичний досвід, хоча в межах кожної економічної системи існує водночас ряд форм власності, серед них є якась одна, що є основною, і відображає специфіку саме цієї економічної системи. У ринковій економіці переважає приватна власність. Взагалі, на думку В. Нерсесянца, без приватної власності неможливе існування суспільства, де визнається і діє індивідуальне людське начало, де окрема людина, індивід – це незалежна і самостійна особа, суб’єкт власності і права, тобто економічно і юридично вільна особистість.

     Слід  також з’ясувати питання про межі здійснення права приватної власності, з’ясувати, які обмеження щодо приватної власності встановлено законодавством. Водночас виникає питання про розмежування правомірної реалізації права і зловживання правом.

     Для розуміння суті права приватної  власності важливим є розкрити і співставити економічний і юридичний аспекти власності. Складно заперечити твердження про те, що саме потреби реального життя, в даному випадку – потреби економічного обороту, - значною мірою визначають характер і спрямованість правового регулювання відносин власності. Не зайвим буде для цієї мети розглянути і історичний процес виникнення права приватної власності.

     Всі ці, а також деякі інші питання  буде розглянуто у даній роботі.  
 

     1 Історичний процес виникнення права приватної власності 

     Для з’ясування суті інституту права  власності, на мою думку, важливим є  дослідити сам історичний процес виникнення права власності. Дане питання  досить детально досліджував відомий  російський цивіліст, професор Й.А. Покровський (1868-1920). Зокрема, відома його праця “Історія римського права”.

     Організація економічної діяльності суспільства  передбачає, перш за все, визначення юридичного відношення господарюючих суб’єктів, тобто людей, до речей, що знаходяться  в сфері володіння даного суспільства, їх розподіл між особами. Такий розподіл набуває форми суб’єктивних прав: особи наділяються певними правами на речі, при чому ці права складають особливу категорію речових прав¹. Між особою і річчю виникає певний юридичний зв’язок: річ підпадає під панування, волю певної особи. З іншого боку, усім іншим особам забороняється вчиняти будь-які дії, що здатні порушити таке панування.

     Поява речових прав, тобто побудова відносин людей до речей за типом суб’єктивних індивідуальних прав – це досить тривалий історичний процес.

     Почуття приватної, індивідуальної належності речі (зародження права власності) з’являються  вперше по відношенню до речей рухомих; нерухомість (земля) спершу знаходиться  в тому чи іншому колективному володінні. Вбита тією чи іншою особою дичина, виловлена риба, створена працею зброя природно розглядається як річ, належна тому, хто її здобув або створив². Природно, що людина буде захищати свою річ від посягання з боку інших осіб і буде намагатись повернути її силою з чужого володіння. Однак вимога повернути річ ще довгий час буде спиратись не на юридичну належність речі певній особі, а на делікт – самовільне заволодіння річчю. Так, у найдавнішому римському праві підставою позову було не право позивача на річ, а делікт відповідача. Тобто почуття приналежності речі ще не вилилось в розуміння юридичного права на річ. Лише коли юридична належність речі особі стала підставою для заяви позову, можна говорити про виникнення права власності в правовому розумінні.

     Інакше  складались відносини щодо нерухомості. Коли стерлось уявлення права на землю усього народу (тобто захист своєї території від посягань з боку інших племен, народів), належність тієї чи іншої ділянки землі почали пов’язувати з сім’єю, що її займала. Кожна сім’я вважала займану ділянку землі своєю. Причому процес послаблення общинної чи родової і посилення сімейної власності здійснювався неоднаково щодо земель різних категорій: в першу чергу освоювались землі, що потребують великих вкладень праці (присадибні чи орні землі), в той час як луги, ліси, інші угіддя ще довго залишаються в нероздільному користуванні всього роду чи общини. І цей процес відбувався неоднаково у різних народів: на відміну від римлян у германців общинне землеволодіння (марка) зберігалось ще дуже довго.

     Якщо  говорити про розвиток права власності в римському приватному праві, то слід зазначити, що воно знало декілька видів права власності: квіритська власність, преторська (бонітарська) власність, власність перегрінів, провінційну власність [3, с.136]. Лише з кінця ІІІ ст. н.е. поступово зникають відмінності в правових режимах власності і закладаються основи права власності в сучасному розумінні [4, с.162].

