Комнатные растения

ЗМІСТ

 

ВСТУП......................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КІМНАТНИХ  РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ..............................................................................5

1. Історія культивування та дослідження кактусових...................................5
2. Загальна характеристика та класифікація сімейства кактусових.............7
3. Будова кактусів............................................................................................10

РОЗДІЛ 2. ОПТИМАЛЬНІ СПОСОБИ  ВИРОЩУВАННЯ ТА РОЗМНОЖЕННЯ КІМНАТНИХ  РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ..17

2.1. Посадка і пересадка кактусів........................................................................17

2.2. Ґрунтовий, світловий і температурний режим вирощування....................21

2.3. Розмноження та пересадка кактусів.............................................................27

2.4. Підживлення та полив кактусів....................................................................35

ВИСНОВКИ..........................................................................................................38

ЛІТЕРАТУРА........................................................................................................40

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Кімнатні рослини сприяють контакту людини природою, їх вирощування є однією із форм пізнавального і творчого відпочинку. Важливим завданням квітникарства є розширення видового складу декоративних рослин, які застосовуються для озеленення громадських та житлових приміщень. В умовах сучасного інтер’єру, який відрізняється високими показниками освітлення і низькою відносною вологістю повітря, особливий інтерес представляють кактусові. Специфіка екологічних і морфологічних властивостей цих суккулентних рослин дає можливість вирощувати їх при значні температурі, інтенсивній інсоляції, а також при сухості повітря і ґрунтового кому.

Слід відмітити естетичне  значення кактусів, їх своєрідність і  несхожість з іншими рослинами. Це яскравий світ, у якому гармонійно поєднуються незвичайність і багатоманітність форм із багатою гамою окрасу квітів, колючок та опушення. Сімейство кактусових є цікавим об’єктом біологічного дослідження, оскільки є яскравим прикладом видозміни форми і органів рослини під впливом умов зовнішнього середовища. Однак величезна різноманітність кактусів, їх значні еколого-біологічні особливості викликають цілий ряд труднощів, пов’язаних передусім із правильним визначенням колекційного складу і оптимальних умов вирощування цих рослин у закритих приміщеннях. 

Об’єктом  дослідження є рослини сімейства кактусових. Предмет дослідження – способи вирощування та розмноження кактусових. Мета дослідження – визначити оптимальні умови вирощування та розмноження кімнатних рослин сімейства кактусових.

Завдання дослідження:

• дослідити історію культивування та дослідження кактусових;
• дати загальну характеристику сімейства кактусових;
• охарактеризувати будову кактусу;
• описати процес посадки кактусів, ґрунтовий, світловий і температурний режим вирощування;
• охарактеризувати оптимальний режим розмноження та пересадки кактусів, підживлення та поливу кактусів;

Питанням оптимального режиму вирощування кактусів присвячено значну кількість наукових, науково-популярних та практичних видань. Опубліковано низку статей в періодичних виданнях (газета „Біологія”, журнали „Екологічний вісник”, „Країна знань”). Ґрунтовними є праці Н. Бабіної [1], С. Берлянда [3], Т. Борисенко [4], О. Кожушко [8], А. Монастирецької [12] та ін. Отже, тема є актуальною та досить добре розробленою в літературі.

Практичне значення роботи полягає у можливості використовувати  її з навчальною метою при подальшому розгляді даної теми. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КІМНАТНИХ РОСЛИН СІМЕЙСТВА КАКТУСОВИХ

 

1. Історія культивування та дослідження кактусових

 

Наприкінці XV ст., після відкриття Америки, багато мореплавців з різних країн світу відправилися до Вест-Індії у пошуках нових торговельних шляхів. В результаті цих подорожей, здійснених з метою дослідження „нового” величезного континенту, до Європи потрапило багато видів рослин, що викликали значний інтерес вчених того часу. Вважається, що Христофор Колумб був першим, хто привіз кактуси на європейський континент: він доставив до Іспанії екземпляри опунцій і мелокактусів. Португальські мореплавці Васко да Гама й Бартоломео Діаз першими привезли до Європи численні види суккулентных рослин (Haworthia, Gasteria, Aloe тощо), які були ними виявлені на африканському узбережжі під час тривалої подорожі в Індію. Наприкінці XVI ст.., з появою перших гербаріїв, що включали багато рідкісних рослин того часу, і виданням перших книг по природничій історії, було опубліковано також і перші ілюстрації суккулентів. Тоді найвідомішими з них, очевидно, вважалися ті екземпляри, які пізніше були відтворені в знаменитому „The Herbal” Джона Джерарда (Лондон, 1597) і у відомій хрестоматії Басіліуса Беслера „Hortus Eystettensis”, що перевершувала багато наукових праць того часу. У цих книгах було представлено рослини, із знаменитого саду єпископа Айхштегга в період з 1595 по 1612 рр., серед яких виставлялася на загальний огляд вражаюча своїми розмірами опунція фікус. Якщо говорити конкретно про даний екземпляр, то виникає питання, яким чином йому вдавалося виживати й досягати таких грандіозних розмірів у досить холодному кліматі Франкенії [10, с. 191].

