Агробіологічні основи вирощування високих врожаїв соняшника

         Залежно від вологозабезпеченості в агрокліматичном районі виділені 2 підрайони IIа й IIб.

         Підрайон IIа. Вологозабезпеченість цього району більше, ніж вологозабезпеченість підрайону IIб. Сума опадів за період з температурою вище 10о становить 240 – 280 мм, показник вологозабезпеченості (ГТК)  –      0,8 – 0,9. У підрайоні IIб сума опадів за цей же період менш 280 мм, а ГТК дорівнює 0,7 - 0,8. річна кількість опадів у районі II збільшується з південно-сходу на північний захід від 350 до 450 мм.

         Літо тут більш тепле чим у районі I. Середня температура повітря в   13 годин за липень збільшується в напрямку з північно-заходу на південний схід з 26о до 28о.

         Максимальна температура повітря в окремі роки може досягати 38о – 39о. Середній з абсолютних річних мінімумів, температура (обуславливающий перезимівлю рослин) змінюється від – 20о до -22о збільшуючись із південно-заходу на північний схід. В окремі зими мінімальна температура повітря може знижуватися до – 29о -31о. Сніжний покрив нестійкий. Тривалість безморозного періоду 180 днів на півночі району, до 190 днів на півдні.

         III Центральний агрокліматичний район (дуже теплий). Включає наступні адміністративні райони: Беляевскій, Одеській, Тарутінський, Комінтернівський, Овідеопольський, Саратський і т.д.

         Цей район відрізняється ще більш значними сумами температур вище 10о (3200о – 3400о).

         Умови забезпеченості вологою тут гірше чим в інших районах. Кількість опадів випадний у середньому 350 мм на заході більше 400 мм. Температура повітря в 13 годин 27о.

         Середні з абсолютних мінімумів температура змінюється на більшій частині району III від -18о до -20о. тільки на сході цього району умови перезимівлі такі ж, як у районі II (-20о-22о). в окремі зими температура повітря буває -28о-29о на сході району III – навіть -30о. Сніжний покрив відрізняється ще більшою нестійкістю, чим у районі II.

         IV Південний агрокліматичний район (жаркий). Включає наступні адміністративні райони: Татарбунарський, Тузловський, Болградний, Ренійський, Суворівський, Арцизський і т.д.

         Річна кількість опадів у районі IV становить 350 мм у берегової смуги, а на заході - понад 400 мм.

         Середня температура повітря 13 годин за липень така ж, як й у районі III (близько 27о) , а в прибережній смузі 25о-26о. Однак безморозний період тут набагато довше, ніж в інших районах, його тривалість становить 210 днів у році й більше.

         Максимальна температура повітря в цьому районі в окремі роки може досягати  36о на сході (у прибережній смузі) і 38о  на заході.

         Умови перезимівлі в цьому районі значно краще, ніж у всіх попередніх. Середніх й абсолютних річних мінімумів температура повітря змінюється з південно-сходу на північний захід від -17о до -18о. В окремі зими мінімальна температура повітря може бути не нижче – 28о, а в узбережжя – 27о.  Сніжний покрив відрізняється й мала його висота (навіть середня з максимальних декадних висот за зиму не перевищує 10 див).

3.2. Грунтові умови місцевості

         Одеська область розташована в двох природних зонах – Лісостепу і Степу.

         Залежно від фізико-географічних умов, у різних природних зонах грунти розвиваються по-різному, що призводить до утворення їх різноманітних генетичних типів, видів і різновидностей.

         Найголовнішими типами грунтів на Одещині є: сірі лісостепові грунти, чорноземи, каштанові, лучні та болотні.

         Серед грунтів Одещини, панівне місце належить чорноземам.На півночі області окремими обмеженими масивами залягають сірі лісостепові грунти, а вздовж узбережжя Чорного моря на схід від Одеси, на вузькій смузі Степу, - каштанові.

         Тип сірих опідзолених грунтів представлений на Одещині власне сірими опідзоленими та темно-сірими опідзоленими, тип каштанових грунтів – лише одним підтипом – темно-каштановими. Чорноземи ж відзначаються різноманітністю. В Лісостепу розповсюджені підтипи чорноземів опідзолених, реградованих, глибоких, у північному Степу панують звичайні чорноземи, у південному – чорноземи південні.

