Особливості договору дарування

                                                          ЗМІСТ

 

 

ВСТУП 3

1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА  ДОГОВОРУ 

ДАРУВАННЯ 5

1.1. Історичні  аспекти розвитку договору дарування 5

1.2. Поняття  договору дарування та його  місце в системі цивільно-правових

договорів 9

2. ЕЛЕМЕНТИ ТА ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ  ДОГОВОРУ ДАРУВАННЯ 16

2.1. Суб’єктний склад договору дарування 16

2.2. Зміст  договору дарування 17

2.3. Форма  та особливості укладення договору  дарування 20

3. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ЗА ДОГОВОРОМ ДАРУВАННЯ. ПРАВОВІ НАСЛІДКИ

ПОРУШЕННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЗА ДОГОВОРОМ ДАРУВАННЯ 22

3.1. Права  та обов’язки сторін за договором дарування 22

3.2. Правові  наслідки порушення зобов’язань за договором дарування 26

3.3. Припинення  договору дарування 27

3.4. Особливості  договору дарування в країнах  ЄС 31

ВИСНОВКИ 36

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 39

 

ВСТУП

 

Актуальність теми курсової роботи. З проголошенням незалежності України пов’язується прогресивний розвиток українського суспільства, усіх сфер його життєдіяльності, зокрема сфери права. Становлення ж в Україні розвинутого громадянського суспільства та побудова суверенної, демократичної, правової, соціальної держави, яка повинна служити суспільству і людині, тісно пов’язані з розвитком приватного права, можливістю цивільно-правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Прийняття Цивільного кодексу України стало  безперечно необхідною і невідкладною умовою для становлення в нашій державі демократичного, громадянського суспільства, пріоритетом в якому слугуватиме людина, її права та свободи.

Історичний  досвід переконливо доводить надзвичайну  роль таких цивільно-правових кодифікацій  не тільки для розвитку громадянського суспільства в цілому. Цивільні кодекси  виконують роль стабілізатора суспільства, економічної інтеграції та системоутворюючого елемента всієї правової системи. Прийняті в Європі у ХІХ столітті Французький  цивільний кодекс (відомий у світі  як «Кодекс Наполеона») та Німецьке цивільне укладення відіграли велику роль в утвердженні принципів європейських революцій, у створенні сучасного вільного європейського суспільства, в розвиткові вільного підприємництва. Вони, як виявилося, несли в собі ще й велику стабілізуючу силу. Взяти, наприклад, Францію, де Цивільний кодекс 1804 року діє і до сьогодні. Це забезпечило правонаступництво суспільного життя та правового розвитку Франції, незважаючи на численні революції та перевороти протягом всього цього періоду. Доведено, що цивільне право Франції зберегло необхідну для суспільства стабільність та найважливіші юридичні завоювання Великої революції 1789 - 1799 років.

У цивільних  кодексах закладено також могутній потенціал економічної інтеграції держав. Можна стверджувати, що підґрунтям сучасного Європейського Союзу  були саме цивільно-правові кодифікації  ХІХ та ХХ століть. Сьогодні ведеться велика робота над гармонізацією  цивільного права в рамках Євросоюзу. Окремі європейські країни переглядають кодифікації приватного права. яскравим прикладом цього є реформа  цивільного права в Нідерландах, що триває вже майже 50 років, результатом  якої стала модернізація цивільного права. На порозі проведення такої реформи  стоїть Німеччина. До європейського  порядку денного внесено питання  про створення Єдиного Цивільного кодексу Європи. Реалізація цього  проекту в наступному столітті змінить  обличчя світу.

У країнах, що утворилися після розпаду СРСР, відразу ж розпочалися кодифікаційні  роботи в галузі цивільного права. Росія - одна із перших країн, що прийняла Цивільний  кодекс (частина I - 1994 р.; частина II - 1995 р.). У Казахстані, Узбекистані, Киргизстані, Грузії також прийнято нові цивільні кодекси як єдині кодифікаційні  акти для всієї сфери майнових та особистих немайнових відносин.

Розвиток  вільних економічних (ринкових) відносин в Україні обумовлює потребу  у теоретичній розробці «найбільш доцільної та адекватної» форми опосередкування таких відносин – цивільно-правових договорів. Серед інших, особливе становище у системі договорів про передачу майна у власність посідає договір дарування. Якщо у ЦК УРСР 1963 р. містилося лише дві правові норми, присвячені договору дарування, то у ЦК України даному договору присвячено 14 статей (ст. 717-730) виділених в окрему главу 55 «Дарування». Тому правове регулювання договору дарування потребує докладного дослідження.

Об’єктом дослідження є договір дарування у цивільному праві України.

Предметом дослідження в роботі є система нормативно-правових актів і ділової практики, яка регулює усі взаємозв’язки і взаємозалежності, що присутні в проблемі правового регулювання договору дарування.

