Класичний танець як основа балетної вистави

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЯ  ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮ……………………………………………………………5

РОЗДІЛ ІІ. КЛАСИЧНЕ ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В УКРАЇНІ  ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ………………………………………………………..12

2.1. Витоки класичного  танцювального мистецтва в Україні…………….12

2.2. Вплив європейського  хореографічного досвіду на процес  становлення українського класичного  балету………………………………………………….15

РОЗДІЛ ІІІ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮВАЛЬНОГО  МИСТЕЦТВА В УКРАЇНІ………………………………..22

3.1. Історичні і соціально-культурні умови становлення мистецтва класичного танцю в Україні………………………………………………………..22

3.2. Розвиток  хореографічної освіти в Україні  на шляху до створення національного  балету……………………………………………………………….24

3.3. Збагачення  класичного танцю в національних балетах на українській професійній сцені…………………………………………………………………..26

ВИСНОВОК ………………………………………………………………….31

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………….33

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  дослідження. Серед актуальних проблем сучасного осмислення історії української культури однією з першорядних є ліквідація дискретності у вивченні історичного процесу становлення і розвитку національної хореографії і, зокрема,  мистецтва класичного танцю.

Класичний танець - основа і головний виражальний  засіб балетного театру, животворний ґрунт для становлення і професійного вдосконалення виконавського та балетмейстерського мистецтва, виховання майбутніх артистів.

Про наполегливі  прагнення зберегти в Україні  високу культуру класичного танцю як запоруку художнього зростання сучасного балетного виконавства й успішної інтеграції українського балету у світовий мистецький процес свідчать засновані в 90-ті роки XX ст. і підтримані керівниками незалежної України міжнародні конкурси та фестивалі класичного танцю, зокрема широко відомий і авторитетний у світі Міжнародний конкурс артистів балету і хореографів ім. Сержа Лифаря в Києві, Міжнародний юнацький конкурс класичного танцю „Фуете" ім. Юрія Григоровича в „Артеку”, фестивалі „Серж Лифар де ля данс”, „Діти і зірки світового балету” в Києві, „Зірки світового балету” в Донецьку. [6, 18]

Тим часом історія  становлення та розвитку мистецтва  класичного танцю в Україні досі, за винятком поодиноких праць, присвячених  висвітленню окремих етапів та особливостей функціонування балетного театру, народної та народно-сценічної хореографії (монографій Г.Боримської, М.Загайкевич, Ю.Станішевського, дисертацій К.Василенка, С.Легкої), на жаль, не стала предметом спеціального історико-мистецтвознавчого та культурологічного аналізу. Цим і зумовлено вибір теми дослідження „Становлення мистецтва класичного танцю в Україні (20-30-ті роки ХХ ст.)”.

Мета – охарактеризувати процес становлення мистецтва класичного танцю як основи балетної вистави

Поставлена  мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

• з’ясувати  особливості і специфіку використання світового досвіду в процесі  становлення класичного балету на українській  сцені;

• простежити джерела  і шляхи синтезу класичного танцю  з українською народною хореографією;

• розкрити конкретно-історичні умови, у яких відбувалося становлення мистецтва класичного танцю в Україні; 

• узагальнити  досвід хореографічної освіти в Україні;

• виявити засоби збагачення образно-стилістичної палітри  класичного танцю в національних балетах 20-30-х років ХХ століття;

Об’єкт  дослідження – хореографічна культура України.

Предмет дослідження – становлення мистецтва класичного танцю в Україні як основи балетної вистави.

Хронологічні  межі дослідження – 20-30-ті роки ХХ ст. – визначаються тим, що саме в цей період створювався і формувався балетний театр України як складова національної музично-театральної культури. Із становленням класичного танцювального мистецтва у 20-30-ті роки українська хореографія набула нових форм і пластичних барв: урізноманітнилася лексика як народного, так і класичного танцю, почався процес зростання технічної майстерності виконавців та професіоналізму балетмейстерів.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  І.  ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ КЛАСИЧНОГО ТАНЦЮ

 

Практично всі  сучасні стилі танців засновані  на одній з найстаріших різновидів - класичної. Це основа всіх інших танців, без цього базового знання не можна повною мірою оволодіти майстерністю цього мистецтва. Класика чарує своїм шармом, стилем і витонченістю, які грунтуються на вивірених і відточених рухах. Саме це і робить ці танці такими популярними.

Основним завданням  класичного танцю є розвиток точних рухів, почуття ритму і музики. Людина стає зібраним, дисциплінованим  і чутливо реагує на зміну темпу.