         В межах підтипу відособляються групи грунтів, властивості яких зазнали певного впливу комплексу місцевих умов – ґрунтоутворюючих та підстилаючи порід, якості та режиму грунтових вод, змін форм земної поверхні тощо. В залежності від глибини залягання та збагаченості вуглесолями кальцію, а також від переважання випітного чи промивного режиму зволоження грунти поділяють на вилугувані (тобто глибокозакипаючі) та карбонатні. Мінералізованість грунтових вод або ґрунтоутворюючих порід зумовили розвиток солонцюватих грунтів.

         Види чорноземів відрізняються за глибиною профілю, вмістом гумусу, степенем солонцюватості. В окремі групи виділені чорноземи на елювії твердих карбонатних і не карбонатних порід, глинах та пісках, де характер породи зовсім змінює властивості цих грунтів.

         Крім перелічених грунтів, які живляться вологою головним чином за рахунок атмосферних опадів і належать до так званого автоморфного ряду, в поверхневому покриві території області значне місце належить грунтам гігроморфного ряду, які живляться вологою в основному за рахунок грунтових вод. Поширені вони в балках і заплавах.

         Відокремлено також групу солонців і солончаків.

         Значну площу займають виходи лесових порід, пісків, глин, вапняків.

         Незважаючи на таку різноманітність грунтового покриву території області, він не відзначається строкатістю: кожен із поширених тут грунтів займає значні однорідні масиви, без домішки інших. Лише на окремих елементах рельєфу грунти залягають у комплексі. Такі комплекси утворюються на заплавах річок при поєднанні лучних солонцюватих грунтів та плям лучних солонців або на при вододільних схилах, де серед зональних автоморфних грунтів плямами виступають черноземно-лучні мочаристі та мочарні грунти.

РОЗДІЛ 4  Система агротехнічних заходів, які забезпечують отримання високих врожаїв

4.1. Місце в сівозміні і попередники

         Місце соняшнику в сівозміні визначається його особливими вимогами до частоти повернення на попереднє місце вирощування, до попередників.Без задоволення цих вимог не можна одержувати високі і стійкі урожаї, успішно боротися з бур'янами і хворобами.

         Соняшник в сівозміні висівають на колишнє поле не раніше чим через 8-10 років. Обумовлено це тим, що часте повернення його на колишнє місце вирощування приводить до накопичення в грунті хвороб – заразихи, помилкової борошнистої роси, білої, сірою і іншої гнилизни, а також шкідників.

         Украй небезпечно висівати соняшник раніше 4-5 років на полях, де він був уражений хворобами. У цих випадках його висівають не раніше чим через 9-10 років. Не рекомендується розміщувати соняшник після рапсу, сої, гороху, квасолі, оскільки ці культури мають з ним ряд загальних захворювань (склеротиноз, сіра і інша гнилизна).

         Розміщення соняшнику в сівозміні визначається не тільки особливими вимогами до відсутності в грунті інфекційного початку, але і біологічними особливостями і, в першу чергу, могутньою кореневою системою. Оскільки він розвиває могутню кореневу систему, проникаючу в грунт на глибину до 3 м, його не слід розміщувати після культур з глибокою кореневою системою - цукрового буряка, люцерна, суданської трави і інших. Ці попередники сильно висушують грунт на велику глибину, у яку проникає коріння соняшнику, що приводить до дефіциту вологи, особливо в критичний період (цвітіння-наливання), коли рослини особливо чутливі до води. Після цих культур в районах недостатнього зволоження, де опадів випадає менше 500 мм в рік, соняшник сіють не раніше ніж через 2-3 роки, а в зонах з опадами більше 500 мм через 1-2 роки.

Для всіх зон кращими попередниками під соняшник є озимі і ярові. У лісостепових районах України хорошим попередником соняшнику є також кукурудза на зерно і силос.                                                                                                                       

         У посушливих районах Північного Кавказу високі і стійкі урожаї насіння соняшнику без витрат ручної праці і внесення гербіцидів одержують при розміщенні його другою культурою після чорної пари. Нові прийоми прибирання соняшнику, посів ранньостиглих сортів і гібридів, десикація посівів дозволяють своєчасно підготувати поля під урожай наступного року.

4.2 Система основного обробітку грунту

         Основним в усіх зонах вирощування соняшнику в Україні є поліпшений зяблевий обробіток. На полях, засмічених осотом та іншими коренепаростковими бур`янами, прийоми обробітку в системі поліпшеного зябу рекомендується чергувати так, щоб домогтися повного знищення бур`янів. Перше лущення проводять після збирання попередника дисковими знаряддями (ЛДГ-10, БД-10, БДТ-7) на глибину 6 – 8 см, друге й третє – в міру відростання бур`янів багатолемішними плугами (ППЛ-10-25), важкими дисковими боронами (БД-10, БДТ-7), паровими культиваторами (КПС-4) чи культиваторами-плоскорізами (КПШ-5, КПШ-9) на глибину 8 – 10 і 10 – 12 см. Інтервали між лущеннями та останнім лущенням і оранкою мають бути такими, щоб бур`яни встигли дати пагони (досягається найповніше їх знищення).