Протягом XVII і XVIII ст. на території усієї Європи організуються ботанічні сади, вивчення рослин захоплює все більше людей, з’являються численні публікації, присвячені класифікації рослин. У 1753 р. знаменитий шведський натураліст Карл Лінней у своїй роботі „Species Plantarum” поєднує всі відомі на той час суккулентні види в єдиний рід за назвою Cactus, але його послідовники доповнювали систему новими припущеннями й переробками, і згодом, самі не бажаючи того, зовсім змінили плід праці великого вченого. Проте, термін „кактус” зберігся й активно використовується у сучасній мові для позначення всіх видів суккулентних рослин, які відносять до сімейства Кактусових.

В той час було зібрано й перші колекції суккулентних рослин. Збирались вони переважно заможними людьми, які могли собі дозволити побудувати спеціальні приміщення з підігрівом (теплиці й оранжереї) для розведення цих незвичайних екзотичних рослин. Саме вони найчастіше фінансували різні поїздки й наукові експедиції в Новий Світ, метою яких було привезти рідкі, небачені екземпляри, але робилося це не заради науки, а скоріше заради задоволення власної примхи.

До середини XIX ст. „рослини з м’ясистими органами” входять у моду, теплиці Королівського Ботанічного Саду Кью в Лондоні притягають юрби цікавих, нестримно росте число осіб, хто готовий був заплатити будь-які гроші тільки за те, щоб подивитись на дивовижні рослини, і тим більше придбати рідкісний вид для власної колекції [10, с. 192].

Серед найбільш значимих праць, присвячених класифікації суккулентних рослин, важливо відзначити працю „The Cactaceae” Бриттона й Роуза, що вийшла в 4 томах у 1919 – 1923 рр., праці, написану в 6 томах „Die Cactaceae” Курта Бакенберга ( 1958 – 1962), „Lexicon of Succulent Plants” Якобсена (1974). Різні класифікації суккулентних рослин поступово вдосконалювалися (або повністю змінювалися), але номенклатура цих рослин і донині викликає інтерес і є предметом вивчення багатьох вчених нашого часу.

У 1953 р. Ф. Буксбаума публікує початок дослідження по морфології кактусів. Наприкінці 50-х рр. випускає знамениту книгу „Kakteen-Pflege biologisch richfig”, в якій викладені біологічно вірні принципи вирощування кактусів. Вона значно відрізняється від запропонованої Бакебергом і включає 160 родів. У 1967 р. Д. Р. Хант, англійський ботанік з Кью, зробив спробу скоротити кількість родів в системі до 84. Його система, проте, також не стала загальновизнаною. У 2001 р.  Е. Андерсен, експерт Міжнародної групи по систематиці кактусових запропонував систему класифікації (THE CACTUS FAMILI), що включає всього 124 роди і заснована на найсучасніших даних, заснованих на електронний-мікроскопічних дослідженнях і аналізі ДНК. Ймовірно, і вона не є остаточною і не позбавлена недоліків.

У 2006 р. Д. Р. Хант видав працю „The New Cactus Lexicon”. Ця праця стає зараз все більш популярною. Але у вітчизняних колекціонерів вона не отримала визнання, оскільки безліч прекрасних видів і різновидів зведені в синоніми одного вигляду [12, с. 3].

Отже, історія розведення і дослідження квітів сімейства  кактусових має довгу історію  – вона сягає часів Великих  географічних відкриттів. Сьогодні йдуть спори про принципи класифікації кактусів, ознаки об’єднання (або розділення) родів, видів і підвидів, але єдиної думки поки немає.

 

2. Загальна характеристика та класифікація сімейства кактусових

 

Кактусові (Cactaceae) – сімейство багаторічних суккулентних рослин з порядку Гвоздичноцвітні. Розділяється на чотири підсімейства. Найчисленніший рід – Мамміллярія.

Вважається, що кактуси виділилися еволюційно близько 30 – 40 млн. років  тому, коли Південна Америка і Африка були вже значно рознесені один від  одного тектонічними процесами, але  Північна Америка ще не була сполучена  з Південною. Хоча викопних залишків кактусів на сьогоднішній день не знайдено, вважається, що виникли вони в Південній Америці і відносно недавно – 5 – 10 мільйонів років назад – розповсюдилися на північний континент.

Слово „кактус” походить від грецьк. κακτος, яке в класичній грецькій мові використовувалося для позначення одного з видів чортополоха. Карл Лінней ввів це слово як ім’я роду Cactus у 1737 р. в своїй ранній роботі „Hortus Cliffirtianus”, швидше за все як скорочення від слова мелокактус, яке у той час широко використовувалося для позначення цих рослин. Сьогодні це слово в ботаніці використовується для імені сімейства Cactaceae.

Кактуси – рослини  з Нового Світу, тобто походять з Південної і Північної Америки, а також островів Вест-Індії. Вид Rhipsalis baccifera зустрічається, окрім Америки, також у Африці, на Мадагаскарі і Шрі Ланці, куди, як вважають, він був занесений перелітними птахами. Крім того, людина розповсюдила деякі види кактусів – в основному опунцієві – на всі континенти, крім Антарктиди. Вид Opuntia humifusa поширений по всьому Середземномор’ю і зустрічається на узбережжі Криму, а також на півдні Поволжя [10, с. 219].

Багато суккулентних рослин Старого  і Нового Світу помилково називають кактусами. Багато сукулентів дійсно зовні дуже схожі на кактуси. Вони являють собою яскраві приклади паралельної еволюції серед рослин, що не є насправді близькими родичами. Кактуси виділяє спеціалізований орган, названий ареола (areole), що являє собою модифіковану почку пазухи, з нирковими лусками, перетвореними у волоски і/або колючки. Іншою відмітною особливістю кактусів є особлива будова квітки і плоду, коли істотна частина квітки і плоду є, по суті, тканиною стебла. Кактусні квітки і плоди майже завжди несуть на собі ареоли у вигляді колючок або волосків, а почки зазвичай належать стеблу, не плоду. Існує ще близько десятка специфічних тільки для кактусів ознак, включаючи особливий пігмент квітки, що не зустрічається у інших рослин. Майже всі кактуси володіють метаболізмом красулієвого (С4) типу.

Кактуси бувають різних форм і розмірів. Є серед кактусів кущі із звичайним розвиненим листям – рід Pereskia – і невисокі листяні дерева – рід Pereskiopsis. Зустрічаються також різноманітні епіфітні рослини з тропічних лісів –роди Disocactus, Epiphyllum, Hatiora, Hilocereus, Selenicereus, Rhipsalis. Більшість кактусів – ксерофітні рослини, пристосовані до тривалих посушливих періодів, поширені в різних типах екосистем, – у прибережних зонах, саванах, посушливих лісах, напівпустелях і пустелях, горах і альпійських лугах, на висотах від 0 до 4000 метрів і від Патагонії на півдні до півдня Канади на півночі. Серед них зустрічаються багатометрові колоноподібні гіганти або розгалужені „канделябри” вагою в декілька тонн, рослини, які створюють невисокі колючі чагарники, крихітні кулясті рослини, що не перевищують в дорослому стані 1,5 – 2 см в діаметрі, колючі батоги, які стелються по землі, або рослини, що майже повністю складаються з реповидного кореня і приховані більшою своєю частиною під                     землею [4, с. 8].

Згідно таксономії сімейства кактусових по Бакебергу, кактуси поділяються на чотири групи.

Disocactus flagelliformis. Підродина Перескієві (Pereskioideae) включає один рід чагарників з повноцінним листям і несуккулентними стеблами. Цей рід вважається еволюційною ланкою, що сполучає кактуси з листяними рослинами.

Підродина Опунцієві (Opuntioideae) об’єднує рослини, що відрізняються явно помітним зредукованим листям, завжди присутніми у молодих втеч, суккулентними стеблами і особливим типом шпильок – „глохидіями”. Глохидії – це дрібні, крихкі колючки, дуже гострі і жорсткі, забезпечені пільчатими щербинами по всій довжині і ростуть у великих кількостях пучками навколо ареол. Потрапляючи в травний тракт тварин, глохидії викликають сильне роздратування, захищаючи рослини від поїдання. Не дивлячись на значну різноманітність форм і розмірів, всі рослини цієї підродини мають схожі впізнанні формою квітки і схожу будову щодо крупного насіння. Сходи мають явно виражені сім’ядолі. Стебла зазвичай мають явно виражену сегментну будову.

 

Підродина Маухиенові (Maihuenioideae) складається з одного роду, поширеного майже виключно в Патагонії. Рослини схожі зовні на опунцієві, але глохидії відсутні. Як і опунцієві, рослини мають крихітні – до 10 мм – довговічне соковите листя конічної форми, сходи дуже нагадують паростки листяних рослин. Не дивлячись на явно виражену суккулентність, рослини цієї підродини не володіють красулієвим (С4) метаболізмом.

Підродина Кактусові (Cactoideae) – об’єднує в себе численні роди кактусів. У рослин відсутнє листя, за можливим виключенням рудиментарного листя на квітковій трубці. Також відсутні і глохидії. Сходи мають форму кулясту або циліндрову, з рудиментарними, часто непомітними сім’ядолями. У підродину включені як епіфітні рослини із стеблами, що мають форму плоского листя або батогів, так і численні ксерофіти зі всією їх різноманітністю форм – кулясті, колоноподібні та ін. [4, с. 9].