Приклад: сторони уклали договір купівлі-продажу, за яким продавець зобов'язується передати покупцеві у власність офісні меблі фірми «Софія», а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар та сплатити за нього певну суму коштів. Далі по тексту зазначено, що кількість, асортимент, номенклатура та якість товару визначені у специфікації, що є невід'ємною частиною договору. Ціну сторони встановили в договорі чітко, а от специфікацію до договору так і не підписали. Висновок. Предмет договору (офісні меблі фірми «Софія») є настільки невизначеним, що не дає змоги зрозуміти, що саме розраховує отримати за договором покупець і планує передати продавець. Такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся.

     От  чому особливо важливо вже при  складанні договору прийняти всі заходи для дотримання описаних вище вимог з метою запобігання застосування наслідків визнання договору неукладеним. Піднімаючи питання про неукладання договору, варто розрізняти насамперед два види наслідків:

1. неможливість застосування до правовідносин, що виникли за даним договором, установлених способів захисту порушених прав;
2. можливість застосування до правовідносин, що виникли за даним договором, спеціальних способів захисту порушених прав [21, c. 417]

     Наслідки  першого виду обумовлені існуванням ст. 631 ЦКУ, відповідно до якої договір набирає сили і породжує суб'єктивні права й обов'язки з моменту його укладання. Отже, результатом визнання договору неукладеним буде відсутність наступних правових можливостей:

1. сторони договору будуть позбавлені можливості взаємного спонукання до виконання умов договору, що визнаний неукладеним;
2. неукладений договір не може бути доповнений, змінений чи розірваний, оскільки подібні дії можливі тільки у відношенні укладеного договору;
3. визнання договору неукладеним позбавляє потерпілу сторону можливості вимоги від винної сторони стягнення грошової заборгованості, повернення втраченого майна на підставі норм права, що регулюють договірні відносини, оскільки договірних відносин у даному випадку не існує;
4. у результаті визнання договору неукладеним потерпіла сторона позбавляється можливості стягнення встановлених договором або нормативно-правовим актом штрафу, пені, відсотків і т.п. унаслідок відсутності порушення зобов'язань за неукладеним договором;
5. по визнаному неукладеним договору не існує можливості вимоги відшкодування збитків з винної сторони, пов'язаних з невиконанням чи неналежним виконанням договору, у силу того, що неукладений договір не може установити обов'язку виконання умов договору, що, у свою чергу, позбавляє можливості залучення винної сторони до відповідальності за невиконання договору [18, c. 324].

     Наслідки  другого виду обумовлені існуванням вимог глави 83 ЦКУ, що регламентує  правові наслідки безпідставного збагачення. Унаслідок визнання договору неукладеним  постраждала сторона буде мати правові підстави використання спеціальних способів захисту порушених прав.

     Законодавець  виділяє наступні підстави визнання правочину  недійсним:

     1. Підставою недійсності  правочину є недодержання в  момент укладання правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 ЦК України. (Зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.)

     2. Недійсним є  правочин, якщо його недійсність  встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

     У випадках, встановлених Цивільним Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

     3. Якщо недійсність  правочину прямо  не встановлена  законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). []

