Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

У спецшколі є власна майстерня, де учні опановують виробничий фах. За роботу в шкільній майстерні платять гроші. Тут прищеплюють любов до праці на грошовій основі. Таким чином, дитині зі злодійським минулим, намагаються пояснити, що гроші можна заробляти чесною працею, що життя може бути чистішим і світлішим за те, якого вони зазнали в дитинстві.

На волі п’ятнадцятирічний підліток може продовжити навчання. Але, як правило, з того права рідко користуються ті, хто вже за віком „відсидів” неповну середню школу. А працевлаштування екс-спецконтингенту навіть у Києві – важка процедура. От і виходить зачароване коло „соціальної реабілітації”.

Останнім часом в українському суспільстві дебатується питання про доцільність інтернатської системи виховання сиріт і соціально неблагополучних дітей. Багато хто вважає, що інтернати як інститут колективного виховання, а в іншому випадку – виправлення, давно себе пережили. Але це твердження несправедливе і невірне.

„Ми вчимо їх жити. У них відсутня адаптація до нормальних соціальних умов. У п’ятнадцять років багато хто з вихованців інтернату не знає свого розміру взуття, одягу. Не вміють прати, до ладу одягатися, не можуть розраховуватися за покупки в магазині. За них усе роблять нянечки, вихователі і т.д. – констатує директор спецшколи – Ігор Левчук. – У нас існують навіть норми ваги, що її можна піднімати: для дівчаток – 3 кг, а для хлопчиків – 5 кг. Та якщо він краде, то тягне значно більше за норму. А щоб навчити цих дітей пристосовуватись до сучасних умов, навчити їх хоть чомусь, потрібен не один рік. І до цього процесу просто необхідно залучати увесь вчительський колектив, психологів, юристів, соціальних працівників і т.д.”.

Директор вважає, що правильніше було б назвати заклад школою спеціального і психологічного коригування або школою адаптації до нормальних умов життя.

Висновки

Розглянувши досить широко проблему безпритульності можна зробити висновок, що самотужки її просто неможливо вирішити. Для цього потрібна допомога держави. Соромно про це говорити, але деякі студії, школи, спорткомплекси, гуртки стали платними і для малозабезпечених верств населення, і навіть для сиріт. А саме в таких установах діти повинні проводити своє дозвілля, концентрувати свою енергію на корисних справах, а не на вулиці в кримінальних угрупованнях чи в брудному підвалі, розпиваючи алкогольні вироби. А що ми бачимо на „блакитних екранах” телевізорів? Скрізь насилля, вбивства, бійки з використанням вогнепальної зброї, війни і т.д. Жах... Я гадаю, що настав час, коли те, що пропонується нашим телебаченням, потрібно спочатку переглядати у екстреному порядку правоохоронним органам, бо телевізор може стати „вихователем” кримінальних інститутів. Звичайно, хотілося б розраховувати у справі виховання і перевиховання неповнолітніх на більшу допомогу церкви. Хоч церква і відокремлена від держави, але ж ніхто не відокремлював її від людської душі, особливо дитячої, яка так потребує захисту і підтримки Бога. Зараз досить широко розвинена мережа спеціалізованих закладів для неповнолітніх, які потребують соціальної реабілітації і психологічної допомоги. Так, це дуже добре! Тут безпритульні діти отримують кваліфіковану допомогу, вчителів, вихователів, психологів, лікарів, юристів і т.д., навчаються, збагачують свої інтелектуальні знання, творчо і духовно розвиваються, спілкуються з іншими дітьми, ділиться своїм горем, але все ж таки це не дім.

Таким чином, нам потрібно теж докласти зусиль, щоб вирішити проблему соціального сирітства у її зародку, тобто покращувати психологічний клімат у своїх родинах, на зловживати алкоголем та наркотиками, бути соціально і фізично готовими до народження дитини, головне щоб дитина була бажаною. Ось тоді сім’ю можна назвати повноцінною, благонадійною, і дитина в ній буде почувати себе щасливою і коханою, і ніколи не залишить своїх батьків, і не піде на вулицю красти, жебракувати чи вбивати.