Розвиток класичного танцю почалося приблизно в XVII столітті. Саме тоді балет почав відокремлюватися від інших музичних жанрів. Цей вид танцю спочатку був частиною музично-придворних спектаклів, після чого перейшов в палацові зали і тільки потім пішов на професійну сцену. Незабаром балет відокремився від опери і перетворився в самостійний театральний жанр.

Саме після  цього в цьому жанрі з'явилися  риси класичного танцю. Різні балетні  «па» замінялися рухами з народного  театру і елементами незвичної техніки  акробатів. В епоху романтизму західний канкан почав впливати на академічні російські рухи, що і послужило початком розвитку класичного танцю в Росії.

У XIX столітті класичний  танець став повноправним видом мистецтва, окремим від інших жанрів. У  цей період вже були повністю сформовані правила, руху і термінологія, прийнята в класиці.

Сучасних людей  в класичному танці залучає його історія та досконалість. Дівчата  під час рухів представляють  себе герцогинями і принцесами, а  молоді люди - аристократами і джентльменами. Класика чарує своєю розкішшю і інтелігентністю минулих часів.

Класичним танцем можуть займатися і діти. Це одна з причин, чому цей жанр так популярний останнім часом. Діти, виконуючи танцювальні  рухи, розвиваються не тільки фізично, але й психологічно: вони вчаться  дисципліні і терпінню, не бояться  невдач. [1, 25]

До історії  танцю абсолютно застосовні слова  Дюме-Ріля про історію середньовічного  театру: «Події слідують одне за іншим, але не послідовні» («Les faits s'y succedent plutot qu'ils. Ne se suivent»). У того, в іншого історика ви знайдете безліч розрізнених фактів; ось, здається, зав'язується якась нитка. Але зараз же автор кидає тему і переходить, вірніше, перескакує до іншої.

Треба зовсім не знати, що таке класичний танець, не бачити, що це крім усього продукт величезного  професійної праці, щоб приписати його створення придворним сферам, як не раз були схильні це робити за останні роки деякі з наших дослідників. Ні, треба дивитися далі і глибше. Професійний танець ми знайдемо і в ті століття, коли мистецтва ще зливалися з ремеслами, коли живописець почитав себе таким же ремісником як золотих справ майстер, архітектор був безіменним будівельником, музикант сам міг виготовити свій інструмент. Професійна праця лежить в основі класичного танцю, але чомусь ми досі зовсім не цікавилися тим, як зростала і міцніла ця своя, професійна, цехова техніка, як вироблявся усе більш і більш широкий матеріал виразних засобів. Автора даного дослідження і цікавить виключно шлях і зростання цієї професійної техніки. Анекдотична сторона історії танцю, найбільш популярна у всіх істориків, на жаль, іноді і в радянських, залишається у нас абсолютно в стороні. Навіть театральну сторону, спектакль, ми беремо лише остільки, оскільки це допомагає досягненню нашої мети: відшукати [шлях розвитку] класичного танцю по прямій лінії, від професіонала до професіонала, від наших днів наскільки можливо далі у глибину віків. [10, 118]

Всі провідні викладачі  ленінградської школи: А. Я. Ваганова, В. І. Пономарьов, Б. В. Шавров - вчилися  у Легата, у Фокіна - учнів знаменитого  нашого танцівника і вчителя X. П. Йогансона. Йогансон навчався у Бурнонвіля, Бурнонвиль у Огюста Вестріс, Огюст у свого батька Гаетана Вестріс, Гаетан Вестріс у Пекур, Пекур у Боша та - крапка. А ми дійшли всього до середини XVII століття. І вже починається анонімність професійної наступності. Так що безсмертний питання пані Простакової: «Так перший-то кравець у кого вчився?» - В нашій області залишається відкритим. Історики танцю виявляли разючу байдужість до нього. Навіть він ніби й не приходив їм в голову, не дивлячись на те, що все, що ми знаємо про балетах початку XVII століття, говорить про участь в них досвідчених професіоналів.

Звідки ж  вони всі взялися зі своєю готовою, розробленої технікою? Звичайно, і  вони мали попередників і вчилися  у майстрів своєї справи. І ось цих попередників, абсолютно не цікавили досі історію танцю, і поставили ми в центр своїх пошуків. Заглиблюючись все далі і далі, ми сміємо сподіватися хоча б до деякої міри виявити основні етапи історії професіонала танцю до часів античності.

