Комнатные растения

Отже, кактусові (Cactaceae) – сімейство багаторічних суккулентних рослин з порядку Гвоздичноцвітні. Розділяється на чотири підсімейства. Кактуси бувають різних форм і розмірів. Є серед кактусів кущі із звичайним розвиненим листям – рід Pereskia – і невисокі листяні дерева – рід Pereskiopsis. Зустрічаються також різноманітні епіфітні рослини з тропічних лісів –роди Disocactus, Epiphyllum, Hatiora, Hilocereus, Selenicereus, Rhipsalis.

3. Будова кактусів

Корінь. Від підсім’ядольного коліна (гіпокотіля) вниз відходить головний корінь. Він поступово гілкується, утворюючи цілу систему бічного коріння, що тягнеться на багато метрів. У мелокактуса крученого (Melocactus intortus), наприклад, розвивається коренева система до 7 м в довжину, розташована на глибині 5 – 6 см від поверхні грунту. Тому навіть незначні дощі, що ледве змочують землю, уловлюються корінням. Головний корінь у багатьох кактусів (Mammillaria dawsonii, Gymnocactus mandragora та ін.) сильно потовщений і служить „складом” живильних речовин. Таке реповидне або веретеноподібне коріння може важити до 50 кг і досягати в поперечнику               60 см, як, наприклад, у неочиленії реповидної (Neochilinia nаpina). У епіфітних кактусів коріння розвивається і на стеблах. Їх називають додатковими.

Функція цього коріння – уловлювання вологи з повітря і прикріплення до стовбурів дерев. Додаткове коріння часто виникає і у неепіфітних кактусів (ехинопсис, гимнокаліциум, коріфанта). Розвиваються вони, як правило, на молодих відростках, так званих дітках. Обпадаючи з материнської рослини і маючи готове коріння, дітки швидко укоріняються. У деяких кактусів на корінні можуть виникати почки, з яких розвиваються нові пагони. Цю здатність давати кореневих нащадків можна використовувати при розведенні деяких кактусів (Trichocereus macrogonus, Myrtillocactus geometrizans, Notocactus ottonis. N. scopa, Gymnocalycium proliferum) [16, с. 42].

Стебло. У переважної більшості кактусів воно соковите, зелене, безлисте, покрите колючками, волосками або і тим і іншим одночасно. Лише деякі, такі, як перескія, родокактус, перескіопсис, мають дерев’янисте стебло і нормально розвинене широке листя. У опунциевих соковите шилоподібне листя з’являється навесні на дуже короткий час, потім засихають і обпадають. Кактус, як і всяка рослина, росте своєю верхівкою, названою точкою зростання – пліапексом. За рахунок ділення клітин точки зростання і подальшого їх зростання кактус збільшується в товщину і висоту. На точці зростання закладаються у вигляді невеликих горбиків (у Echinocereus reichenbachii, наприклад, не більше 0,1 мм) зачатки листя. Якщо у більшості рослин з них розвивається нормальне листя – з черешком і листовою пластинкою, то у кактусів справа йде інакше.

Анатомічні дослідження Н. Кауфмана, Д. Гебеля, В. Троля, Н. Бока та інших вчених показали, що верхня частина листа (або пластинка листа) не розвивається, проте швидкими темпами йде ділення і збільшення кліток листового підніжжя, тобто в зоні, де тісно стикаються тканина підстави листа і тканина стебла. Сильно розростаючись, ці клітини виступають на стеблах кактусів у вигляді ребер і сосочків. Там, де листя є (хоч і дуже змінене), листові підніжжя мають вид своєрідних плоских горбиків, що носять назву „підарій” (Cylindropuntia, Austrocylindropuntia, Opuntia). Відсутність листя або їх недорозвинення (у опунцій) є пристосуванням кактусів до суворих посушливих умов місцепроживання: завдяки цьому рослина менше випаровує води. З цією особливістю кактусів тісно пов’язана і інша їх характерна риса – слабкий розвиток провідних пучків: судин в кожному пучку небагато, всі вони вузьколисті і повторно примітивної структури (так звані судинні трахеїди). Функцію зеленого листа – процес фотосинтезу – беруть на себе зелені стебла кактусів, в клітинах яких знаходиться хлорофіл. Проте незвичність кактусів виявляється і в механізмі фотосинтезу, при якому активне поглинання вуглекислоти і виділення кисню відбувається в нічний час [4, с. 16].

