Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

Нині вузи різних типів і рівнів акредитації потребують спецкурсів з превентивної тематики. Наприклад, в Запорізькому юридичному інституті МВС України передбачається відкриття кафедри превентивної педагогіки, аби по-новому готувати майбутнього правоохоронця, юриста, який працюватиме з неповнолітніми у тому числі і з "дітьми вулиці".

Нові суб’єкти профілактики роботи –служби у справах неповнолітніх, соціальні служби для молоді мають допомогти школі вирішувати проблеми поведінки дітей.

Виховання дитини – це складна робота у постійній взаємодії, в обміні соціальним досвідом і взаєморозумінням проблем. Адже дитина – не лише об’єкт виховання, а й активний суб’єкт цього виховання.

Кримінальний світ має свої "види" на дітей, і безперечно, відстежує всі прорахунки суспільства, сім’ї та школи. Відомі факти залучення дітей до проституції, скоєння злочинів, у тому числі і тяжких.

Враховуючи важливість превентивної роботи в сучасних умовах, у лютому 1998 р. Президія АПН України за участю зацікавлених міністерств і відомств (освіти, МВС, юстиції, у справі сім’ї та молоді, Академії медичних наук України та ін.) затвердила Концепцію превентивного виховання дітей і молоді.

Термін "превентивний" розглядається як "профілактичний" (запобіжний, охоронний, захисний) і стосується профілактики деструктивної поведінки, алкоголізму, наркоманії, СНІДу, хибного способу життя. Це творчий трансформований підхід до виховання, спрямований на вирішення мети і завдань превентивної практики, яка в сучасних умовах розвитку різних соціальних інституцій (соціальної педагогіки, психології, соціальної медицини, дитячої правозахисної практики та ін.) дещо випередила теорію.

Превентивне виховання – об’єктивно визріла соціальна реакція на суспільну потребу збереження генофонду України, це нова філософія виховання, в основі якої – потреба педагогічної, медичної, психологічної, юридичної практики у виробленні теоретичних і методичних підходів до вирішення потреб превентивного виховання в нинішніх умовах.

Тобто це комплексний трансформований вплив на особистість у процесі її активної динамічної взаємодії із соціальними інституціями, спрямованої на фізичний, психічний, духовний, соціальний розвиток особистості, вироблення в неї імунітету до негативних впливів соціального оточення, профілактику і корекцію асоціальних проявів у поведінці дітей і молоді, на її допомогу і захист. Передусім підкреслюється роль активної взаємодії особистості і соціальних інститутів, увага акцентується на позиції особистості як суб’єкта виховного процесу.

Концепція звернена до найширшого загалу педагогів, психологів, лікарів, соціологів, юристів, громадських організацій, релігійних конфесій.

В основу концепції превентивного виховання покладено розробку конкретних технологій, зорієнтованих на допомогу дитині, батькам, учителям, просто громадянину у вирішенні різноманітних особистісних міжособистісних і соціальних проблем.

Превентивне виховання виконуватиме діагностично-прогностичну, корекційно-реабілітаційну, освітньо-консультативну, організаційно-методичну та інтегративно-просвітницьку функцію. Особливе значення має прогностична функція, яка полягає у передбаченні тенденцій соціального розвитку особистості.

Мета превентивного виховання – досягнення сталої відповідної поведінки, сформованості імунітету до негативних впливів соціального оточення. Вона розглядається як в педагогічному і психологічному аспектах так і в правовому.

На одностайну думку учасників обговорення Концепції і, зокрема, Президента АПН України академіка В.Кременя ідея превентивності має пронизувати весь навчально-виховний процес у системі "дошкільна ланка – школа – навчальні заклади різних типів і рівнів акредитації – громадські організації". Слушною була пропозиція ректорів провідних вузів про необхідність створення комплексу програм, спецкурсів для підготовки фахівців різних спеціальностей та для системи післядипломної освіти.

Суб’єкти й об’єкти превентивного виховання в Концепції об’єднані в один блок, оскільки кожен з учасників превентивного процесу може в певних умовах виступати як об’єктом, так і суб’єктом.

Особлива увага в концепції акцентується на рівнях інтегрованого процесу превентивної діяльності:

а) раннє, або первинне превентивне виховання (соціально-педагогічна профілактика);

б) вторинне превентивне виховання (превентивна допомога і корекція);

в) третинне превентивне виховання (адаптація, реабілітація, ресоціалізація).

Кожен із рівнів потребує певної суми впливів залежно від особистості та соціальної ситуації її розвитку. Причому, при визначення критеріїв рівневої градації було уникнуто абсолютизації вікового підходу.