Цей погляд в історію навчає нас, що кожна епоха мала свій комплекс максимально віртуозних і виразних танців; носіями їх були в різні часи різно іменувалися професіонали, вигляд танцю змінювався. Але основа, на якій побудований такий професійний танець, завжди одна: виворотная і стрибки. Виворітність - як анатомічна передумова для свободи віртуозного руху; стрибки - атавістична першооснова первісного культового танцю, віртуозне виконання яких виділило перших «Мастак». Ці дві ознаки, простежені в історії професійних танцівників, довели нас від античності до XIX століття, до епохи, коли склався наш сучасний класичний танець. [10, 120]

У науковій літературі розробка проблем розвитку національного  хореографічного і класичного балетного  мистецтва України здійснювалася  за декількома напрямками: історико-аналітичним, проблемно-теоретичним, фольклорно-етнографічним та освітньо-методичним.

Історико-аналітичний  напрямок дослідження балету, представлений  такими українськими дослідниками як Г.Боримська, М.Загайкевич, В.Купленник, Ю.Станішевський. У працях М.Загайкевич ґрунтовно досліджується історія становлення української балетної музики радянського періоду. Детально аналізуються балетні вистави, виконавці, музика, узагальнюються тенденції розвитку українського балетного мистецтва. Характеризуючи музичну балетну творчість післяжовтневого періоду, автор наголошує на основних музично-драматургічних принципах творення образної системи, використанні кращих традицій народного мистецтва. Дисертація О.Єльохіної присвячена  розвитку танцювального мистецтва періоду Київської Русі. 

Вагоме надбання наукової думки становлять монографії Ю.Станішевського. У праці „Балетний  театр України. 225 років історії  національного професійного хореографічного  мистецтва. 1778-2003 рр.” предметом  ґрунтовного мистецтвознавчого наукового аналізу є становлення і розвиток сценічної хореографічної культури України, зокрема, проблеми синтезу класичного та народного танців.

В книгах “Український радянський балетний театр (1925-1975)”, “Балетний  театр Радянської України, 1925-1985” досліджується історичний шлях розвитку, творчі пошуки і досягнення балетного театру України радянської доби, аналізується творчість видатних майстрів балетної сцени. Період кінця ХІХ – початку ХХ ст. Ю.Станішевський розглядає як передумову виникнення українського балету, становлення якого пов‘язане з відкриттям після революційних подій театрів опери та балету в українських містах, із діяльністю українських композиторів, які почали писати балетну музику. Поставити на ноги український балет у досліджуваний період допомогли майстри російської сцени, які, працюючи в українських театрах балетмейстерами, постановниками, пропагували мистецтво класичного танцю, закладали підвалини будівництва українського балету. [11, 234]

 Висвітленню  важливих проблемно-теоретичних питань присвячені роботи  М. Загайкевич та В.Пасютинської. У праці М. Загайкевич “Драматургія балету” досліджується жанрова специфіка балетної музики, зв‘язок музичних і хореографічних виражальних засобів. Мистецтвознавець висвітлює проблеми балетної драматургії у процесі становлення професійного хореографічного мистецтва на Україні, розкриває його зв’язки з національним музично-драматичним театром та подає ґрунтовний аналіз балетної творчості українських композиторів, включаючи перші спроби опанування вітчизняними митцями цього жанру, а також хореографічні номери опер.

У монографії М. Загайкевич “Українська балетна  музика” розглядаються фольклорні джерела української балетної музики. Тут знайшов своє відображення період розквіту української класичної театральної драматургії, коли музика вийшла на сцену як складова і невід‘ємна частина українського класичного театру. Аналізові жанрової приналежності українських балетних творів 1917-1975 рр., особливостей їх драматургічної побудови та класифікації.

Історія становлення  хореографічної освіти в Україні  недостатньо досліджена. Тільки тепер  з‘являються праці, опосередковано пов‘язані із розвитком хореографічної освіти в Україні. Це дисертаційні дослідження  Забредовського С. „Педагогічні умови  розвитку мотиваційної сфери студентів хореографічних спеціалізацій в процесі фахової підготовки у вузі культури”, Цвігун О. „Розвиток музичної освіти в навчальних закладах Києва (друга пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)” та ін. Загалом література з питань історії хореографічної  освіти в Україні є здебільшого навчальною і, як правило, не містить науково-пізнавальних даних. На сьогодні практично відсутнє цілісне, узагальнююче наукове дослідження хореографічної освіти в Україні, його виникнення, становлення, еволюції тощо.