Література

1.       Алексеев М. Уроки альтруизма с малых лет; [Дети улицы] //Природа и человек. – 2002. – №7. – С. 20.

2.       Бабенко В. вуличні діти //Урядовий кур’єр. – 1999. – 11 грудня. – С. 13.

3.       Бесчастний В. Діти кризової доби [Діти вулиці Донецька область] //Уряовий кур’єр. – 2003. – 30 січня. – С. 18.

4.       Бардейчук Н. Хто на вулиці?: В Україні зареєстровано 31250 бездомних дітей //День. – 2001. – 6 жов. – С. 5.

5.       Бровар А. Заповеди беспризорных //Друг Детей. – 1926. – №8-9. – С. 16-17.

6.       Виноградова-Бондаренко В. «Субкультура” безпризорних дітей 20-х рр.” ХХ ст. //Слово і час. – 2000. – №6. – С. 67-69.

7.       Вауліна О. Важкі діти: світле майбутнє з темним минулим //Голос України. – 2001. – 24 лютого. – С. 4.

8.       Гайворонський П. Обібране дитинство: [безпритульні діти] //Освіта. – 2000. – №39 (6-13 вер.). – С. 6.

9.       Железнякова Н. За порогом детства //Воспитание школьников. – 2000. – №3. – С. 24-27.

10.        Заяц Л. Угол для юного бомжа: беспризорность //Киевские ведомости. – 2002. – №157. – С. 7.

11.        Кащенко В. Обережно (чи увага?) на вулиці діти! //Україна молода. – 1999. – 11 грудня. – С. 13.

12.        Лукашов С. Социальная помощь детям на улице. – К., 1999.

13.        Литвиненко А. Хочу чтобы мама была //Правда Украины. – 1997. – 29 ноября. – С. 3.

14.        Недопитанська Ю. Чиї діти стають злочинцями //Урядовий кур’єр. – 2002. – 12 липня. – №125. – С. 10.

15.        Образцова Л.В. „Школы гуманности” Пауля Техеба //Педагогика. – 2001. - №8. – С. 86-92.

16.        Орел М. „Затишок” каналізації – єдино можливий для дітей вулиці світ //Україна молода. – 2001. – 24 лют. – С. 4.

17.        Оржеховська В. Діти вулиці потребують захисту //Початкова школа. – 1999. – №2. – С. 58-60.

18.        Репіна Л. Хто допоможе дітям вулиці? //Освіта України. – 2000. – №49 (16 грудня). – С. 3.

19.        Река В. Діти вулиці чий ви будете? //Робітнича газета. – 1999. – 3 лют. – С. 5.

20.        Рябоконь Л. „Педагогически запущенная проблеми…” //День. – 2000. – 29 нояб. – С. 5.

21.        Сидоренко М. Остров детского счастья, устремленный в ХХІ век //Зеркало недели. – 2000. – №23 (10 июня). – С. 17.

22.        Хабарова А. Діти вулиці. Як вирішити проблему безпритульності //Ваше здоров’я. – 1998. – 4 липня. – С. 3.

23.        Хлебнікова Т. Діти які не пішли до школи... //Освіта України. – 2002. – №70-71 (3 вер.). – С. 5.

24.        Щерба М. Діти вулиці: епізоди з їхнього життя подекуди перевершують найстрашніші триллери //Ваше здоров’я. – 1998. – 13 чер. – С. 6.

25.        Якубова Ю. Батьків не обирають... – К., 1997.

26.        Конвенція ООН про права дитини.

[1] Бровар А. Заповеди беспризорных //Друг Детей. – 1926. - №8-9. – с. 16-17.

[2] Катков Е.С. Среда безпризорного подростка //Путь просвещения. – М., 1924. - № 4-5. – С. 238-239.

[3] Конвенція ООН про права дитини.

[4] Конвенція ООН про права дитини.

[5] Бордейчук Н. Хто на вулиці? //День. – 2001. – 6 жов. – С. 5.