Информация как объект гражданских прав

     Необхідно також підкреслити, що одна з важливих, і при цьому характерних для  всіх видів інформації ознака до сьогодні не аналізувалася правниками. Натомість, така ознака очевидна: вона полягає  саме у здатності інформації до вербальної або невербальної передачі іншому суб’єкту або іншим суб’єктам. Саме у цьому  і полягає смисл інформації. З  цього приводу наявні низка напрацювань, які можуть ефективно використовуватися  при створенні проектів законів, спрямованих на вдосконалення чинного  інформаційного законодавства України.

     Інформація, як суспільне благо, що одночасно  є ресурсом ІС, має власні ознаки, структуру, і, відповідно, через них  може визначатися її сутність –  власне поняття інформації як суспільно  значущого явища.

     Тому  інформацію важливо характеризувати  з наступних позицій:

     1) ролі інформації у комунікації  – як предмету комунікації;

     2) структури інформації – у вигляді  даних або сукупності даних;

     3) розміщення складових інформації (даних або їх сукупностей)  на носіях інформації – знаках  або сигналах;

     4) характерної якості інформації  – здатності до передачі;

     3) значення інформації – можливості  досягти певного ефекту впливу  у разі передачі – сприйняття, усвідомлення, тощо.

     Такі  ознаки інформації можуть бути саме тими шляхами класифікації інформації, на які потребує поставлена задача кодифікації  законодавства про інформацію.

     Тому, підкреслю:

     1. Під інформацією як явищем  об’єктивного світу, слід розуміти  дані, або сукупність даних, які  є предметом комунікації, або  здатні бути таким, тобто можуть  бути передані від комунікатора  до реципієнта за допомогою  носіїв інформації з використанням  каналів комунікації.

     2. Носіями інформації слід визнавати  предмети об’єктивного світу,  на яких дані або іх сукупності  можуть бути розміщені, а саме  знаки або сигнали. До носіїв  інформації прямо належить також  свідомість людини.

     3. Каналами комунікації мають розумітися  біологічні, соціальні, психологічні  або технічні механізми, які  забезпечують рух носіїв інформації  від комунікатора до реципієнта.

     Отже, можна констатувати, що вітчизняне законодавство відверто орієнтоване  на забезпечення діяльності ЗМІ, журналістів, але, при цьому повною мірою нехтує забезпеченням безпеки свідомості населення від негативних медіа  впливів. Законодавство України  не передбачає критеріїв недопустимості негативних впливів на свідомість глядацької та слухацької аудиторій, навіть, не висуває  критеріїв таких впливів, не оцінює їх як негативні чи позитивні.

     У 1963 році С.Лем писав: “...всяка цивілізація  включає і те, до чого суспільство  прагнуло, і те, чого ніхто не замишляв”  [24, c. 23], і з цією думкою ми не можемо не погодитися, навіть, під впливом елементарного прикладу початкової стадії розвитку ІС - тотального (повного) покриття поверхні планети Земля можливістю вільного обміну інформацією, і, як наслідок якого ніхто не замишляв – фактично тотальну інформаційну залежність цивілізованого населення від інформаційних потоків, а також можливістю паразитування на такій залежності населення – розвитком загроз, у т.ч. злочинності, у ІС. Позитивні приклади і прогнози розробок IT, які наводять В.М.Брижко, В.С.Цимбалюк, А.А.Орехов, О.М.Гальченко: випуск комп’ютера на основі діяльності живої клітини - 2008 р., самостворення комп’ютерних текстів - 2010 р., поєднання живих істот і комп’ютерів очікується у 2012 р., створення штучного мозку – у 2017 р., виробництво штучного ока – у 2019 р. [32, c. 66] І, у той же час, некероване правовими приписами інформаційне суспільство створює загрози як на локальному, так і на глобальному рівні. Прогнози, зроблені зарубіжними вченими Е.Тоффлером та М.Кастельсом більше 20 років тому [44,412] стосовно виникнення новітніх поновлюваних джерел енергії [33,33] і зменшування роль національної держави [33,34]; стосовно використання мережі, як форми організації бізнесу і громадського обслуговування” (М.Кастельс, П.Хіманен) [25,11], можуть мати антагоністичні прояви на рівні руйнування суверенітетів, тотальних впливів на свідомість, породження явищ аномії суспільства.