Тканина суккулентних рослин дуже однорідна і в основному спеціалізована запасі води. Вона складається переважно з тонкостінних клітин. Клітинний сік разом з органічними кислотами і сахарами містить і слизисті речовини, що володіють водоутримуючими властивостями. Крупні екземпляри кактусів накопичують до 2000 л води. Згідно даних Д. Вемера, у багатьох видів вода складає 80 – 96 % від ваги стебла. Навіть після тримісячної засухи, як показали дослідження, проведені у Техасі, опунція багатоколючкова містила в своїх стеблах майже 81 % води. Випаровування води відбувається у нічний час, коли відкриті устьїца. Їх значна кількість (на 1 мм² у Cereus azureus – 380; у Opuntia maculacantha – 350), мабуть, пояснюється необхідністю забезпечення киснем товстих шарів тканини. Завдяки густині волосяного покриву, могутнім колючкам, а також восковому нальоту на шкірці випаровування вологи сповільнюється. Численні ребра, рівномірно розподіляють світло і тінь, оберігають стебло від надмірного перегріву. Такі кактуси, як роузокактус Кочубея, деякі види ехинофоссулокактуса, переживають суху пору року завдяки втягуванню стебла в грунт, з якого стирчить лише його незначна частина.

Розміри і форми стебел у кактусів різноманітні. У представників підродини Опунцієвих вони пласкі, циліндрові, округлі або дисковидні. Членисті стебла опунцій можуть легко обломлюватися і швидко укорінюються в землі. Особливо відома в цьому відношенні циліндроопунція Бігелова (Cylmdropuntia bigelowii), названа стрибаючою опунцією: при найменшому подиху вітру стебла її обломлюються і укоріняються. Для високогірної опунції з роду тефрокактус характерні округлі м’ясисті стебла, що нагадують бульби картоплі [4, с. 17].

Ареоли. Колючки. Ареоли – обмежені невеликі ділянки на стеблі кактусів, де розвиваються колючки, волоски, квітки, плоди, бічні пагони – дітки. Кактус можна легко відрізнити від іншої суккулентної рослини, часто дуже схожої на нього, саме за наявністю ареол. Останні є видозміненими пазухами. Розміри і форма ареол різні. У більшості кактусів верхня частина ареоли дає квітки і вегетативні пагони, а нижня – колючки. У деяких представників, що відносяться до групи сосочковидних кактусів (маміллярієві), точка зростання ареоли на ранніх фазах розвитку відокремлюється на дві. У цьому випадку в одній частині ареоли, що знаходиться на вершині сосочка, розвиваються колючки, а в іншій, що знаходяться в пазусі сосочка, або аксиллі, утворюються квітки і дітки. Якщо таке роз’єднання ареоли відбувається на пізній стадії розвитку, як у коріфанти, то між двома частинами ареоли утворюється борозенка.

Працями багатьох учених доведено, що колючка кактуса має листове  походження. Про це свідчать проміжні форми між колючкою і листом, утворення колючок з тих же тканин, що і листя, випадки знаходження в деяких колючках хлорофілу та ін. Проте не зовсім правильно стверджувати, що колючки – видозмінене листя кактуса. Адже останні спочатку закладаються на вершині рослини у вигляді маленьких горбиків, але надалі не розвиваються. Тому колючки треба розглядати як видозмінені почкові луски. Оскільки ареола залишається весь час життєдіяльною, в ній можуть з’являтися все нові і нові колючки, крім того, сама колючка може збільшуватися за рахунок зростання її нижньої частини.

