Поняття права приватної власності

     Таким чином, правовідносини власності є зв’язуючою ланкою між нормами права власності і суспільними відносинами з приводу привласнення майнових (або економічних) благ. Тому вивчення правовідносин власності має велике значення для розуміння суті і змісту права власності як такого.

     Правовідносини  власності можна визначити як вольові майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, в якому  його учасники юридично пов’язані  наявністю суб’єктивних прав і обов’язків [16, с.46].

     Будь-яке  цивільне правовідношення являє  собою складне правове явище. Воно складається з трьох елементів:

8. суб’єктів правовідношення;
9. об’єкта;
10. змісту правовідношення власності.

     Розглянемо  кожний з цих елементів окремо.

     Суб’єкти  права приватної власності.

     Як  на мене, то на сьогодні це питання є  проблемним. Діючий Закон України “Про власність” закріпив (п.4 ст.2 Закону) три форми власності в Україні, в тому числі і приватну. Відповідно до ст.11 цього Закону, суб’єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства. Тобто фізичні особи. Що стосується осіб юридичних, то за чинним законодавством вони є суб’єктами права колективної власності (ст.20 Закону України “Про власність”). На сьогоднішній день вітчизняні науковці у своїх працях вживають таке поняття як “право власності юридичних осіб” і розглядають право власності юридичних осіб (а не право колективної власності) як окрему форму права власності.

     Таким чином, на сьогодні суб’єктом права  приватної власності є лише фізичні  особи. Крім того, іноземні громадяни та особи без громадянства користуються правами і несуть обов’язки щодо належного їм майна на території України, якщо інше не передбачено законодавчими актами України.

     Що  стосується встановлення законодавством вимог до фізичної особи як суб’єкта права власності, то тут слід звернутись до загальних положень про фізичну особу як суб’єкта цивільного права. Для того, щоб бути учасником цивільно-правових відносин, фізична особа повинна бути наділена цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Цивільна правоздатність являє собою здатність мати цивільні права і обов’язки.

     Усі громадяни (а також і інші фізичні  особи) мають цивільну правоздатність з моменту народження, незалежно  від віку та стану здоров’я. Припиняється правоздатність громадянина з моменту його смерті.

     Проте правоздатність є передумовою самої  можливості виникнення права приватної  власності. Зокрема, не мають такої  можливості іноземці щодо земельних  ділянок в Україні (п.3 ст.11 Закону України “Про власність”). З цієї точки зору їх правоздатність порівняно з правоздатністю громадян України все ж обмежена.

     В цивільному законодавстві дієздатність визначається як здатність громадянина  своїми діями набувати цивільних  прав і створювати для себе цивільні обов’язки (ст.30 ЦК України). Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і порядку, передбачених законом.

     На  відміну від правоздатності, дієздатність, а точніше її обсяг, залежить від  віку і стану здоров’я особи. Розрізняють  такі види дієздатності як: повну, часткову, обмежену, мінімальну, визнання громадянина недієздатним.

     Обсяг правоздатності особи суттєво впливає  і на зміст, і на межі здійснення її права власності. Так, відповідно до ст.41 ЦК України, від імені особи  визнаної недієздатною, угоди укладає  її опікун. Також ЦК України визначає, що угода, укладена громадянином, що визнаний недієздатним, є недійсною. Таким чином, особи, визнані недієздатними, хоча і залишаються власниками належного їм майна, проте втрачають правомочності щодо розпорядження своїм майном. Відповідно, належне їм право власності зазнає суттєвих обмежень.

     На  підставі вищевикладеного, можна зробити  висновок, що зміст і межі здійснення права приватної власності залежить від правового статусу власника.

     Об’єкт  права приватної власності.

     Дане  питання є більш складним. Традиційно у науковій літературі об’єкти права власності визначають насамперед, як речі, тобто об’єкти матеріально світу, що мають певну економічну цінність для людини.

     Проте висловлюються і інші думки. Зокрема  про те, що об’єктами права власності є не які-небудь матеріальні чи нематеріальні об’єкти, а певні набори прав. Тобто не сам ресурс являється об’єктом права власності, а набір прав на його використання. Відносини власності слід розуміти як відносини між людьми, а не як відносини “людина – річ”. Будь-який акт обміну є ні чим іншим, як обміном наборами правомочностей. Будь-який товар – це певна сума не лише його споживальних або виробничих характеристик, але і пов’язаних з ним прав і обмежень. Цінність товару залежить і від одного, і від другого. Чим ширший набір правомочностей, закріплених за ресурсом, чим точніше вони визначені і надійніше захищені, тим вища його корисність. Тому і власна річ, і річ ,узята на прокат, будуть мати різну корисність, цінність для особи, навіть якщо вони фізично цілком ідентичні.

     На  противагу вищенаведеній думці, у науковій літературі більш поширена думка про те, що об’єктом права  власності є речі, тобто засоби виробництва, предмети споживання, предмети природи як у натуральному стані, так і створені людською працею, що можуть служити для задоволення потреб людини.

     Е.А. Суханов [17, с.25] зазначає з цього  приводу, що об’єктом права власності  може бути майно (про можливі значення цього терміну мова піде далі), що має економічну цінність. Виходячи з економічної природи відносини власності, можна іноді зробити висновок, що об’єктом права власності здатне бути все, що може відчужуватися як товар, бути предметом ринкових відносин.  Об’єктом права власності може бути не просто товар, а продукт праці, що має форму товару, тобто присвоєний кимось, відвойований від природи в процесі виробництва. Інтелектуальні і фізичні можливості людини, зокрема, не є продуктом її виробничої діяльності, а являють собою результат її біологічного розвитку і не можуть бути відчужені від носія.

