Поняття авторського права та сфери його дії

    Своєрідною формою права на винагороду є право слідування. Його суть полягає в тому, що автор протягом свого життя, а після його смерті його спадкоємці протягом строку дії авторського права користуються невідчужуваним правом на одержання п'яти відсотків від ціни кожного наступного продажу оригіналу твору образотворчого мистецтва через аукціон, галерею, салон, магазин тощо, що йде після першого його відступлення, здійсненого автором твору (право слідування).

    Збір і виплата винагороди, одержаної в результаті використання права слідування, здійснюються через організації, які управляють майновими правами авторів на колективній основі.

 

 

 

 

 

 

5. Договори на створення і використання об’єктів інтелектуальної власності.

 

Одним з видів договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. За цим договором одна сторона (творець — письменник, художник) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) і в установлений строк. Характерною ознакою цього договору, яка, зокрема, відрізняє його від ліцензійного договору, є те, що на момент його укладання відповідного об'єкта інтелектуальної власності ще не існує — створення цього об'єкта є одним з основних обов'язків творця.

Договір про створення  за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності  слід також відрізняти від договору підряду. В обох договорах має  місце виконання певної роботи, але різним є її характер. Робота творця за договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності завжди є творчою, а її результатом є створення об'єкта права інтелектуальної власності (написання роману, створення скульптури). На відміну від цього, робота підрядчика загалом не є творчою — вона має, як правило, технічний характер.

У ст. 1112 ЦК України нічого не сказано про те, чи є такий  договір відплатним чи безвідплатним. Якщо в договорі сторони не визначать умову щодо його відплатності чи безвітплатності, то спрацьовуватиме закріплена ст. 626 ЦК України презумпція відплатності договору. Більше того, якщо такий договір укладається на створення і використання об'єкта авторського права, то він завжди буде відплатним, оскільки автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК України та іншим законом (ст. 445 ЦК України).

Певною специфікою характеризується суб'єктний склад договору про створення  за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. Річ у тому, що однією із сторін цього договору завжди виступає творець — письменник, художник тощо. Відповідно до законодавства України про інтелектуальну власність творцем може бути тільки фізична особа, тобто людина. Тому однією із сторін договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності завжди є фізична особа (творець).

Договір про створення  за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності  не може містити умов, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів. Згідно із ч. 4 ст. 1112 ЦК України такі умови є нікчемними.

Діючий Цивільний кодекс України дві глави (85 і 86) присвятив  договорам у сфері інтелектуальної  власності, виділивши їх в окрему групу договорів і виокремивши їх. Законодавець цим ніби підкреслив їх специфічний характер

         Новелою Цивільного кодексу України  є те, що він відмовився від  поділу договорів у сфері творчої  діяльності за їх видами. Цивільний  кодекс не містить такого виду договорів, як авторські, патентні договори. Ще однією новелою ЦК стосовно  цих договорів є те, що вони не потребують спеціальної державної реєстрації, як це вимагалося за законами України про інтелектуальну власність. Відповідно до статті 1114 ЦК зазначені договори можуть реєструватися лише на вимогу однієї або обох осіб. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об’єкт права інтелектуальної власності. Проте факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації. Це виняток із загального правила, але він поки що ЦК не передбачений, проте наведена стаття 1114 допускає таку можливість, передбачену іншим законом [2; С.6].

         Згідно зі ст. 1107 ЦК розпорядження  майновими правами інтелектуальної  власності здійснюється на підставі  таких договорів:

1)   ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності;

2)   ліцензійний договір;

3)   договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності;

4)  договір про передання виключних майнових прав  інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності [1; С. 352].