         Для боротьби с осотом найефективніше поєднувати передранкові розпущування з використанням гербіцидів. Після відростання багаторічних бур`янів (не менш як 5 – 6 листків) посіви обприскують розчином гербіциду амінна сіль 2,4-Д (1,5 – 2,0 кг/га д.р.). Поєднання обробітку грунту за системою поліпшеного зябу із застосуванням гербіцидів забезпечує загибель 94 % осоту рожевого і 96 % березки польової.

         При розміщенні соняшнику після зернових (табл.4.1) догляд за посівами значно ускладнюють однорічні бур`яни. У практиці їх поділяють, в основному, на ранні ярі (гірчиця польова, гречка витка та інші), які проростають за порівняно низької температури (6...8 оС), і середньоранні ярі (амброзія полинолиста, лобода біла та інші), які проростають при прогріванні грунту до 10...12 оС. Посіви соняшнику цими бур`янами, зазвичай, не засмічуються, тому що їх проростки можна знищити, як правило, передпосівним обробітком чи під час боронування по сходах. Інша група бур`янів – пізні ярі (курай, просо куряче, щириця, мишії та ін.). Ці бур`янами найнебезпечніші, бо масові сходи їх з`являються в посівах переважно після закінчення обробітку грунту в міжряддях. Для знищення пізніх бур`янів застосовують переважно грунтові гербіциди (гезагард 50,  треф- лан та ін.). Проте слід мати на увазі, що в посушливих умовах застосування трефлану недоцільне.

         Поліпшений зяб ефективний майже в усіх зонах, де вирощують соняшник. При цьому оранку доцільно проводити в південному Степу у жовтні, в північ-ному – наприкінці вересня – початку жовтня.  

         При розміщенні соняшнику після просапаних культур, зокрема після кукурудзи, зяблевий обробіток полягає у дворазовому дискуванні після збирання попередників. Кращі результати дає обробіток ярусним плугом ПНЯ-4-40, який загортає всі післяжнивні рештки. На південному Степу, де снігу на полях практично не буває і з гребенистої ріллі випаровується багато води, поверхню поля вирівнюють водночас з оранкою. У районах недостатнього зволоження Лісостепу застосовують таку саму схему зяблевого обробітку, як і в північному Степу, але поле орють не пізніше другої половини вересня – початку жовтня.

         У зоні достатнього зволоження наприкінці липня – на початку серпня після лущення дисковими лущильниками поле орють плугами з передплужниками в агрегаті з котками і боронами, щоб вирівняти поверхню грунту. Надалі, в міру зволоження опадами та проростання бур`янів, проводять культивацію з одночасним боронуванням. Додатковий обробіток зябу восени сприяє очищенню грунту від однорічних бур`янів і вирівнюванню поверхні ріллі.

         На схилах (до 2о) для нагромадження вологи в грунті і боротьби з водною ерозією орати слід тільки впоперек схилу, а при складному рельєфі – контурним способом з лункуванням і валуванням. На ерозійно небезпечних землях доцільно застосовувати оранку плугами з ґрунтопоглиблювачами, щоб запобігти стоки води і забезпечити накопичення її в грунті.

         Проти вітрової ерозії, особливо в південних і південно-східних районах степової зони України, де часто бувають пилові бурі, рекомендується плоско різний обробіток. Однак після такого обробітку більшість насіння бур`янів залишається у верхньому шарі грунту, через що у весняно-літній період різко збільшується забур`яненість посівів. Тому при плоско різному обробітку треба під передпосівну культивацію вносити гербіциди.

         Український інститут захисту грунтів від ерозії пропонує на ерозійно небезпечних полях замість післяжнивного лущення проводити обробіток голчастою бороною БИГ-3 на глибину 6 – 8 см, а при появі бур`янів – культиватором КПП-2,2 на глибину 10 – 12 см. Після повторного відростання бур`янів замість оранки треба розпушувати грунт плоскорізом КПГ-250 на глибину 25 – 27 см.

                                                                                                                 Таблиця 4.1

Орієнтовна система зяблевого обробітку грунту під соняшник

після стерньових попередників по зонах України