Информация как объект гражданских прав

     Даний Меморандум є концентрованим програмним документом, який відображає мету і  завдання України у стосунках  з найбільш розвинутою і досвідченою  в даних питаннях країною.

     Найбільший  інтерес у зв'язку з цим викликає перелік тих зав­дань, що є перспективними для України.

     Відповідно  до положень Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва, підписаної 22 листопада 1994 року у Вашінгтоні, сторони визнали надзвичайно  важливим створення в Україні  сучасної телекомунікаційної інфраструктури, яка необхідна для успішного  розвитку торгових та інвестиційних  процесів, інтеграції України в світову  економіку, для розвитку охо­рони здоров'я, освіти, захисту навколишнього середовища і демо­кратії, для надання можливості доступу до набутого людством знан­ня, сприяння в інтелектуальному та духовному  розвитку.

     Також, прийнято важливий закон України  «Про приєднання України до договору Всесвітньої організації інтелектуальної  влас­ності про авторське право» (№ 2733-ІН від 20 вересня 2001 р.)

     Таким чином, можна зробити висновки про  те, що основними зав­даннями України  на найближчий час буде:

     сприяння  у співробітництві державних  та приватних структур (компаній), які  зайняті у сфері телекомунікацій; розробка в зв'язку з цим відповідного національного законодавства;

     участь  у створенні Всесвітньої інформаційної  інфраструктури, а саме: впровадження приватних інвестицій, конкурентоздатно­го  ринку, гнучкої регулюючої системи;

     сприяння  процесу розвитку мереж телекомунікацій  між краї­нами на основі відкритого доступу до сучасних технологій, їх інтеграції до Всесвітньої мережі телекомунікацій  для створення основи майбутньої Всесвітньої інформаційної інфраструктури;

     сприяння  комерційній діяльності, проектам та інвестиціям при­ватного сектору, які спрямовані на розвиток телекомунікацій; дослідження їх можливостей в  рамках меж міжнародних інс­титутів;

     заохочення  проектів, які спрямовані на розвиток та виробницт­во телекомунікаційного  обладнання для мереж загального ко­ристування.

     Звичайно, для реалізації цих планів Україна  повинна розробити спеціальні програми і Проекти, залучивши до цього  спеціалістів всіх галузей права. 

     2.2. Основні  недоліки  законодавства про  інформацію

     Сучасний  стан розвитку та поширення інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) у поєднанні зі глобалізаційними світовими перетвореннями вже не допускає сприйняття інформаційного суспільства  – як частини суспільства, обмеженої  кордонами певної держави, а має  сприйматися як національний сегмент  Глобального інформаційного суспільства  [8]. Саме з цих позицій сучасна вітчизняна наука маж сприймати розвиток інформаційного суспільства в Україні, задекларованого більше року тому у якості одного з пріоритетних напрямків розвитку сучасної України прийняттям Закону України “Про Основи розвитку інформаційного суспільства в Україні”[4].

     При цьому, у такому суспільстві недопустима  некерованість суспільних відносин, що виникають з приводу обміну інформацією - комунікацій (безпосередніх  та опосередкованих, між особистісних та масових) з правом. Як зазначала М. Теттечер: „сьогодні урядам, що допустили помилки в управлінні людьми або ресурсами, значно складніше уникнути проблем.”[26]. Слід пам’ятати, що основними ресурсами інформаційного суспільства наукою визнаються інформація, знання та ІКТ.

     Отже, питання управління державою суспільними  відносинами, що виникають з приводу  інформації, знань та ІКТ (створення, поширенням, використанням) постає у  інформаційному суспільстві на перше  місце.

     У той же час, і це неодноразово підкреслювалося  і автором і іншими науковцями, проблеми, пов’язані з некерованістю  процесами комунікацій в Україні  виникали раніше, виникатимуть вони і  далі, оскільки на рівні правового  регулювання комунікацій в державі  має місце двояка ситуація: суспільні  відносини, що відбуваються з приводу  обміну інформацією (далі – комунікація) або неврегульовані, або їх положення  мають таку кількість тлумачень, що створює колізії при їх застосуванні. Звернемо увагу на основоположні для розуміння комунікації з точки зору правового забезпечення основні вади визначень ресурсів та елементів структури суспільних відносин, що відбуваються з приводу них, які мають місце у вітчизняному законодавстві.

     Насамперед, у законодавстві відсутнє, навіть, таке глобальне з т.з. інформаційного суспільства явище, як спілкування. Активність соціуму щодо здійснення комунікацій обумовлюється насамперед можливістю необмеженої реалізації потреби саме у ньому.

     Феномен спілкування має низку тлумачень: у широкому розумінні, це той бік  людської діяльності, що вказує на зв’язок  та взаємодію людей в процесі  матеріального та духовного виробництва, спосіб реалізації соціальних відносин, який здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які  особистості та групи вступають  в процесі їхньої соціальної життєдіяльності  [21,58]; процес установлення й розвитку контактів між людьми, зумовлений людською потребою у спільній діяльності [21,74]; у вузькому сенсі спілкування – це передача інформації від однієї особи до іншої [21,84].

     З усвідомленням цього виникає  здивування стосовно повного правового  вакууму щодо гарантування та забезпечення права на спілкування: досі у міжнародній  правовій практиці гарантії права на спілкування відсутні; в окремих випадках смисловий термін „спілкування” вказується у окремих міжнародних документах [9,9], але його смисл зводиться не до контакту [10, ст. 2], а характеризується переважно як взаємодія між дитиною та особою, з якою вона проживає. Єдиним актом, що дійсно привертає увагу саме до проблем спілкування є Рекомендація Ради Європи N R (98) 6 Комітету міністрів Ради Європи "Про сучасні мови", у якій зазначається: „потреби багатомовної й мультикультурної Європи можна сприймати тільки з позицій значно зрослої можливості європейців спілкуватися між собою через мовні й культурні кордони /…/” [11, 10].

     Жодна людина у суспільстві не може існувати без спілкування. Спілкування як засіб консолідації сам став умовою появи людського суспільства, розвитку особистості та суспільства в  цілому. Від контакту матері з дитиною  до наукових дебатів, від побутової  розмови до спрямування команди  на орбітальну станцію ми маємо справу із спілкуванням. Без можливості здійснення спілкування життя людини у суспільстві  втрачає сенс - вона не може розвиватися, бо не може утворювати зв’язки з  оточенням. Отже, повною мірою очевидно, що спілкування є невід’ємною  природною потребою людини.

     Особливо  визначальним для розуміння спілкування  у якості суспільної цінності, що актуалізуються у ІС, дає саме зміст наведеного раніше визначення спілкування у  широкому сенсі. Наведемо його дещо спрощено ще раз: спілкування являє собою  таку форму діяльності, яка здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти в якій особистості та групи  реалізують їхньою соціальну життєдіяльність. Незалежно від того, що групи неоднорідні, механізм їх консолідації, незалежно  від цілі об’єднання у такі групи, може проходити виключно через спілкування  – безпосереднє (міжгрупове та міжособистісне), або опосередковане (міжособистісне і масове).

     Незважаючи  на те, що сьогодні вже більш ніж  рік в Україні діє Закон  України “Про Основи розвитку інформаційного суспільства” [4], вітчизняне законодавство взагалі не має визначення поняття “комунікація”, суб’єкти комунікації не мають визначеного статусу - ані комунікатор (джерело інформації), ані рецепієнт інформації (отримувач / споживач інформації), а сам предмет комунікації – інформація має таку кількість визначень, що виникають колізії з приводу будь-якого його практичного застосування, навіть на рівні кваліфікації знаків і символів наукового тезаурусу.

     На  рівні вітчизняного законодавства  феномен інформації з незрозумілих причин не відчуває належних уніфікаційних  підходів, необхідної кодифікації норм, що забезпечують суспільних відносин, що виникають з приводу комунікацій (обміну інформацією).

     Насамперед, це стосується уніфікацій них та кодифікаційних заходів стосовно предмету комунікації  – інформації. У той же час  праворозуміння цього феномену, насамперед, потребує його розуміння з точки  зору його місця, ролі у суспільних відносинах, а також структури  і смислу, який міститься у цьому  феномені.

     У вітчизняній правовій науці інформація має низку нетотожних визначень. На доктринальному рівні у праві  під інформацією розуміють “документовані або публічно оголошені відомості  про події та явища, що відбуваються у суспільстві й державі та навколишньому природньому середовищі”  [42,717], яка поділяється на політичну, економічну, духовну (культурну), науково-технічну, соціальну, екологічну і міжнародну [42, 717].

     На  нормативному рівні в Україні  термін “інформація”, використовується у більш як 5 000 актах, з яких 280 складають саме закони. Однак, поняття  “інформація” міститься лише у  трьох чинних законах: Законі України „Про інформацію” [5], Законі України „Про телекомунікації” [6] та Законі України “Про захист економічної конкуренції”[7]. Ці визначення мають нетотожні де-юре тлумачення, однак, при цьому, де-факто, мають надто багато спільного.

     Так, у вказаних вітчизняних законах  інформація характеризується як:

     1) “документовані або публічно  оголошені відомості про події  та явища, що відбуваються у  суспільстві, державі та навколишньому  природному середовищі” (ст. 1 Закону  України “Про інформацію”);

     2) „відомості, подані у вигляді  сигналів, знаків, звуків, рухомих або  нерухомих зображень чи в інший  спосіб” (ст. 1 Закону України  “Про телекомунікації”);

     3) “відомості в будь-якій формі  й вигляді та збережені на  будь-яких носіях (у тому числі  листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки,  схеми тощо), фотографії, голограми,  кіно-, відео-, мікрофільми, звукові  записи, бази даних комп'ютерних  систем або повне чи часткове  відтворення їх елементів), пояснення  осіб та будь-які інші публічно  оголошені чи документовані відомості” (ст. 1 Закону України “Про захист  економічної конкуренції”). Отже, законодавча термінологія, що визначає категорію “інформація” містить низку спільних ознак. 

     2.3. Шляхи вирішення законодавчих недоліків

     Аналізуючи  положення вказаних актів законодавства  України, ознаки інформації, як їх вбачає вітчизняний законодавець, можна  узагальнити наступним чином: інформацією вважаються „відомості”[5, 6, 7]; інформація має бути подана / представлена у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих чи нерухомих зображень чи в інший спосіб [6], або збережена на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів) [6]; інформацією може визнаватися лише такі [відомості], які оголошені, або офіційно оприлюднені [5], або визнаватися інформацією альтернативно за таких умов [7].

     З трьох наведених вище визначень  підкреслюють обов’язковість “публічного  оголошення” [5,7] у якості обов’язкової ознаки, а одне з цих визначень у якості альтернативи такому вимагає “документування” таких відомостей [5]. Це викликає сумніви взагалі стосовно усвідомлення сутності інформації на найвищому рівні у державі, і, зокрема, стосовно нерозуміння ступеню уразливості „інформації”, яка може бути визнана інформацією лише у разі її офіційного оприлюднення або документування.

     У контексті дослідження вітчизняного нормативного визначення під поняттям “інформація” маються на увазі  лінгвістична чи то філософська категорія  “відомості”, у міжнародній нормотворчій практиці з тим самим смислом  використовується термін „дані” (лексичне запозичення від англ. “Data”).

     З наведеного стає очевидним, що термін “відомості” непридатний для  характеристик для таких видів  інформації, як паролі, коди доступу, у  т.ч. до комп’ютерних систем [30,75] (далі – КС), електронного підпису, факсової інформації, СМС, які прямо належать до категорії “дані”, медіапродукту, тощо. У той же час у зазначеному вище контексті термін “дані” значно точніший, а його застосування і практичне використання більш доречне ніж використання терміну “відомості”, що не охоплює необхідного масиву предметів правовідносин у сфері обігу інформації, адже не може поширюватися на всі види інформації.

     Тобто, відбувається фактичний збіг, і, що також є очевидним з сутності визначень, поняття “дані” можуть не лише використовуватися замість  поняття “відомості”, а й розглядатися як одиниця інформації, яка являє  собою “сукупність даних”. І.В.Арістова також вказувала: “У тих випадках, коли розглядається повідомлення незалежно від того, як вони змінюють знання індивіда, може вживатися і термін “дані” [13,11].