Метою роботи є дослідження правового регулювання договору дарування за цивільним законодавством України, зокрема, розгляд правової природи дарування, вивчення поняття договору дарування, його ознак, предмету, форми та змісту, а також питань припинення договору дарування.

 

1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА  ДОГОВОРУ 

ДАРУВАННЯ

 

1.1. Історичні аспекти розвитку договору  дарування

 

Недостатня  урегульованість відносин з приводу  безоплатної передачі майна у  власність у Цивільному кодексі 1963 р. є, очевидно, результатом недооцінки законодавцем та вітчизняною наукою цивільного права важливості правового  інституту дарування.

Така  «непопулярність» дарування як об’єкту наукових досліджень, зумовлюється:

- маловживаністю (поширення, як правило, у сімейних, родинних відносинах). Значну кількість  дарівних актів у сімейних  відносинах можна пояснити рецепцією  континентальною Європою приватного  римського права, котре значне  місце у регулюванні сімейних  майнових відносин приділяло  саме даруванню (зокрема, обмеженню  свободи дарування між подружжям,  між близькими особами одного  будинковолодіння) [15, с. 489, 493, 536-537, 549, 550];

- безоплатністю  - невідповідністю принципу еквівалентності  в цивільному праві (односторонній  рух вартості від дарувальника  до обдарованого). Цікава з цього  приводу точка зору російських  вчених А.П. Сєргєєва та Ю.К.  Толстого : «На перший погляд відсутність зустрічного задоволення, тобто безоплатність зобов’язання, не відповідає природі цивільного права. Оскільки майнові відносини, котрі входять у його предмет, традиційно сприймаються як матеріально-вартісні, товарно-грошові відносини. Дія ж макроекономічного закону вартості у повній мірі проявляється лише в оплатних зобов’язальних правовідносинах, оскільки саме тут відбувається своєрідний обмін товарами (речами, товарами, послугами). Однак, і безоплатні правовідносини, так само як і абсолютні правовідносини (для яких взагалі не властивий поділ на «оплатні-безоплатні»), також можуть відчувати дію закону вартості, хоч, і не настільки відчутно. Так, правовідносини власності безпосередньо не пов’язані з грошовим обміном. Зате вирішення питання про належність особам тих чи інших речей є необхідною підставою для участі цих осіб в цивільному обороті, а об’єм і характер належних їм речових прав здебільшого передбачають зміст майбутніх зобов’язальних відносин. Основним, мабуть, є те, що річ не втрачає притаманну їй якість товару і тоді, коли вона переходить від однієї особи до другої безоплатно.» [6, с. 117];

- постійним недотриманням як  простої письмової, так і нотаріальної  форми договору (що, безперечно, є  наслідком звичаєвого (побутового) порядку відчуження майна на  користь інших осіб).

Дарування є одним з найстаріших інститутів цивільного права. Так, формування інституту  дарування в римському праві, як підстави виникнення права власності  розпочалось в період республіки (V-I ст. до н.е.). Хоча тут воно розглядалось радше як одностороння угода, оскільки саме вчення про дарування розміщали  у загальній частині цивільного права. Винятки стосувались обіцянок дарунку, якщо вони здійснювались у  формі стипуляції, тоді можна було б угледіти елементи консенсуальності угоди – договору. Основа сучасних положень щодо предмету та ознак дарування  закладена у творах видатних дореволюційних вчених-цивілістів Мейера Д.І., Шершеневича  Г.Ф., Грімма Д.Д., Дністрянського Станіслава. Цікаво, що дані автори по-різному розглядали дарування і його місце в системі  цивільного права. Так, наприклад, Д.І. Мейер та Д.Д. Грімм інститут дарування  розміщали у загальній частині, хоча перший відносив дарування до розділу «майнові права» (зокрема, як спосіб набуття майнового права), а інший – у контексті римського приватного права, взагалі виділяв особливе «вчення про дарування» при загальних положеннях про угоди.

Розглянемо  детальніше причини віднесення дарування  як до способу набуття майнових прав, так і до односторонніх угод.

1. Д.І.Мейер  відносив категорію «майнове право» до числа об’єктів цивільних прав: «Майнове право є тим благом, з приводу якого кредитор набуває право на чужі дії» [14, с. 191]. Відповідно, дарування виступає як спосіб «відчуження права [14, с. 194] (конструкція переходу не речі, а права на неї). Для дарування характерними є такі риси:

Дарувальник позбавляється якого-небудь майнового  права при житті (дарування на випадок смерті Мейер вважав звичайним  заповітом). Немає необхідності, щоб  відчуження права з його набуттям були рівноцінними для контрагентів: «подароване» майнове право може бути «більш важливе» для особи обдарованої, ніж для дарувальника – потребується лише сам факт відчуження. Обдарована особа набуває право, якого у неї перед цим не було – вона збагачується. Без набуття права, без розширення сфери майнових прав особи – немає й дарування. Дарування представляє собою без еквівалентне набуття права однією особою внаслідок його відчуження іншою.