     Юридичні  наслідки недійсних договорів достатньо  чітко регламентовані в статтях 215 — 236 ЦК. За загальним правилом недійсний договір не породжує юридичних наслідків, окрім тих, які пов’язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК України). Загальним наслідком, пов’язаним з недійсністю договору, є двостороння реституція. ЦК України також регулює такі питання, як строк для пред’явлення вимог про застосування наслідків недійсності договору, недійсність окремих частин договору, визначає момент недійсності договору. Крім того, ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, закріплює право сторони, що постраждала в результаті вчинення недійсного договору, вимагати відшкодування заподіяної моральної шкоди і збитків ч. 2 ст. 216 ЦК України. Що стосується юридичних наслідків неукладеного договору, то тут все складніше. ЦК України окремо не виділяє подібних правових наслідків. Можливо, це викликано тим, що на відміну від недійсного договору, неукладений договір розглядається як такий, що не існує у принципі і, відповідно, не може мати яких-небудь наслідків. Тут цікаво звернути увагу, що ГК України, який, у свою чергу, також містить положення про порядок укладення договорів і про істотні умови договорів ст. 180, на відміну від ЦК України установлює норму, згідно з якою, якщо сторони не досягли згоди за всіма істотними умовами договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся), тобто він є неукладеним через пряму вказівку про це в законі. ГК України також визначає, що якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії з його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України. Тобто ГК України дає більш-менш зрозуміле визначення неукладеного договору (договору, що не відбувся), але не дає прямої відповіді про те, які ж юридичні наслідки наступають у вказаному випадку, а відсилає до ЦК України, який, як вже було сказано, окремо не виділяє подібних правових наслідків. На практиці ж трапляється, що сторони не уклали договір, але вже зробили певні юридичні дії, направлені на його виконання. У такій ситуації єдиним правильним рішенням для сторони, яка таки позбулася певної кількості благ, є застосування інституту придбання майна без достатньої правової підстави, який був закріплений у ЦК УРСР (розділ 43) і також знайшов своє місце в ЦК (розділ 83) []. Схожість правових механізмів Порівнюючи юридичні наслідки недійсного і неукладеного договору, можна сказати, що вони багато в чому збігаються. Як уже було сформульовано, наслідками недійсного договору є двостороння реституція, а у разі її неможливості — відшкодування вартості за ціною, що діє на момент відшкодування. У випадку ж з неукладеним договором (ст. 1212 ЦК України) сторона, що одержала майно без правової підстави, також повинна повернути його в натурі, а у разі неможливості — відшкодувати його вартість, яка визначається судом на момент розгляду спору про його повернення. Тобто у випадку з неукладеним договором маємо ту ж саму реституцію та ідентичний механізм відшкодування вартості майна (послуг, робіт) у разі неможливості його повернення в натурі. Окрім того, ст. 1214 ЦК України, що встановлюють обов’язок сторони, яка придбала майно без достатньої правової підстави, відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати; право сторони, яка придбала майно без достатньої правової підстави, вимагати відшкодування понесених нею необхідних витрат на майно, а також право потерпілої сторони на відсотки за користування грошовими коштами (у разі безпідставного придбання грошових коштів), можуть бути наслідком як недійсного, так і неукладеного договору. Таким чином, юридичні наслідки недійсного і неукладеного договору є майже ідентичними. Майже тому, що відшкодування збитків і компенсація моральної шкоди, передбачені ст.. 216 ЦК, може бути наслідком тільки договорів, визнаних недійсними, або договорів, недійсність яких встановлена законом. Отже, якщо є вибір, яку позицію обирати в суді, то більш розумно побудувати свій захист на тому, що спірний договір не було укладено взагалі і немає підстав для визнання його недійсним. У разі, якщо вдалося переконати суд у своїй правоті, то можна хоча б уникнути відшкодування збитків і компенсації моральної шкоди [].

     Факт  придбання чи заощадження майна (цінностей) без відповідних правових основ одним суб'єктом правовідносин  за рахунок іншого суб'єкта правовідносин  припускає виникнення зобов'язань  особливого виду, які називаються  кондикційними. Кондикційні зобов'язання відносяться до числа позадоговірних зобов'язань. Кондикційні зобов'язання — інститут зобов'язального права, норми якого регулюють відносини, що виникають із набуття та/або збереження майна без достатньої правової підстави. В ЦК України вони названі «зобов'язаннями, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав» і регулюються ст. 469—471. Зміст кондикційних зобов’язань полягає у тому, що особа, яка без достатньої підстави, встановленої законом або договором, набула або зберегла майно, має повернути його іншій особі, за рахунок якої і відбулося відповідно набуття або збереження майна, а ця особа має право вимагати від зобов'язаної особи виконання зобов'язання. Основна мета кондиційних зобов'язань — відновлення майнового положення того суб'єкта, за рахунок якого інший суб'єкт безпідставно збагатився.

РОЗДІЛ 3. Зміна  та розірвання цивільно-правового договору

3.1. Поняття та підстави зміни  і розірвання договору

     Після укладення договору і зокрема під час його виконання може виникнути потреба у його зміні чи розірванні. Право на зміну або розірвання договору є логічним продовженням свободи сторін на вступ у договірні відносини та визначення змісту договору. За загальним правилом зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Серед підстав припинення зобов'язань ЦК України називає домовленість сторін, зокрема домовленість про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (новація) ст.604 ЦК України, передання боржником кредиторові відступного ст. 600 ЦК України. Проте за договором на користь третьої особи з моменту вираження третьою особою наміру скористатися своїм право сторони не можуть розірвати або змінити договір без згоди третьої особи, якщо інше не встановлено договором або законом ч. 3 ст. 636 ЦК України.