Окремо дослідники виділяють  договори на виконання науково-дослідних  або дослідно-конструкторських та технологічних  робіт. При визначенні місця цих  договорів у системі цивільно-правових договорів їх часто пов’язують за  юридичною природою з підрядними договорами. Слід зазначити, що одні автори вважають ці договори різновидом підрядних, інші – лише відносять їх до групи підрядних договорів. Дійсно, в Цивільному кодексі України норми, які регулюють правовідносини з виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт (глава 62), містяться серед договорів підрядного типу. Проте, М. Великанова не погоджується з тим, що дані договори  є різновидом договору підряду. Вона доходить висновку, що договори на виконання науково-дослідних дослідно-конструкторських і технологічних робіт мають специфічні ознаки, що відрізняють їх від усіх інших цивільно-правових договорів. Усі відмінності полягають в особливостях предмету, суб’єктного складу, структури договірних відносин, майнової відповідальності сторін тощо. Тому ототожнювати договори на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт із договорами підряду, договорами у сфері капітального будівництва, договорами поставки чи договорами про створення та використання результатів інтелектуальної власності не можна [2; С. 14 – 15].

Цікавим є регулювання  створення об’єкта інтелектуальної  власності за трудовим договором. Насамперед законодавець відійшов від понять «службовий твір», «службовий винахід (корисна модель, промисловий зразок)», що були привнесені у вітчизняне законодавство із законодавства інших країн. Оскільки трудовий договір в національній доктрині права знаходиться у сфері впливу виключно трудового права, то до прийняття ЦК України зазначені правові конструкції вимагали додаткової аргументації щодо створення механізму співвідношення цивільно-правових відносин, які виникають у зв’язку зі створенням та використанням об’єктів права інтелектуальної власності, з трудовими відносинами, обумовленими трудовим договором, який існує міх творцем (автором) і роботодавцем.

Частина 1 ст.429 ЦК України  регулює порядок набуття права  інтелектуальної власності на «службові» об’єкти права інтелектуальної власності виключно виходячи з безпосереднього зв’язку їх з трудовим договором. У цій статті встановлюється особливий правовий режим на об’єкт права інтелектуальної власності, який створений протягом певного періоду часу, тобто в межах терміну дії належним чином оформленого трудового договору. Саме цей факт є вирішальним для встановлення відповідного правового режиму регулювання права інтелектуальної власності щодо об’єктів, про які йдеться мова в ст. 429 ЦК України. Другим юридичним фактом, наявність якого обов’язкова для застосування частини 1 ст. 429 ЦК України є те, що результат творчої, інтелектуальної праці безпосередньо повинен бути пов'язаний із виконанням трудових функцій (трудових обов’язків) працівника. Інших ознак, що могли б вплинути на регламентацію відносин щодо створення та набуття права на об’єкти права інтелектуальної власності у зв’язку з виконанням трудового договору (що виникли до 01.01.2004 р.), у ЦК України немає  [4; С. 54 – 55].

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Проголошений Україною курс на європейську інтеграцію вимагає від нашої держави утворення та функціонування національної системи охорони авторського права та суміжних прав у межах спільного ринку інтелектуальної власності, об’єктом якого є і продукція діяльності засобів масової інформації. За останні роки Україна значно активізувала процес входження до світових структур, пов’язаних зі сферою інтелектуальної власності, і вже є учасницею 15 із 26 універсальних міжнародних конвенцій та договорів у цій галузі. Внесення України Міністерством торгівлі США до списку “301” – країн з низьким рівнем захисту прав інтелектуальної власності – спричинило істотні труднощі в зовнішньоекономічній діяльності держави та водночас виявилося стимулом, який спонукає до розвитку системи охорони інтелектуальної власності в Україні. Прийняттям Закону України “Про авторське право і суміжні права” в грудні 1993 р. та його оновленою редакцією від 22 травня 2003 р. було розпочато процес інтеграції України до європейського правового поля. Наша держава зробила значні кроки на шляху до гармонізації вітчизняного законодавства з авторського права та суміжних прав із нормами Європейського Союзу. Відповідно до підписаних угод у сфері охорони інтелектуальної власності, були прийняті важливі закони та підзаконні акти, що засвідчили спроможність нашої держави адекватно та своєчасно реагувати на глобальні процеси, які відбуваються у сфері авторсько-правового регулювання у світі.