     Необхідно також звертати необхідну увагу  на категорію “знання”, яка є  різновидом інформації, але є поняттями  вужчим, від останнє. Доцільно звернути увагу на філософське розуміння  терміну „знання”, оскільки правове  визначення поняття “знання” відсутнє, і, відповідно, праворозуміння цього  феномену не можливе без запозичення. Під знаннями сучасна філософська  наука розуміє „продукт суспільної діяльності людей; ідеальне вираження  у знаковій формі об’єктивних  якостей і зв’язків світу” [30,112]. З наведеного твердження можна зробити висновок, що філософська категорія “знання” характеризується наступними ознаками: 1) з огляду на суб’єкт синтезу, знання є продуктом діяльності свідомості індивіда; 2) знання можуть бути представлені у знаковій формі, тобто носіями знань є сукупність знаків – носіїв. Зворотній аналіз цієї тезі вказує, що оскільки знання можуть бути розміщені на сукупності носіїв, вони являють собою сукупність даних; 3) за змістом знання є результатом суб’єктивного сприйняття і відображення свідомістю індивіда об’єктивних якостей і зв’язків світу.

     Об’єктивно, відповідно до виділених вище основних характеристик знань, останні за формальними ознаками належать до категорії  „інформація”, хоча і характеризуються додатковими ознаками, які виділяють  знання від загального масиву даних, або сукупності даних двома специфічними ознаками: 1). Знання, на відміну від  усього масиву інформації, є не результатом  суспільних відносин в цілому, а  являють собою результат саме інтелектуальної творчої діяльності людини. Тобто, знання належать до індивідуальної діяльності індивіда (далі-дослідника), або колективної діяльності дослідників - індивідів. (Ознака індивідуальної визначеності). 2). Знання, на відміну від іншої інформації, характеризуються тим, що вони виникають на базі аналізу об’єктивних даних про зв’язки і якості світу, у т.ч. суспільства, базуються на аналізі таких зв’зків і якостей. У той же час метою синтезу знань є подальший розвиток як самої бази знань, так і індивіда, і суспільства у якому і для розвитку такі знання створені. (Ознака суспільної значущості).

     Тому  під категорією знання доцільно розуміти дані, або сукупності даних, які є  результатом індивідуальної інтелектуальної  творчої діяльності людини, які базуються  на дослідженні нею об’єктивних  зв’язків та якостей світу і спрямовані на розвиток попередньої базі знань, дослідника, суспільства. Інакше кажучи, знання - це інформація, яка є результатом креативної діяльності дослідника, спрямованої на розвиток попередніх знань, самого дослідника та суспільства.

     Поняття “знання” не лише не є тотожним, а  й виступає ширшим, ніж, наприклад, законодавче  визначення науково-технічної інформації, закріплене у ст. 1 Закону України  “Про науково-технічну інформацію”  [3], де науково-технічною інформацією визнається “документовані або публічно оголошувані відомості про вітчизняні та зарубіжні досягнення науки, техніки і виробництва, одержані в ході науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності”.

     Проблема  неузгодженості і різнобарвності термінології притаманна багатьом суспільним наукам, більшість термінів, що використовуються у суспільних науках, мають, як правило, не одне значення, а деякі фундаментальні терміни нараховують навіть десятки  визначень, сформульованих у різних контекстах та для різних дослідницьких  цілей [37,18]. Проте, така різнобарвність недопустима у правовій науці, яка є інтелектуальним, знаннєвим підґрунтям букви закону. 

     РОЗДІЛ 3

     ПОНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ОБЄКТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ 

     3.1. Законодавче визначення  інформації

     Сьогодні  як ніколи життя людини тісно пов’язане  з інформацією. Усе більшого поширення  набувають такі поняття як „інформаційна  безпека”, „інформаційна політика”, „правовий захист інформації”, „відносини з приводу інформації”, „інформаційне  забезпечення” тощо. В умовах побудови правової держави інформація, як важливий ресурс суспільства, набуває все більшого значення. Тому дослідження інформації як цивільно-правової категорії, і, зокрема, визначення цього поняття, його місця в цивільному праві, є досить актуальним і викликає серйозну зацікавленість. 

