Порівняльна характеристика органів виконавчої влади України та Російської Федерації

     В розпорядженні суб'єктів виконавчої влади знаходяться всі найбільш істотні атрибути державної влади: фінанси, армія та інші військові формування, міліція, найважливіші засоби комунікації, виправно-трудові установи, служба внутрішньої і зовнішньої безпеки і т.п. Незважаючи на те, що в Конституції Російської Федерації немає згадок про державне управління, тим не менше, воно - реальність, без якої не може працювати державно-владний механізм. Але Конституція і чинне законодавство Російської Федерації не запропонували синоніма державного управління, в них нічого не говориться про виконавчу діяльності; суб'єкти цієї діяльності в наявності, а характер її не визначений. Проте система розподілу влади виходить з того, що кожна гілка єдиної державної влади реалізується в діяльності їхніх суб'єктів. Тому державне управління за своїм призначенням є не що інше, як вид державної діяльності, в рамках якого практично реалізується виконавча влада.

     Державне  управління здійснюється і в рамках системи державної влади, заснованої на засадах поділу влади. Виконавча  влада як прояв єдиної державної  влади, набуває реальний характер у діяльності особливих ланок державного апарату, що іменуються виконавчими органами, які є органами державного управління. У цьому сенсі державне управління розуміється як виконавчо-розпорядча діяльність і не протиставляється реалізації виконавчої влади, що розуміється як діяльність суб'єктів цієї гілки влади.

     Уряд  Російської Федерації складається  з Голови Уряду Російської Федерації, заступників Голови Уряду Російської Федерації і федеральних міністрів (стаття 110 Конституцій РФ).

     Голова  Уряду Російської Федерації призначається Президентом Російської Федерації з відома Державної Думи. У спірних питаннях (після триразового відхилення представлених кандидатур) Президент призначає Голову Уряду, розпускає Державну Думу і призначає нові вибори.

     В результаті адміністративної реформи 2004 уточнений статус і розподіл функцій між федеральними міністерствами, федеральними службами і федеральними агентствами. Крім того, федеральні органи виконавчої влади розділені на ті, що знаходяться у віданні Президента (так звані силові відомства) і Уряду. 

Адміністративні процедури.

    Слово «процедура» (від латинського procedo) означає проходжу, або просуваюсь, а «процес» (від латинського processus) — проходження, просування вперед. Оскільки більша частина території України донедавна перебувала під російською владою, українське право зазнавало домінуючого впливу російської юриспруденції. Розвиток адміністративно-процедурного законодавства в Україні має особливості, зумовлені специфікою розвитку адміністративного права в радянський період. Діяльність органів державного управління на дав чому рівні не регулювалася, адже органи державного управління мали керуватися насамперед критеріями політичної доцільності. Та навіть соціалістична законність не вбачала особливої різниці між правом і законом, законом і підзаконним нормативним актом. Зрештою, об'єктивної потреби в законодавчому регулюванні адміністративної процедури не було, адже в умовах суцільного одержавлення усіх сфер життя суспільства більшість питань вирішувались державою самостійно, і враховувати ще чиїсь інтереси не вимагалося. Адміністративний процес визначали як виконавчо-розпорядчу діяльність органів державного управління, а радянська адміністративно-правова доктрина зосередилася навколо дослідження проблем внутрішньої класифікації адміністративних проваджень. При цьому найбільш розвиненим у законодавстві та найповніше описаним в науці виявився інститут адміністративної відповідальності.

    Щоб більш детально охарактеризувати адміністративну  процедуру і з'ясувати її найсуттєвіші ознаки, необхідно визначити обсяг та види діяльності публічної адміністрації. Вся діяльність органів виконавчої влади поділяється на «внутрішньоапаратну» і «зовнішньо спрямовану». Зовнішні відносини виникають із суб'єктом, що не входить у структуру органу, це може бути також інший адміністративний орган. В останньому випадку, а також стосовно «внутрішньоапаратних» відносин правове регулювання є важливим рівно настільки, щоб забезпечити законність у діяльності органів влади. Але коли адміністративний орган впливає на приватну особу, постає проблема гарантування прав та законних інтересів особи. Саме це є одним з найважливіших завдань адміністративно-процедурного законодавства. З огляду на це, ознакою адміністративної процедури можна назвати її зовнішній характер, адже вона стосується прав, свобод та законних інтересів приватних осіб. При цьому адміністративна процедура може розпочинатися як з ініціативи органу публічної адміністрації, так і за зверненням приватної особи.