      Підстави  припинення договору ідентичні підставам  припинення цивільних зобов’язань. Основні підстави розірвання та зміни  укладеного та дійсного договору:

1. Домовленість сторін, яка можлива лише у разі, якщо інше не передбачено в договорі чи законі. Домовленість про зміну чи припинення договору здійснюється в тій же формі, що й договір якщо інше не передбачене законом. В окремих випадках змінення чи припинення зобов’язань за згодою сторін може обмежуватись інтересами інших осіб.
2. Істотне порушення іншою стороною умов договору, тобто таке порушення стороною договору, коли в наслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Така зміна та припинення укладеного договору можлива лише за рішенням суду на вимогу однією із сторін за договором.
3. Одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Наприклад, ЦК вказує що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов’язком передати подарунок у майбутньому, надання послуг, комісії, тощо. У разі односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони [20, c. 279]

     Розірвання (зміна) договору у зв'язку з істотними  змінами обставин є самостійним  випадком припинення (зміни) договірних зобов'язань, метою якого є необхідність відновлення балансу інтересів сторін договору, істотно порушеного внаслідок не передбачуваної зміни зовнішніх обставин, що не залежать від волі сторін. Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни або розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин, договір може бути розірваний (змінений) лише за рішенням суду на вимогу зацікавленої сторони. При цьому, розірвання договору допускається лише при наявності одночасно чотирьох обов'язкових умов:

По-перше, має припускатися, що сторони при  укладенні договору виходили з того, що такої зміни обставин не відбудеться, тобто не могли розумно передбачати можливість її настання.

По-друге, зміна обставин повинна бути зумовлена  причинами, які заінтересована сторона  не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися за характером договору і умовам обороту.

По-третє, виконання договору при наявності  істотної зміни обставин настільки  порушило б співвідношення інтересів  сторін і значно позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

По-четверте, із звичаїв ділового обороту чи суті договору не витікає, що ризик зміни  обставин несе зацікавлена сторона, тобто сторона, яка звернулася до суду з вимогою про зміну чи розірвання договору [9, c. 360].

     При розірванні договору судом внаслідок  істотної зміни обставин застосовуються загальні правила щодо наслідків  розірвання договору. Однак слід враховувати, що це правило є винятком з встановленого ч. 4 ст. 653 ЦК України загального правила, згідно якого сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору. В даному випадку на вимогу будь-якої з сторін суд визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору [22, c. 230].

     При наявності істотної зміни обставин зміна договору за рішенням суду допускається лише як виняток. Для цього, крім наявності всіх чотирьох умов, необхідна наявність ще однієї із двох умов: розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом. До того ж суд, на вимогу будь-якої із сторін визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв’язку з виконанням цього. Істотну зміну обставин треба відрізняти від обставин непереборної сили. Непереборна сила тягне неможливість виконання зобов'язання і є підставою для звільнення сторони від відповідальності за невиконання. Істотна зміна обставин не тягне неможливості виконання, така можливість зберігається, але таке виконання стає вкрай невигідним для однієї з сторін і порушує її інтереси. 
 
 
 

3.2. Порядок  зміни та розірвання договору  в цивільному праві України

     За  загальним правилом за відсутності  згоди сторін про зміну або  розірвання договору він може бути змінений чи розірваний на вимогу однієї із сторін лише за рішенням суду при наявності певних підстав, передбачених договором або законом. Однією із таких підстав є істотне порушення договору другою стороною. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору, тобто йдеться про таке порушення договору однією із сторін, яке спричиняє для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору. При цьому сторона, яка ставить питання про розірвання чи зміну договору, має довести наявність істотного порушення договору та наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною. Така шкода може бути виражена у вигляді як реальних збитків та упущеної вигоди, так і моральної шкоди [10, c. 93].

     У нормах, що регулюють окремі види договорів, іноді наголошується на істотному порушенні договору однією стороною як підставі для розірвання чи зміни договору. Так, у разі істотного порушення продавцем вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення покупець має право за своїм вибором:

- відмовитися  від договору і вимагати повернення  сплаченої затовар грошової суми;

- вимагати  заміни товару (ч.2 ст.678 ЦК України).

     Слід  розмежовувати випадки, коли у сторони  за договором виникає право пред'являти в судовому порядку вимогу про  зміну чи розірвання договору, і  випадки, коли сторона може в односторонньому порядку відмовитися від договору в повному обсязі або частково. Одностороння відмова від договору (повна або часткова) допускається, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. При цьому стороні не потрібно звертатися до суду для визнання правомірності відмови. Сам факт відмови призводить до повного припинення зобов'язання або до часткової його зміни. Звичайно, це не позбавляє контрагента можливості оспорювати в суді обґрунтованість такої відмови на підставі загальних положень ЦК України про захист порушених прав ст.16.

     Важливо також з'ясувати, в який момент договір  вважається зміненим чи розірваним у  разі односторонньої відмови від  нього. При зміні чи розірванні договору за домовленістю сторін зобов'язання змінюється або припиняється з моменту досягнення сторонами домовленості про це, а при зміні чи розірванні договору в судовому порядку — з моменту набрання рішенням суду законної сили ч. 3 ст.653 ЦК України. При односторонній відмові від договору (у випадках, передбачених договором чи законом) договір слід вважати зміненим чи розірваним з моменту одержання контрагентом повідомлення про відмову (за аналогією з офертою та акцептом при укладенні договору).