     За  своїми природними властивостями чи суспільним значенням проводиться  класифікація речей на групи. Класифікація має і юридичне значення, оскільки належність речі до тієї чи іншої групи  зумовлює і особливості її правового  режиму . Зрозуміло, що такий режим встановлюється не для речей, а для поведінки людей щодо тієї чи іншої речі (майна), зокрема щодо порядку володіння, користування, способів і меж розпорядження речами.

     І у наукових працях, і у законодавчих актах часто вживається такий  термін як “майно”, коли йде мова про об’єкти права власності. Під майном може розумітись також і комплекс речей. Таким комплексом є підприємство як єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності.

     У деяких випадках терміном “майно”  охоплюється сукупність майнових прав і обов’язків певного суб’єкта. У такому значенні майно вживається щодо відносин спадкування, охорони майна осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими тощо.

     Якщо  звернутись до положень римського цивільного права, то можна виявити наступне. Римському праву було відомо поняття майна (patrimonium) як сукупності речей. До складу майна включались речі, що поділялись на речі матеріальні (res corpotales) і речі безтілесні (res incotporales). Відповідно, існував і поділ речей на тілесні (матеріальні), тобто ті, що мають свою матеріальну субстанцію, і безтілесні, тобто такі, що сприймаються лише думкою, а не на дотик.

     Наявні  джерела, за твердженням науковців, підтверджують, що до безтілесних речей  римляни відносили не речі в розумінні предметів матеріального світу, а саме права. На думку римського юриста Гая, до безтілесних речей належать виключно майнові права, відмінні від права власності. Майнове ж право у найбільш загальному значенні, тобто право власності, ототожнюється з своїм об’єктом і тому самостійного значення не має.

     Що  стосується поділу речей на тілесні  і безтілесні, то у країнах з  романо-германською правовою системою, такий поділ не зберігся. Проте, як зазначає Р.О.Халфина, у Англії і  інших країнах “загального права” поняття власності поширюється не лише на матеріальні речі, але й на право вимоги. Розрізняється “реальна власність” (real property) і “персональна власність” (personal property). Остання включає в себе різні види вимог. Така ситуація виявилась корисною в сучасних умовах, коли суттєво змінився склад майна, що розглядається як власність. Це й проявилось у другій половині ХІХ ст., коли широке поширення одержали цінні папери,з’явились акціонерні компанії. Відповідно до ст.1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”, цінні папери – грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики і визначають характер взаємовідносин між особою, що їх випустила, та їх власником. Тому важко не погодитись з думкою, що цінні папери являють собою майнову цінність, а право власності на них (а, відповідно, визнання їх речами) має своє виправдання в силу прав вимоги, що засвідчується цими паперами.

     Підсумовуючи  сказане, можна зазначити, що в силу вищевикладеного, навряд чи можна категорично, без застережень, стверджувати, що об’єктом права власності є лише речі як предмети матеріального світу.

     Як  відомо, виділяють первинні та похідні  способи набуття права власності. Щодо первинних способів, то як зазначається в літературі, право власності  виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників.  Що стосується похідних способів, то право власності у особи виникає внаслідок волевиявлення попереднього власника. В даному випадку відбувається перехід права власності, має місце правонаступництво.

     На  підставі усього викладеного можна зробити наступні висновки:

     1) об’єктом права власності, як  і інших цивільно-правових відносин  все-таки є суспільні блага.  На мою думку, неправильним  буде відривати правові відносини  власності від їх економічного  змісту.

     2) суспільні блага, що визнаються об’єктом відносин власності з точки зору їх цінності для суб’єктів повинні розглядатись в економічному аспекті (їх здатність задовольняти певні суспільні потреби) та аспекті юридичному (обсяг прав, що слідує за річчю (або передається разом з річчю) становить для суб’єктів не меншу цінність, ніж споживчі якості речі). Права на річ, що є у суб’єкта визначає його можливість господарчо використовувати суспільне благо.

     3) права на суспільне благо, з  одного боку встановлюють певний  зв’язок особи і суспільного блага (навіть не маючи можливості здійснювати свої права власника фактично, особа залишається ним юридично), а з іншого – регулює відносини між людьми з приводу цього блага.

     4) для об’єкта права власності,  очевидно, суттєвим є не його матеріальна форма (така форма може бути чисто умовною як це має місце щодо цінних паперів, а здатність бути об’єктом цивільно-правового обігу взагалі).

     Зміст правовідносин власності. Зміст  цивільних правовідносин складають  суб’єктивні права і суб’єктивні  обов’язки. В юридичній літературі суб’єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:

     1) Право на власні дії. Вид  і міра поведінки, що може  здійснюватись уповноваженою особою.

     2) Право на чужі дії. Право  (або можливість) від інших осіб  поведінки, яка забезпечує здійснення  своєї діяльності;

     3) Право на захист. Право або  можливість вимагати застосування  засобів державного примусу до  зобов’язаних осіб.

     Суб’єктивне цивільне право – можливості відповідного суб’єкта; вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, що забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу.

     Суб’єктивне право пов’язане з суб’єктивним обов’язком. Оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов’язаних осіб. Суб’єктивний обов’язок – міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи.

     Залежно від характеру зв’язку між суб’єктивним правом і обов’язком зобов’язана особа може здійснювати:

11. Активну роль. Вчиняти певні дії.
12. Пасивну роль. Утримуватись від посягань на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав.