Класичний танець як основа балетної вистави

На початку  ХХ століття балет як самостійний  і творчо розвинений сценічний жанр в його класичних формах існував  тільки в Росії завдяки творчості  великих композиторів-симфоністів (П.Чайковський, О.Глазунов) і видатних балетмейстерів - класиків (М. Петіпа, Л. Іванов). У західноєвропейському балеті культивування рафінованих романтичних форм і самодостатньо-віртуозна техніка спричинила занепад класичного танцю в країнах з давніми і багатими хореографічними класичними традиціями (Італія, Англія, Франція), перетворення його на феєрію естрадно-синтетичного плану, де власне балет посідав дуже скромне місце лише як одна із складових розважального видовища.

Завдяки діяльності М.Петіпа складаються певні канони класичного балету, за якими будувалася структура вистави (композиція танцювальних форм, багатоактність, декоративність, зовнішні ефекти тощо). Досить виразно ці риси виявилися, зокрема, у танцювальній драмі Л.Мінкуса „Баядерка” за хореографією М.Петіпа, поставленого на київській сцені московським балетмейстером О.Горським, де хореографічна композиція в дусі італійської хореографічної школи побудована на контрастуванні тем, на пластичному розвитку мотиву.

Канонам традиційного балетного спектаклю було протиставлено  нові принципи, які драматизували  танець, насичували масові сцени ігровими моментами, спричиняли введення побутових деталей. У постановці на київській сцені балету А.Адана „Жізель” (1926) за петербурзькою редакцією Ж.Перро та М.Петіпа вишукана манера класичного танцю відрізнялася від суто канонічного стилю „Баядерки” і „Лебединого озера” стильовими особливостями, притаманними  романтизму: драматичність, окриленість, почуттевість тощо.

В 20-30рр. ХХ ст. розвиток різних жанрів інструментальної музики спричинив до народження на українській  сцені симфонічних безсюжетних  класичних балетів, в яких балетмейстери М.Дисковський, О.Горський, Л. Жуков, П.Вірський прагнули передавати високий поетичний і філософський зміст. Класичні балети М.Римського-Корсакова „Іспанське капричіо” (1925) (пост. М.Дисковський), П.Чайковського „Лебедине озеро” (1927) (пост. П.Вірський та М.Болотов за хореографією М.Петіпа, вирізнялися вмілим поєднанням пантоміми та класичного танцю, чіткою композиційною структурою, виразною танцювальною мовою. [11, 243]

Засновником класичного балетного мистецтва був французький  балетмейстер Ж. Ж. Новерр, який відстоював ту ідею синтезу між танцем і музикою. На думку Новерра, саме синтез визначав створення повноцінного хореографічного образу.

Провідними школами  класичного балету на початку XIX ст. стають італійська і французька, які вдосконалюють, розвивають на новий рівень основні засади балетуXVII–XVIII ст., ведуть пошуки нових засобів і прийомів, значно ускладнюють техніку стрибка, обертання, тощо.

Процес розвитку балетного  мистецтва XIX ст. мав взаємовпливовий характер. Так, пошуки, що відбувалися у європейській хореографії, стимулювали становлення цього виду мистецтва у Росії, що згодом призведе протилежного процесу – впливу мистецтва російського балету на західноєвропейський («Російські сезони» у Парижі).

Справжнім авангардистом  хореографічного мистецтва XX ст. став М. Фокін (1880–1942). Його творчість формувалося під впливом художнього зачепила М. Петіпа і Про. Горського. У той самий короткий час він шукав нові засоби виразності, удосконалював, тоді як у що свідчить видозмінював малюнок танцю, створював нові танцювальні форми.

У постановках М. Фокіна «Єгипетські ночі», «Дафніс і Хлоя», «Петрушка» засяяли зірки російського балету А. Павлова, У. Ніжинський, Т. Карсавіна, Про. Спесивцева.

Саме із конкретними  іменами цих митців хореографії  пов'язаний тріумфвсемирно-известних «Російських сезонів» у Парижі, хто був організовані видатним театральним діячем З.Дягилевим.

Внесок дягилєвських сезонів у розвиток мистецтва світового балету важко переоцінити. Видатні художники на той час Р. Роллан,Же.Кок-то, Про. Роден, П. Пікассо, До.Сен-сане був у захопленні від цієї культурної акції. [18, 145]

Дягилевски сезони є  яскравим прикладом міжвидової синтезу  мистецтв – музики, хореографії  і живопису, зроблена можливої завдяки  творчим пошукам художників Про. Бенуа, Л.Бакста, У. Сєрова, М. Реріха; композитора І. Стравінського; хореографів М. Фокіна та Д. Баланчина.

Аналізуючи феномен  «Російських сезонів», потрібно чітко  пам'ятати про важливе місце, яке  обіймав контексті цього явища  наше велике співвітчизник, провідний соліст трупи Дягілєва, видатний хореограф Серж (справжнє ім'я – Сергію Михайловичу)Лифар (1905–1986).

СержЛифар танцював головні  ролі практично переважають у  всіх балетах «Російських сезонів» – в «Виденье троянди», «АполлоніМусагети», «Блудном сина», «Писляполуденному відпочинку фавна» тощо. Упродовж багатьох років ім'я Сержа Лифаря було несправедливо забутим, але у червні 1994 р. пройшов І Міжнародний конкурс балету їм. Сержа Лифаря. З на той час він проводиться щодва роки. Великий художник нарешті повернувся там, від якої, до речі, будь-коли відмовлявся. Саме на могилі видатного майстра написано: «СержЛифар з міста Києва». Отже, творчість цього блискучого художника слід інтерпретувати як загальноцивілізаційнийфенюмен.

Расцвел мистецтва балету другої половини XX ст. пов'язані з іменами Р.Улановой, Про. Лепешинською, Ю. Григоровича, М. Плісецької, М.Безсмертновой, М.Лиепи, У. Васильєва, Є.Макснмовой, У. Чабукіані, Р. Нурієва, М.Баришникова але ін.

Сьогодні розвиток балетного  мистецтв України безпосередньо  асоціюється має з доробком А.Шекери, У. Калинівської, У.Колтуна, Т. Таякіної, А.Рубиной, У. Писарєва але ін. [17, 109]

Аналізуючи мистецтво  хореографії, треба сказати, що його представлено як класичним балетом, а й безпосередньо заговорили українською уязане і з власними традиціями народного танцю, який відтворює  у русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (ансамбль танцю їм. П. Вірського).

Яскрава сторінка у розвитку мистецтва народного танцю пов'язані  з традиціями іспанської культури, зокрема з діяльністю хореографа і танцівника А. Гадеса, у творчості  якого об'єдналися мистецтво класичного балету та унікальне явище іспанської культури – мистецтво фламенко.

Отже, мистецтво хореографії  постійно розвивається і видозмінюється, тому що мова пластики, мову танцю, яким володіють її провідні художники, завжди буде привертати пильну увагу і викликати  захоплення в глядачів усього світу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІІ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮВАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ

 

3.1. Історичні і соціально-культурні умови становлення мистецтва класичного танцю в Україні

 

Великий вплив на становлення мистецтва класичного танцю в Україні справили як зарубіжний досвід розвитку класичного танцю, так і соціально-політичні зміни в  Росії цього періоду. Революції 1917 р., а з ними піднесення українського національно-визвольного руху були тим історично-вирішальним етапом, що позначив собою початок нової доби в історії культури українського народу.

В умовах гострої  політичної та військової боротьби, економічної  розрухи спостерігається бурхливе піднесення наукового і культурного  життя, викликане бажанням українського національного відродження. Тільки за 1918 р. було засновано Український державний театр, державну драматичну школу, Національний музей, Національну галерею, Український державний архів. 14 листопада цього ж року урочисто відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став видатний вчений Володимир Вернадський. Були зроблені перші практичні кроки по створенню національної бібліотеки України та Головної книжкової палати в Києві та її філіалів в інших містах України. Почали відкриватися українські школи і гімназії. [10, 120]

Щодо розвитку театрального мистецтва в Україні  у 20-30-ті роки, у важких умовах громадянської  війни, інтервенції, розрухи треба  було зберегти балет, висунути нових  керівників, почати виховання нових  артистів. Ціною величезних зусиль це удалося зробити. Велика роль у цьому, насамперед, таких діячів балету, як А.Горський, В.Тихомиров, Е. Гельцер і ін. – у Москві, А.Ширяев, Ф.Лопухов, Л.Леонтьев, В.Семенов, А. Ваганова, Е.Люком, Е.Гердт та ін. – у Петербурзі. Виникли школи, студії, інститути ритму, творчі майстерні і т.п..

Функціонування  в ньому яскравих режисерських індивідуальностей  зумовило розвиток мистецьких напрямків, течій і їх розгалужень. Несталість організаційних форм театру, інші чинники  обумовили можливість творчої самореалізації кожного актора, давали змогу знайти врешті - решт „свого” режисера, „свій” колектив, а отже і власне місце в складній системі української театральної культури.

Мистецькі шукання 20-30-х років в усій їх різноманітності  тяжіли до двох полюсів - традиціоналізму  й новаторства. Формуючись у контексті світових культурних процесів, враховуючи нові віяння в сценічному мистецтві,  український класичний балет 20-30-х років ХХ ст. йшов шляхом нововведень: переглядалися традиційні балетні форми, образи, техніка; вносився новий зміст („Коппелія” Л.Деліба, „Дон Кіхот” Л.Мінкуса, „Червоний мак” Р.Гліера, „Блазень” С.Прокоф’єва, „Футболіст” В.Оранського тощо). Злам старих форм, тимчасова відмова від виворітності, пальцевої техніки, використання танцювальної техніки на балетній сцені – це був етап закономірний, необхідний.

Ідея масового театру, сповненого героїко-революційного  пафосу, наклала помітний відбиток на розвиток радянської драматургії 20-30-х  років. На характер такого роду осучаснення  хореографічної лексики великий  вплив мала естетика урбанізму, яка була покликана наблизити мистецтво до сучасного життя великого міста. Звідси прийшли, зокрема, тенденції насичення балетів джазовою музикою, акробатикою, танцями герлз, спроби творення хореографічних спектаклів на зразок естрадних оглядів – ревю та програми мюзик-холів (постановки М.Дисковського „Ніч на Лисій горі” (1925), „Лебедине озеро” (1925), опера „Джонні” (1930). Однак класичний танець не лише не був витіснений, але й вбирав у себе знахідки нових художніх систем, що виявляли суперництво, збагачував і розвивав свої виразні можливості.

3.2. Розвиток хореографічної освіти в Україні на шляху до створення національного балету

 

Українська національна школа хореографії і система класичної хореографічної професійної освіти почала формуватися ще у ХІХ ст. Визначальний вплив на її розвиток мали, з одного боку - російська (петербурзька та московська) хореографічна школа, з іншого – західноєвропейська (французька й італійська, а також їх своєрідне поєднання - польська). Перші балетні студії та школи класичного танцю були створені С.Ленчевським у 1894 р. при Київській опері, що працювала до 1909 р., Н.Тальоні-Дудинською в 1915 р. при Харківській опері, Р.Баланотті в 1916 р. при Одеському оперному театрі. В 1915 р. велику школу в Києві заснувала головний балетмейстер опери Б.Ніжинська, вихованка Петербурзького хореографічного училища і учениця М.Фокіна, яка розгорнула підготовку професійних артистів. За радянської влади, а на Україні – з 1919 р., було започатковано систему закладів підготовки фахівців – танцівників і балетмейстерів, засновану на класичній хореографії. Ця система продовжує існувати й успішно розвиватися і сьогодні. [10, 124]

Західна Європа довгий час, аж до середини ХІХ ст. включно, була центром розвитку класичного хореографічного мистецтва і спеціальної професійної освіти. З кінця ХІХ ст. цю мистецьку естафету переймає Росія. Вже з XVIII ст. тут відкриваються професійні хореографічні училища, в яких викладають педагоги-балетмейстери європейського рівня, з 1738 р. – в Петербурзі під керівництвом французького танцмейстера Ж.Ланде, у 1778 р. – в Москві, очолюване Л.Парадизом.

Враховуючи  перебування України у складі Російської імперії, її освітня сфера  розвивалася як складова російської хореографічної освіти.

Наприкінці  ХІХ ст. в Україні діяло 40 прогімназій, 43 чоловічих і 76 жіночих гімназій під патронажем Міністерства народної освіти, 4 гімназії відомства Імператриці Марії, 5 інститутів шляхетних дівчат, а також численні приватні заклади, програми яких дорівнювалися гімназійним і в яких викладалися уроки класичного і бального танців з гімнастикою.

Розвиток української  класичної балетної школи пов’язаний з театром на Мерінгівській вулиці (нині ім. Заньковецької), де 17 серпня 1919 року оперою М. Лисенка “Утоплена” розпочала своє життя Державна українська музична драма, якій відомий російський балетмейстер і танцівник М.Мордкін та прима-балерина московського великого театру М.Фроман очолили першу українську балетну трупу і хореографічну студію при театрі. Підготовку артистів балету за системою класичного танцю вели в Києві Б.Ніжинська у Центростудії балету, де вчився С.Лифар, з 1920 р.; І.Чистяков і петербурзька балерина О.Гаврилова з 1918 р., К.Давидова, внучата племінниця П.Чайковського, з 1924 р.

Активний розвиток української класичної хореографії й професійної освіти, що почався з 1925 р. з відкриттям театрів опери та балету в Харкові 1925 р., Києві та Одесі з 1926 р., а потім у Полтаві, Вінниці, припадає на 30-ті роки. У цей період формується єдина радянська система хореографічної освіти з централізованим управлінням у Москві, розгалуженою системою підвідомчих крайових, регіональних, обласних, міських органів управління освітою на основі єдиної методики школи класичного танцю. [10, 125]

Київське державне хореографічне училище (КДХУ), яке має статус вищого спеціального навчального закладу, єдине такого типу в Україні. Воно готує професійних артистів класичного балету. Окрім цього вища хореографічна освіта зосереджена в інститутах культури. На сьогодні найбільш потужною базою у підготовці таких фахівців є Київський національний університет культури і мистецтв, який має славну історію і досвід підготовки висококваліфікованих фахівців.

 

3.3. Збагачення класичного танцю в національних балетах на українській професійній сцені