     Законодавче поняття категорії „інформація” наводиться у ст. 1 Закону України „Про інформацію” № 2657-ХІІ від 2 жовтня 1992 р. (надалі – Закон „Про інформацію”): документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.

     Однак, на мою думку, це визначення не пристосовано до потреб права, оскільки має певні недоліки:

     1) Закон визначає інформацію через  категорію „відомості”. В такому  випадку акцент робиться на  те, що інформація є продуктом  осмислення людиною фактів навколишнього  оточуючого середовища, яке нею  сприймається. Між тим, за такого  підходу з поняття інформації  виключається широкий спектр  знань, що безпосередньо не  пов’язані з описом навколишнього  світу. Так, дуже важко включити  до „відомостей” не тільки  більшу частину літературних  творів, а й нереалізовані на  практиці винаходи (об’єкти патентних  прав або секрети виробництва), інформацію про можливі шляхи  розвитку ринку та способи  ведення підприємницької діяльності  тощо;

     2) інформація в Законі визначається  як відомості „про події та  явища”. Слід зазначити, що навіть  на перший погляд цей перелік  не є повним. Так, у Законі Російської Федерації „Про інформацію, інформатизацію та захист інформації” інформація розуміється як відомості про осіб, предмети, факти, події, явища та процеси незалежно від форми їх представлення. Як бачимо, в російському законодавстві це питання врегульоване більш повно. Однак, це визначення, як і його український аналог, відображає більше публічно-правовий, а не приватно-правовий підхід, і до того ж не позбавлене юридичних недоліків. Серед останніх варто назвати вичерпність переліку об’єктів, відомості про які становлять інформацію, що в аспекті динамічного розвитку інформаційних відносин може обернутися суттєвими та невиправданими обмеженнями;

     3) події та явища за волею  законодавця повинні „відбуватися”;  отже відомості про події чи  явища, що відбувалися або відбудуться  у майбутньому інформацією не  вважаються;

     4) відповідно до положень Закону, для визнання відомостей інформацією  вони повинні бути „документовані  або публічно оголошені”. Розглянемо  детальніше це твердження.

     По-перше, документ (лат. documentum – повчальний приклад; свідчення, доказ) – це матеріальна форма відображення, поширення, використання і зберігання інформації, яка надає їй юридичної сили [1]. Документ повинен мати реквізити: назву, заголовок, адресата, текст, підпис, дату тощо. Саме реквізити надають документу юридичної значущості. Отже, якщо інформація не містить реквізитів документу і водночас зафіксована, наприклад, на папері, то це вже, згідно вимог законодавства, не інформація.

     Ще  „простіше” з інформацією в електронному вигляді. Відповідно до статті 5 Закону України „Про електронні документи  та електронний документообіг”, електронний  документ – документ, інформація в  якому зафіксована у вигляді  електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. А стаття 6 цього  ж Закону зазначає, що електронний  підпис є обов'язковим реквізитом електронного документа. Отже, якщо дані передаються в електронній формі, але без відповідного реквізиту, вони не є електронним документом, а відповідно до визначення, що аналізується, – й інформацією.

     По-друге, що означає „публічно оголошені”? Яка кількість людей повинна бути для того, щоб можна було казати про публічність?

     5) дане визначення абсолютно не  узгоджене із дефініціями інших  нормативно-правових актів. Так,  у державному стандарті ГОСТ 16487-83 поняття „документ” визначено  як засіб закріплення різним  способом на спеціальному матеріалі  інформації про факти, події,  явища об’єктивної дійсності  і розумової діяльності людини [43]. Таким чином, маємо ситуацію, за якої документ – це інформація про події та явища, а інформація – це відомості про події та явища. Якщо замінити слово „інформація” у роз’ясненні категорії документу на визначення інформації, надане у Законі „Про інформацію” – отримаємо непорозуміння;

     6) на додаток до всього сказаного  можна із впевненістю констатувати, що дане визначення не відображає  усіх особливостей інформації  як об’єкту цивільних прав. Воно  побудоване без урахування методологічного  правила, згідно з яким дефініцію  явища не можна давати через  категорію, яка сама не має  чіткого та одноманітного розуміння,  закріпленого в офіційному документі.  Крім того, категорія „відомості”  не є апріорною для права,  себто такою, яка є настільки  зрозумілою та відомою, що не  потребує тлумачення.