Таким чином, основними завданнями превентивного виховання є створення умов для формування позитивних якостей особистості під час різноманітних видів трудової, навчальної, позашкільної й іншої діяльності; забезпечення соціально-психологічної діяльності, педагогічно зорієнтованої на протидію втягнення дітей і молоді в негативні ситуації; надання комплексної психолого-педагогічної та методико-соціальної допомоги тим неповнолітнім, які її потребують; забезпечення адекватної соціальної реабілітації неповнолітніх, які вчинили протиправні дії або зловживають психоактивними речовинами; стимулювання неповнолітніх до здорового способу життя; сприяння виробленню інтегрованих міждисциплінарних підходів при підготовці спеціалістів (педагогів, психологів, медиків, соціологів, юристів. соціальних працівників, навчання батьків та ін.), а також об’єднання зусиль усіх суб’єктів превентивної роботи.

Розділ IV. Основні функції спеціалізованих закладів для неповнолітніх. Коротка характеристика деяких з них

У сучасній Україні хвиля дитячої безпритульності набула катастрофічного розмаху. Кількість дітей, покинутих сім’єю не тільки не зменшується, а навпаки, зростає з кожним роком, поповнюючи вулиці новими „кадрами”.

На основі цього, в країні почали створюватись спеціалізовані заклади для неповнолітніх, потребуючих соціальної реабілітації і психологічної допомоги. До ним належать притулки, інтернати, дитячі будинки сімейного типу, реабілітаційні центри короткочасного і довгострокового перебування і т.д.

Такі заклади мають слідуючі функції:

–           забезпечення безпеки, захисту дитини від зовнішніх загроз – жорстокого ставлення до них батьків чи рідних (побої, вигнання з дому, голод, сексуальне насилля і т.д.);

–           захист законних прав та інтересів дитини, пов’язаних з її взаєминами з родиною, усиновленням, встановленням опіки, отриманням освіти, професії;

–           зняття у дитини загострення психічної напруги чи стресового стану як наслідку соціально-психологічного чи сексуального насилля, шкільної дезадаптації, перебування в неблагонадійному соціальному середовищі на вулиці;

–           діагностика деформацій в особистісному розвитку і психофізчному стані дитини з метою розробки індивідуальної програми її соціальної реабілітації;

–           первинна адаптація соціально неблагонадійної дитини до життя в соціально здоровій сім’ї;

–           відтворення та розвиток найважливіших форм людської життєдіяльності – таких, як гра, пізнання, праця, спілкування для успішної соціалізації дитини, адаптація її в нормальному суспільстві;

–           відбудова чи компенсація соціальних зв’язків дітей, освоєння ними тих соціальних ролей, які раніше були невідомі і т.д.

Працюючий в соціальному притулку педагог повинен бути підготовленим психологічно і знати деякі невідкладні мірі медичної допомоги. Він повинен вивчити результати попередніх обстежень і бути готовим до труднощів процесу адаптації дитини в залежності від його психічного стану здоров’я і розвитку. Для цього йому необхідно знати найбільш суттєві прояви психічних, дезадаптаційних розладів у дітей, які виховувалися в неблагополучних сімейних умовах або поза сім’єю. Наприклад, синдром гіперактивності і як його слідство – черезмірна запальність, драчливість, агресивність у поведінці і т.д.

Одним із таких спеціалізованих закладів є медико-оздоровчий соціально-реабілітаційний центр для неповнолітніх служби у справах неповнолітніх м. Києва, який знаходиться в Бортничах, на 23-му кілометрі Бориспільського шосе. Функціонує він з 6 листопада 2000 р.

Багато дітей, незважаючи на шкільний вік, уперше сідають за парту, беруть у руки ручку, олівці, знайомляться з книгами. У результаті народжуються на світло перші незграбні малюнки та вірші, значення яких іноді зрозуміле тільки автору. Але біль, самотність, жорстокість людського світу, що ранять тендітну душу дитини, яка намагається протистояти цьому видно навіть неозброєним оком:

… Я устала, устала бороться.

Значит, просто устала жить,

Но я перестала бояться,

Я просто стала жестокой.

По отношению ко всем.

Я стала одинокой…

Вокруг меня темнота,

никогда не придет

В мое сердце вена, я буду

всю жизнь всегда одна…

У центрі робота з кожною дитиною ведеться у 3-х напрямках і включає психологічну, медичну та педагогічну допомогу, як уже вказувалося раніше. Кожен з напрямків базується на чітко відпрацьованій, бездоганно продуманій програмі. Адже працювати доводиться з непростими дітьми, часто вони замкнені, недовірливі, з покаліченими долями, втратили віру в себе та навколишній світ.