2. Основною  причиною віднесення дарування  до односторонніх угод слугувала  сама наявність у римському  праві інституту дарування на  випадок смерті (одностороннє волевиявлення  дарувальника). Д.Д.Грімм зазначав: «Питання про місце вчення про дарування (donatio) в системі римського права до цієї пори вирішується по-різному. Одні вчені викладають це вчення в загальній частині, інші включають його у зобов’язальне право. Без сумніву одне, що вчення про дарування має досить загальне значення, що значна кількість різноманітних юридичних угод можуть слугувати засобом для надання однією особою безоплатної користі (вигоди) іншій, що дарування може бути здійснено не тільки у формі обіцянки подарунку, але й шляхом безпосередньої передачі подарунку (дарунку, дару) однією особою іншій, що дарування зустрічається не тільки inter vivos (серед живих), а й mortis causa (з приводу смерті); у зв’язку з усім цим пропонується викласти основні начала дарування у зв’язку з загальним вченням про юридичні угоди» [7, с. 80].

Дарування Д.Д. Грімм розрізняв у широкому і вузькому розумінні. Даруванням в  широкому розумінні він називав  будь-яке надання («доставление») особою безоплатної користі (вигоди) іншій, оскільки це здійснюється по добрій волі без будь-якого обов’язку, хоча б навіть це не призвело за собою зменшення майна дарувальника. Дарування ж у вузькому розумінні – таке добровільне надання безоплатної («безвозмездной») користі (вигоди) однією особою іншій, яке передбачає зменшення власного майна дарувальника [7, с. 80-81]. Різниця між широким та вузьким розумінням дарування полягає в тому, що в римському праві обмеження стосувались лише дарування у вузькому розумінні (обмеження свободи дарування між подружжям).

Дарування у римському приватному праві  передбачалось у формах:

1) Dando – дарувальник  безпосередньо передає які-небудь  об’єкти або встановлює які-небудь речові права, наприклад узуфрукт на користь обдарованого.

2) Promittendo - дарувальник  обіцяє передати в майбутньому  яку-небудь річ або встановити  яке-небудь право на користь  обдарованого.

3) Liberando - дарувальник  прощає обдарованому борг або  відмовляється від якого-небудь  речового права на користь  обдарованого.

Як особливі види дарування передбачались:

1) Donatio remuneratoria - дарування за особливу послугу,  віддяка (особливо за рятування  життя ).

2) Donatio sub modo - дарування з покладенням на  обдарованого обов’язку що-небудь виконати; невиконання такого наказу дає дарувальнику альтернативне право вимагати виконання його або повернення дарунку (дарування під умовою).

3) Дарування  всього майна або його частини.  Використання дарувальником у  майбутньому частини від подарованого (цесія зі сторони обдарованого  стосовно дарувальника). Таке дарування  не створює універсального правонаступництва  [7, с. 81-82].

Для того, щоб з’ясувати належність дарування до односторонніх угод чи до договорів на наш погляд необхідно відповісти на запитання : яка фактична дія (завершена) у процесі здійснення дарування є більш юридично значимою (у розумінні настання позитивних юридичних наслідків для сторін угоди, тобто реалізація права власника на вільне розпорядження своїм майном і перехід права власності на це майно від однієї особи до іншої) – дії (правомірні) дарувальника по безоплатному відчуженню майна чи дії обдарованого по прийняттю дарунку (майна у власність), іншими словами – що визнати юридичним фактом – сам факт безоплатного відчуження майна чи разом з прийняттям майна обдарованим? Відповідь на це запитання має важливе практичне значення : для визначення моменту виникнення права власності; визначення правового режиму майна.

Використовуючи  теорію «юридичного складу» О.А. Красавчикова акт вчинення дарування слід розглядати як «складний юридичний склад – сукупність фактів, між якими існує пряма залежність» [13, с. 67]. Необхідність прийняття дарунку обдарованим є завершальною цеглиною у конструкції дарування, що і визначає його зобов’язальний (договірний) характер. Одна тільки угода про передання речі в дар сама по собі ніяких правових наслідків не передбачає і правовим захистом не користується [12, с. 50].

Прибічник договірного характеру дарування  Г.Ф. Шершеневич вказував:  
«Дарування – це угода, що ґрунтується на взаємній згоді, а не на волі одного дарувальника. До прийняття пропонованого дарунку особою, яку одаровують, дарування немає сили. Тому дарування призначається договором» [22, с. 336].