    Отже, характеризуючи адміністративну процедуру, можна зробити висновок, що адміністративна процедура не стосується внутрішньоорганізаційної діяльності адміністрації. Це цілком виправдано, тому що як виконуватиметься певна робота всередині органу влади, яким буде спілкування між службовцями даного органу, не так важливо для особи, якої стосуватиметься рішення органу влади. Це положення не слід розуміти як заперечення необхідності врегулювати законом організацію та порядок діяльності органів влади, тим більше, що тут є чіткий припис Конституції України. Проте законодавче регулювання у цій сфері має бути максимально гнучким, аби надати можливість у кожному органі організувати адміністрування найефективнішим способом.

    Загалом, зважаючи на те, що в Україні порядок  прийняття підзаконних нормативних  актів передбачається врегулювати  спеціальним законом, то в рамках нашого дослідження адміністративну  процедуру можна розглядати як порядок  розгляду та вирішення індивідуальних адміністративних справ, тобто справ, які стосуються прав, свобод та законних інтересів конкретних фізичних і юридичних осіб. З огляду на це, другою ознакою адміністративної процедури можна назвати її індивідуальний (індивідуалізований) характер, оскільки вона прямо зачіпає конкретних осіб.

    У вітчизняних законопроектам роботах, вживаючи два окремі терміни «адміністративна процедура» і «адміністративний  процес», ми пішли за зразком тих  держав, де таке розмежування є досить чітким. Насамперед це стосується ФРН та країн, які орієнтуються на правову систему Німеччини. У ФРН «адміністративним процесом» вважається лише судовий порядок вирішення адміністративно-правових спорів. У свою чергу, діяльність органів публічної адміністрації щодо розгляду і вирішення індивідуальних адміністративних справ здійснюється в рамках адміністративної процедури.

    Загалом, ґрунтуючись на західному досвіді та зважаючи на межі нашого дослідження, можна запропонувати таке визначення адміністративної процедури: адміністративна процедура — це встановлений законодавством порядок розгляду та вирішення адміністративними органами індивідуальних адміністративних справ.

    Класифікація: Для комплексного розуміння сутності адміністративної процедури доцільно провести її класифікацію. У доктрині західних країн адміністративна процедура поділяється на безспірну (непозовну) та спірну (позовну). Під непозовною адміністративною процедурою розуміється порядок вирішення адміністративних справ, які не передбачають «юрисдикційного» розгляду спору. Спірною адміністративною процедурою вважається порядок розгляду та вирішення адміністративним органом спору, тобто те, що в нашому праві називається адміністративним оскарженням. Критерієм цієї класифікації є наявність чи відсутність спopy у відносинах між адміністративним органом і приватною особою.

    Інший критерій класифікації може бути виведений  з видів діяльності адміністративних органів, яку, як уже зазначалося, можна  поділити на «внут-рішньоапаратну»  і «зовнішньоспрямовану». Коли в  зовнішньоспрямованій діяльності стороною є приватна особа, то можна розрізняти процедуру так звану «заявну» і «втручальну». Цей поділ збігається з німецькою правовою доктриною і у своїй основі має суб'єкта, за ініціативою якого починається провадження. Втручальну процедуру адміністративний орган за наявності правових підстав розпочинає самостійно. Відповідно, для початку заявної процедури вимагається подання приватною особою заяви.

    Таким чином, за звичною для нас термінологією  всі адміністративні справи можна  поділити на справи, що виникають за ініціативою (заявою) фізичної або юридичної особи, і справи, що починаються адміністративним органом за власною ініціативою.

    До  першої категорії можна віднести справи за заявами щодо надання адміністративних послуг, коли йдеться про задоволення  суб'єктивного права особи, а також з розгляду інших заяв громадян та юридичних осіб, коли йдеться про задоволення законного інтересу особи.

    «Втручальна»  процедура починається за ініціативою  адміністративного органу (у законодавстві  деяких західних країн це називається «за приналежністю»). Ініціатива адміністративного органу може бути зумовлена виконанням обов'язків, що покладені на відповідні органи законом, або випливати з доручень інших органів чи посадових осіб, але це також має випливати з закону. Крім цього, на нашу думку, має бути наявна належна підстава для початку процедури: або якісь об'єктивні події (наприклад, стихійне лихо), або прийняття політичного рішення компетентним органом чи посадовою особою (наприклад, затвердження міською радою програми газифікації міста). При цьому регулювання еаме «втручальної» процедури має особливу цінність для захисту прав та законних інтересів особи. Адже коли особа сама звертається до адміністративного органу, то вона, звичайно, очікує на прийняття рішення. Коли провадження починається органом влади, то прийняте рішення може бути цілковитою несподіванкою для особи, і до того ж не завжди приємною.