Як розповідає директор центра – Лариса Немаловська: „... Саме тут діти дізнаються, що таке тепла ванна та чиста білизна, зубна щітка та своя постіль. Дізнаються про існування гарячих страв, про увагу і підтримку вчителів, які допомагають знайти втрачену віру в себе”[5].

Перш ніж потрапити до центру діти проходять підготовку в психологічному центрі служби у справах неповнолітніх на бульварі Шевченка, 23. Де з ними працюють психологи. І є впевненість, що у стінах цієї установки діти морально захищені. Але на жаль, потрапляючи знову в неблагополучні сім’ї, на вулицю, вони травмуються, можливо, ще більше. Тому головною проблемою сьогодні є проблема соціального супроводу таких дітей. Не можна виділити їх ставитись до них, як до „особливих”, „не таких, як усі”. Це помилка, припускатися якої педагоги просто не мають права.

Ця чотириповерхова будівля розрахована лише на 100 місць. Вільних немає.

Після закінчення тримісячного курсу реабілітації діти, згідно з традицією установи, залишають записку у вигляді листочка з бажанням на „дереві бажань”. Ось деякі з них: „Хочу нормальну сім’ю”, „Хочу залишитись тут назавжди”.

А йдучи звідси, кожен з них візьме собі м’яку іграшку – на пам’ять.

На Донеччині зараз налічується близько мільйону дітей. Переважна їх більшість оточена батьківською любов’ю і піклуванням. Вони охоче навчаються в школах, займаються спортом, мріють вирости корисними Батьківщині. Проте, на жаль, не всіх дітей можна назвати щасливими. В області близько 14 тис. сиріт, 12 тис. – мешкають у неблагополучних родинах.

Звернемося до статистика. Після закінчення громадянської війни у 1922 р. в Україні налічувалося 9 млн. сиріт. Але  держава навіть тоді знайшла розв’язання важкої соціальної проблеми. Сьогодні вона також не стоїть осторонь. Успіхи є, бо, на відміну від минулого, ми маємо добрі кадри фахівців і небайдужих людей.

У Маріуполі чотири року тому народився принципово новий дитячий заклад, який одержав назву „Центр опіки змішаного типу”. Можливо, назва трохи недоладна, але сиротам України, напевне, тут найзатишніше. його очолює депутат міськради Людмила Лазаренко, яку діти називають мамою.

У цей дитбудинок приймають і немовлят, яких покинули матері, і діти шкільного віку (до досягнення ними 16 років), батьки яких позбавлені прав на їхнє виховання.

Маріупольський центр для сирі – це, звичайно, не виправлений заклад, де перевиховуються діти, які зазнали згубного впливу криміналітету та вулиці. Його досвід є дуже повчальним для всієї України, оскільки тут не лише люблять дітей і дбають про них, а й враховують їхні індивідуальні та вікові особливості.

Проте є на Донеччині і такі установи, де, як-то кажуть, виховуються „підранки” – діти, які потребують соціального захисту. У цьому плані дуже важливою ланкою в роботі з колишніми юними алкоголіками, наркоманами, токсикоманами є Карлівський центр реабілітації, що в Мар’їнському районі.

Працюючи під постійною опікою правоохоронців, він уже врятував від неминучої загибелі десятки обездолених дітей.

Останнім чином у Донбасі з’явилося чимало неповнолітніх волоцюжок. Є серед них і місцеві, й з інших регіонів, навіть з інших держав. Тільки торік міліція затримала понад тисячу таких „мандрівників”.

Хворі, брудні, агресивні, вони додають чимало клопотів донецьким службам у справах неповнолітніх.

Я хотіла б звернути увагу ще на одну установу, а саме Київську спецшколу для „важких підлітків”. В Україні їх лише дев’ять.

Шлях до школи простий: злочин, затримання, порушення кримінальної справи, слідство, суд, вирок. Засуджених неповнолітніх направляють до спецшколи для виконання покарання...

Батьки до цих дітей приїздять нечасто. Більше того, їх навіть не поспішають забирати після закінчення терміну виправлення. І не тільки рідні, а й державні структури, котрі повинні цим займатися. Директор змушений сам розвозити підопічних по домівках.

За два-три місяці до виходу на волю дирекція спецшколи надсилає запит за місцем проживання, щоб дізнатися про умови, в яких житиме дитина після відсидки...

Складається враження, що ці діти нікому не потрібні на волі. З появою важкого підлітка з кримінальним минулим у суспільстві пов’язано безліч  проблем – житло, працевлаштування, соціальна опіка. Траплялися випадки, коли діти, що відбули покарання, залишалися у стінах виправної „альма-матер”, бо не мали куди податися.