Розміри, форма, розташування, забарвлення  колючок різні. По розташуванню їх ділять на центральні і радіальні. Центральних, як правило, менше радіальних, вони довші, товщі і часто мають на кінці гачок. Молоді колючки, як правило, м’які, яскраво забарвлені, мають опушування. Іноді колючки сильно змінюються, стаючи плоскими, гнучкими, „паперовими” (Tephrocactus articulatus var. papyracanthus) або щетиновидними (Opuntia leucotricha). Довжина колючок варіює від 1 – 2 мм до 24 – 25 см (Cereus jamacaru, Corryocactus brevistylus). Окрім колючок в ареолах можуть утворюватися м’які тонкі волоски, що часто майже суцільно закривають рослину (Cephalocereus senilis, Echinocereus delaetii, Mammillaria bocasana та ін.) [4, с. 18].

Своєрідними є нектароносні колючки, що зустрічаються у гаматокактуса щетинкоколючкового (Hainatocactus setispinus), у представників роду коріфанта і ферокактуса. Вони виділяють нектар, привертаючи комах-обпилювачів. Однією з найважливіших є здатність колючок конденсувати водяні пари. Колючки через особливість їх мікроскопічної будови володіють властивостями капіляра. Для видів із слабо розвиненою кореневою системою (наприклад, у дискокактусів) вони є основним органом водопостачання. Волоски на стеблі у астрофітумів, що складаються з кліток, пронизаних найдрібнішими порами, активно всмоктують вологу. Колючки захищають кактус, особливо його молоді частини, від пекучих променів сонця в денний час і від холоду вночі, від поїдання тваринами і від механічних пошкоджень. Колючки на плодах сприяють також швидкому розповсюдженню і розселенню кактусів.

Квітки кактусів. Квітки кактусів, як правило, одиночні, у перескії і родокактуса зібрані у суцвіття, майже завжди сидячі, обополі (за винятком Mammillaria dioica), зазвичай правильні, рідше (у Aporocactus, Cleistocactus, Cochemiea, Schlumbergera) мають неправильну форму.

У більшості кактусів квітка має більш-менш добре розвинену квіткову трубку. Вона може бути голою (маміллярія, гимнокаліциум) або забезпеченою колючками, щетинами, волосками. У квітці немає чіткого розмежування на пелюстки і чашолистки. Останні поступово переходять у внутрішні яскраво забарвлені пелюстки. Тичинки численні. Наприклад, у карнегії гігантської в одній квітці їх налічується до 3480. У опунцій і нотокактуса Отта (Notocactus ottonis) вони при дотику рухаються у бік рильця. Як правило, квітки з’являються поодинці, а у багатьох (ріпсаліс, міртіллокактус, лофоцереус, неопортерія) в ареолі утворюється одночасно декілька квіток. Для більшості кактусів характерна поява квіток на верхівці стебла і рідше в середній і нижній його частинах (ребютія, айлостера, ехиноцереус) [4, с. 19].

Плоди, насіння кактусів. Плоди кактусів ягодоподібні, у багатьох видів їстівні, розміром від 2 – 3 мм до 10 см. Згідно Ф. Буксбауму, їх можна класифікувати на соковиті, напівсоковиті і сухі. Завдяки соковитим сем’яножкам насіння прилипає до тіла комах, птахів, тварин. У нотокактуса Отта і астрофітума зірчастого сем’яножки містять жири, які їдять мурашки-рознощиками насіння. У кактусів, що мають сухі плоди, виробилися інші пристосування для розповсюдження насіння: численні щетинки, волоски, колючки, за допомогою яких плоди легко прикріпляються до тіла тварини. Крім того, сухі плоди можуть розпадатися на частини (Pachycereus pecten-aboriginum, Frailea pumila) [4, с. 20].

Характеризуючи сімейство Кактусових, необхідно відзначити ще одну біологічну особливість – украй повільне зростання. На батьківщині висота 20 – 30-річної карнегії гігантської не більше метра, тобто в середньому за рік приріст складає 2 – 3 см. У кулястих форм кактусів повільне зростання в довжину частково компенсується зростанням в товщину. Наприклад, ехинокактус величезний в 500-річному віці досягає на батьківщині висоти до 1,5 м при діаметрі 1,25 м. Повільне зростання кактусів зберігається і в оранжерейних умовах. Наприклад, 70-річний ехинокактус Грузона має висоту 40 см при діаметрі 20 см. Середній приріст за рік складає 5 мм.