    Виходячи  з цього, «втручальні» процедури  за характером наслідків для приватної  особи умовно можна поділити на позитивні, або сприяючі (наприклад, підготовка рішення про капітальний ремонт житлового будинку, що перебуває у державній чи комунальній власності), і негативні, або обтяжуючі (приміром, викуп земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності). У випадку з позитивною «втручальною» діяльністю органів публічної адміністрації прийняте рішення не покладає на приватних осіб ніяких обов'язків та не обмежує їхніх прав та законних інтересів.

    Класифікація  адміністративної процедури за суб'єктом  ініціативи має не лише теоретичне, а й практичне значення. Вона дає змогу диференційовано регулювати особливості розгляду та вирішення різних категорій справ, враховуючи специфіку статусу учасників тощо. Поширеними видами втручальної адміністративної процедури є різноманітна контрольна діяльність щодо приватних осіб, а також провадження у справах про адміністративні правопорушення. До речі, провадження у справах про адміністративні правопорушення може розпочинатися і за заявою приватної особи, але все одно ця процедура є втручальною, адже адресатом рішення є не суб'єкт звернення. 

Задача  № 3.

     Для вирішення задачі нам потрібно проаналізувати чинне законодавство, а саме статтю 154 Кодексу про адміністративні правопорушення, яка називається «Порушення правил тримання собак і котів», де сказано, що:

       «Тримання  собак  і  котів  у  місцях,  де    це    заборонено відповідними  правилами,  чи  понад  установлену  кількість,    чи незареєстрованих собак, або приведення  в  громадські  місця,  або вигулювання собак  без  повідків  і  намордників  (крім  собак,  у реєстраційних свідоцтвах на яких зроблено спеціальну відмітку)  чи в не відведених для цього місцях

     -      тягне за собою попередження або накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і попередження або накладення  штрафу  на  посадових  осіб  -  від трьох до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

          Ті самі дії,  що спричинили  заподіяння  шкоди   здоров'ю  людей  або їх майну,  а так само повторне  протягом року  вчинення порушення  з числа передбачених частиною першою цієї статті

      - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від  трьох  до п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з  конфіскацією тварин  і   на   посадових   осіб   -   від   чотирьох   до   семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

     На  підставі здійсненого аналізу можемо сказати, що суддя районного суду, на якого громадянка Попова О.М. звернулася із скаргою до прокурора району, вчинив не вірно, адже частина друга вищезазначеної статті передбачає санкції саме за такі дії, які були вчинені по відношенню до громадянки Попової О.М. з боку собаки власника Уварова О.Л., а саме було спричинено шкоду майну громадянки Попової О.М., а за таке порушення законодавством передбачені і штраф (від 68 гривень до 119 гривень) і конфіскація собаки.

ПОСТАНОВА 

Іменем  України 

м. Донецьк                                                                        12 лютого 2010р. 

Суддя Петровського районного суду м. Донецька Трінька О.В., розглянувши справу про адміністративне правопорушення відносно 

Громадянина Уварова О.Л., гр-нина України, працює продавцем у магазині «Троянда», мешкає АДРЕСА_1 

за ст. 154 ч.2 КпАП України,- 

Встановив: 

Згідно  протоколу НОМЕР_1. УИМ Петровського РО ДГУ УМВД України 14.12.2010р. о 06-40 год. ОСОБА_1 – Уваров О.Л. порушив правила утримання собак, внаслідок чого собака, яку звуть «Джамал» накинулась на ОСОБА_2 – Попову О.М..та спричинила шкоду майну громадянки (куртка), таким чином ОСОБА_1 – Уваров О.Л, вчинив правопорушення , передбачене ч.2 ст. 154 КпАП України. 

Враховуючи  обставини скоєного, особу винної, вважаю необхідним накласти на ОСОБА_1 – Уварова О.Л. стягнення у вигляді штрафу з конфіскацією тварини. 

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.24, 283-285 КпАП України, суд - 

Постановив: 

Призначити  ОСОБА_1 – Уварова О.Л. адміністративне стягнення за ст. 154 ч. 2 КпАП України у вигляді штрафу у розмірі 102 грн, з конфіскацією собаки. 

Постанова оскарженню не підлягає, може бути опротестована  прокурором. 

     Підвідомчість: Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення. Перелік органів та посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, наведено в розділі ІІІ КпАП, в якому врегульовано також деякі питання утворення та функціонування цих органів, а також визначено, які справи уповноважені розглядати ті чи інші органи або посадові особи, тобто вирішено питання про підвідомчість справ. Відповідно до ст.213 КпАП справи про адміністративні правопорушення надано право розглядати таким органам: 1) адміністративним комісіям; 2) виконавчим комітетам селищних, сільських рад; 3) районним (міським) судам (суддям); 4) органам внутрішніх справ, органам державних інспекцій та іншим органам (посадовим особам), уповноваженим на це законодавчими актами України.