Сьогодні система захисту  інтелектуальної власності в  Україні практично сформована. Її регулюють 37 законів і понад 100 підзаконних актів, дія котрих поширюється, принаймні, на 16 самостійних об’єктів авторського права в галузі науки, літератури та мистецтва, а також на такі об’єкти суміжних прав, як виконання, фонограми, відеограми та передачі (програми) організацій мовлення. Індустрія засобів масової інформації також зазнала суттєвих змін в умовах утвердження ринкових відносин у всіх сферах людської діяльності. Інформація перетворюється на товар, а її отримання стає гарантом стабільного прибутку. В такій ситуації проблема охорони авторського права є важливим компонентом законодавчих меж, які забезпечують правовий захист та конкурентоспроможність індустрії масової інформації.

Сприяючи створенню  умов для творчої праці, забезпечуючи правове визнання й охорону творчих напрацювань, закріплюючи за авторами права на використання створених ними набутків і отримання доходів від їх використання, авторське право водночас створює умови для використання інтелектуальних надбань в інтересах суспільства, з просвітницькою та пізнавальною метою. Забезпечення належного рівня охорони авторського права сприятиме підвищенню рівня довіри до засобів масової інформації як поширювача культурологічної та освітньої інформації в суспільстві та стимулюватиме не лише творчу діяльність, але й відповідальність за її результати.

Творчість є основою  прогресу суспільства та підвищення добробуту його членів, проявом природного права людини і предметом правового  регулювання. Глобальне спрямування  механізму охорони права свободи  творчості виявляється у тому, що норми права повинні регулювати відносини на користь фізичної особи-творця і надавати можливість реалізовувати належні права та правомірні інтереси, забезпечувати належний рівень охорони та захисту прав приватними і публічними засобами. Це зумовлює рівень і систему національного законодавства. Міжнародне гуманітарне та спеціальне законодавство при цьому є орієнтиром для національних систем права і служить засобом гармонізації національних законодавств.

 

 

 

 

 

Список  використаної літератури.

 

1. Конституція України. - К.: Юрінком Інтер, 1998.-72с.

2. Цивільний кодекс  України // ВВР України. – 2003. - №№40-44. - Ст.356.

3. Кримінальний кодекс  України // ВВР України. – 2001. №25-26. - Ст.131.

4. Закон України “Про  авторське право і суміжні  права” від 23 грудня 1993 р. // ВВР України. – 1994. - №13. - Ст.64.

5. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16 листопада 1992 р. // ВВР України. – 1993. - №1. - Ст. 1.

6. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993 р. // ВВР України. – 1994. - №10. - Ст. 43.

7. Авторське право і суміжні права / За ред. О.Святоцького і В.Дроб’язка. – К., 2000. – С.29-33.

8. Афанасьєва К.О. Авторське право: Практ.посіб. - К.: Атіка, 2006. – 224 с.

9. Дахно І.І. Право інтелектуальної власності: Навч.посіб. – Вид.2-ге, перероб. і доповн. – К., 2006. – 278 с.

10. Дроб’язко В.С. Право інтелектуальної власності. – К., 2004.

11. Корчевний Г.В. Розвиток законодавства про адміністративну охорону авторського права і суміжних прав в Україні // Правова держава ОНУ ім. І.І. Мечникова. – Одеса: Астропринт, 2002. - № 5. – С. 171-175.

13. Кройтор, Я.О. Чапічадзе, М.О. Самойлов / За ред. Р.Б. Шишки та В.А. Кройтора. - X.: Еспада, 2004. - 176 с.

14. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: У 2 т. / За відп. ред. О.В.Дзери. – К., 2005. – Т.1. – 832 с.; Т.2. – 1088 с.

15. Право інтелектуальної власності: Підручн. / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. — К., 2002.

16. Прахов Б.Г. Уголовный кодекс Украины и охрана интеллектуальной собственности // Защита прав интеллектуальной собственности: проблемы и пути решения. – Симферополь, 2003. – С. 3-4.