     Так, спершу земля розподілялась в  середині роду (племені) між сім’ями  як прояв певного суспільного  порядку: той чи інший суб’єкт володіє нерухомістю як член певного союзу, на основі публічного поділу землі. Тому і особа, що заволоділа чужою землею, хоча б і без всякого делікту, цілком добросовісно, порушила вимоги публічного порядку і тому повинна була повернути землю тому, кому вона була надана. Причому земля належить не одній особі, а сім’ї в цілому, в особі її домовладики. Саме такою була квіритська власність в римському приватному праві. Оскільки відчуження землі приватним актом у цей час було немислимим, право на нерухомість включало в себе два елементи права власності – володіння і користування, - то відсутнім був третій елемент – розпорядження.

     В ході подальшого історичного розвитку право на нерухомість і право  на рухомість між собою зближуються. З одного боку, право на нерухомість починає захищатися не на деліктній підставі, а на підставі самої належності речі особі, з іншого боку, право на нерухомість звільняється від свого початкового публічно-правового характеру. Причому власність сімейна перетворюється у власність індивідуальну і поступово обростає правом повної свободи. У одних народів цей процес об’єднання права власності здійснюється швидше і повніше, у інших, навпаки, повільніше із збереженням більш або менш значних слідів минулого.

     Тут римське цивільне право є зразком швидкого і повного такого перетворення. Досить рано в ньому зникають сліди первинного розмежування і виникає єдине поняття права власності, що включає в себе всю повноту розпорядження. Розмежування між нерухомістю і рухомістю в римському праві має мінімальне значення; як зміст права власності, так і форми речового обороту визначаються в ньому для обох категорій речей цілком однаково. 
 

     2 Власність: економічний і юридичний  аспекти 
 

     Власність належить до числа таких категорій, навколо яких на протязі багатьох століть перехрещуються дослідження кращих мислителів людства. Однак боротьбою в теоретичному плані справа не обмежується. Соціальні потрясіння, що часом змінюють світ, однією із своїх головних причин мають, у кінцевому рахунку, спроби змінити існуючі відносини власності, утверджуючи новий порядок в цих відносинах. Власність притаманна майже всім епохам розвитку людства, є одним з найважливіших економічних чинників буття суспільства. Виділяють п’ять типів власності: первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний із різними їх модифікаціями [7, с.6].

     На  думку ряду науковців, власність  є категорією економічною, в той  час як право власності – категорією юридичною. Відносини власності  набувають ознак відносин права  власності, коли вони регулюються правовими нормами.

     Власність як економічна категорія характеризує відносини між людьми і колективами  у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ. Тобто, це суспільне відношення, центральним моментом якого є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ [8, с.240]. Власність ґрунтується на розмежуванні мого і твого. Будь-який тип і будь-яка форма власності, який би не був високий в тому чи іншому конкретному суспільстві рівень усуспільнення або, що те ж саме, рівень колективізації власності, можуть існувати лише при умові, що хтось відноситься до умов і продуктів виробництва як до своїх, а хтось -як до чужих. Без цього взагалі немає власності. З цієї точки зору будь-яка форма власності є приватною, якою б ідеологічною ширмою, що спрямована на цілком прозаїчні цілі, це не прикривалось. Власність немислима без того, щоб інші особи, що не є власниками даної речі, відносились до неї як до чужої. Таким чином, власність – це не лише відношення людини до речі (відношення до речі як до своєї), але і відносини між людьми з приводу цієї ж речі. Усі невласники зобов’язані утримуватись від будь-яких посягань на чужу річ, а отже – і волі власника, що спрямована на цю річ. Таким чином, власність має своє матеріальне вираження у вигляді речі. Хоча слід мати на увазі, що для власника цінна не сама річ як об’єкт матеріального світу, а ті блага, які може дати ця річ. Тобто, відносини власності – це насамперед відносини щодо розподілу суспільних благ, що, в свою чергу, втілені у речах.

     Воля  власника по відношенню до належної йому речі виражається у володінні, користування, розпорядженні річчю (матеріальними  чи суспільними благами). Володіння, користування і розпорядження визначають зміст економічних відносин власності.

     Володіння являє собою закріплення матеріальних благ за конкретними індивідами і  колективами, фактичне утримання речі в сфері господарювання цих осіб. Зміст користування полягає у  вилученні з речей їх корисних властивостей шляхом їх виробничого чи особистого споживання, задоволенні певних потреб індивіда чи колективу через використання речей. Розпорядження означає здійснення по відношенню до речі актів, що визначають її долю аж до знищення, тобто визначення фактичної або юридичної долі речі. В користуванні і розпорядженні виражається уже динаміка відносин власності.