Іноді за несприятливих  погодних умов бутони не розвиваються і переходять у вегетативну форму. У деяких кактусів (Melocactus) квітки розвиваються на спеціальному органі – цефалії (від cephalus – голова). Він є щільним утворенням на вершині стебла і з’являється до моменту, коли рослина переходить у фазу цвітіння. В цей час точка зростання стебла ділиться таким чином, що замість ребер утворюються численні сосочки з ареолами, густо покритими волосками і щетинами. Так званим помилковими цефалієм (псевдоцефалій) володіють, наприклад, пілосоцереус сарторіус (Pilosocereus sartorianus), види роду сетіцереус.

У псевдоцефалія положення  ребер на стеблі не змінюється, але  до моменту цвітіння ареоли розвивають багато довгих волосків і щетин. Виникаюча „голова” зовні нагадує справжній цефалій. Запилюються квітки кактусів бджолами, джмелями, жуками, мухами, мурашками. А у багатьох кактусів (Austrocylindropuntia cylindrica, Cylindropuntia imbricata та ін., Opuntia lindheimeri та ін., Helianthocereus pasacana, Nopalea cochenillifera, Stetsonia coryne, Trichocereus littoralis) квітки обпилюють птахи. Колібрі відвідують квітки карнегії гігантської, неораймондії розовоцвітної, еспостої шерстистої, видів родів опунція і ехинокактус. Квітки пілосоцереуса сарторіуса, цефалоцереуса, пахицереуса запилюються кажанами. У представників роду фрайлея – квітки за несприятливих погодних умов не розкриваються (клейстогамниє) і що самозапилюються. Є кактуси, квітучі вдень і квітучі вночі. До останніх відноситься відома „цариця ночі” [4, с. 21].

Розміри квіток дуже різноманітні. Найбільшою вважається квітка гілоцереуса багатокорінцевого (Hylocereus polyrhizus) і селеніцереуса –                  25 –30 см довжини, найдрібнішими – квітки епітеланти і блоссфельдії. Забарвлення квіток біле, рожеве, всіх відтінків червоного, жовте, лимонно-зелене, коричневе. Тривалість цвітіння однієї квітки від декількох годин до 10 – 12 днів.

РОЗДІЛ 2. ОПТИМАЛЬНІ СПОСОБИ ВИРОЩУВАННЯ ТА РОЗМНОЖЕННЯ КІМНАТНИХ РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ

2.1. Посадка і пересадка кактусів

Кактусові – це не просто кімнатні квіти, які постійно ростуть  і вимагають щорічної пересадки  в свіжий грунт. Ці незвичайні створення  ростуть поволі, і пересаджувати  їх потрібно набагато рідше, ніж представників листяної флори. Наприклад, мамміллярії в кімнатних умовах розвиваються досить активно, тому їх молоді швидкорослі екземпляри можна пересаджувати і щорічно. Дорослі кактуси можна перевалювати через 2 – 3 роки в просторіший горщик, підсипавши по краях свіжий грунт. Тут не випадково спожито слово „можливо”, а не „потрібно”. Річ у тому, що завжди слід виходити з конкретної ситуації. Тому що навіть якщо кактус давно переріс свій горщик, але квітне і не зупиняє зростання, не варто його пересаджувати.

Коли з дренажного отвору стирчить коріння, це ще не означає, що кактусу тісно. Особливо якщо при  цьому спостерігається стабільний приріст. Це лише говорить про те, що він відростив гарну кореневу систему і може тепер нарощувати стебло, колючки, квітки і плоди. І якщо його пересадити в просторіший горщик, то йому знову доведеться нарощувати коріння для освоєння нової землі, а цвітіння буде відкладено. Тому ніколи не потрібно поспішати з пересадкою кактусів, якщо немає явного дефіциту простору для розвитку кореневої системи [13, с. 101].