Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

І дійсно, наше суспільство  постійно мовби народжує подібні типи, тому що вони навіть потрібні йому. Саме через них багато людей мають можливість проявити своє співчуття, милосердя і таким чином виконати обов’язок. Але якщо дитина має чуйну і ніжну душу й серце, то вона, ведучи такий спосіб життя” отримує величезну травму психіки, замикається в собі, стає соціальним інвалідом.

Наведу такі дані. Щороку в Україні скоюється 30-35 тис. злочинів. Здебільшого це стосується вбивств, пограбувань, ошуканства. Від цього стає моторошно. Наприклад, у місті Артемівську кілька підлітків (дівчата і хлопці віком 14-16 років) вирішили „провчити” свою подругу за те, що вона, мовляв, „дере кирпу”, не хоче з ними вживати алкогольні напої і взагалі високої про себе думки.

Жертву заманили на одну з квартир, силоміць роздягли. Дівчата тримали її, а хлопці ґвалтували. Після цього змушували пити сечу, а потім всі разом убивали нещасну.

Інший приклад. Місто Маріуполь ще за радянських часів було місцем, куди на будівництво „гігантів індустрії” звозили з усього СРСР карних злочинців. Вони жили і працювали „у зоні”. В середині 70-х років минулого століття там налічувалося десять спецкомендатур. Відбувши термін покарання, колишні в’язні так і залишалися в Маріуполі. ускладнюючи й до того нестабільну криміногенну ситуацію в місті.

Кілька років тому столиця української металургії була буквально приголомшена диким злочином. Вранці мешканці одного з приватних будинків помітили, що 88-річна сусідка не виходить із жати. Як і годиться, пішли її провідати. Жінка лежала вбита, роздягнена, з відрізаними грудьми...

Злочинців швидко знайшли. Ними виявилися троє підлітків 14-ти, 12-ти та 10-ти років.

„Потрібні були гроші, – пояснювали вони в міліції. – Тільки їх у баби від пенсії залишилося лише 8 гривень”.

Таких прикладів можна навести безліч. І якщо цю ситуацію не контролювати, ми можемо втратити молоде покоління, яке повсякчас називаємо нашим майбутнім. Мені не хочеться шокувати вас фактами такої патологічної жорстокості, але просто необхідно привернути увагу суспільства, держави та громадських організацій, і насамперед батьків, до проблем юного покоління. Ми просто не маємо права випускати з поля зору маленьких громадян, і повинні забезпечити їм гідне майбутнє.

Але з’ясувалось, що схильність до бродяжництва можна підмітити у багатьох дітей і особливо у молодших підлітків, навіть із благонадійних, нормальних, повноцінних сімей. Деякі з них тікають з дому не через те, що ображені і нещасні, а тому, що в них є необхідність у цьому, як з’явилася дуже рано. Такі діти приносять безліч турбот як батькам, вчителям, так і суспільству взагалі. Вони хочуть відчути радість пересування, зустрічей і по своїй суті дуже цікаві. Наприклад, Валера – учень 8-го класу – тікав із дому по три рази на рік. Він не повертався сам, його постійно ловили. А коли хлопець з’являвся в школі, з’ясовувалося, що Валерій знає маршрути пересування всього автотранспорту, розклад усіх електричок. Можливо, йому було просто нецікаво у школі? А вчителька, ще досить молода, ніяк не могла знайти достойного заняття, не одвела Валерія до цікавої секції чи гуртка. Більше того, знаючи про його феноменальну пам’ять, вона навмисне відбирала у учня підручник, щоб хлопець не зміг прочитати текст перед уроком, а вдома він не готувався. Валерій ніколи не намагався бути лідером і не підбивав інших до втечі. Йому просто ніхто не був потрібний, а про його внутрішнє життя можна було тільки здогадуватись. Він жив своїм потаємним світом. Фізично дуже кріпкий і витривалий, але маленького зросту, рудоволосий, він своєю зовнішністю мов би втілював внутрішні протиріччя. Дуже швидко було поставлене на ньому тавро „неблагонадійний”.

Його ровесник Микола, також хлопець з незаурядними здібностями, був улюбленцем усього бродячого світу. Тікав з дому, знав безліч цікавих пісень. За гарну пам’ять, веселість і доброту його любили і в школі, і на вулиці, і вдома. Цікаво, що якщо Валерій мріяв стати міліціонером, то Микола – артистом. Він не боявся бути ображеним дорослими, досить часто передбачав і відчував небезпеку, гарно орієнтувався у настроях, людей і т.д.

Дев’ятирічна Катерина теж тікала з дому по чотири рази на рік, через те, що їй не дозволяли „водитися” з хлопчиками.

Ці діти, як правило, ні своїм зовнішнім видом, ні своєю поведінкою не викликають співчуття. Вони хоча і тікають з дому, але швидко повертаються до шкільного середовища, наздоганяють пропущений матеріал і засвоюють усі зміни, які відбуваються в класі чи вдома.

Так ось, тільки спільними зусиллями ми зможемо вирішити проблему бродяжництва. Діти-втікачі з благонадійних сімей і „вуличні бродяги”, які позбавлені родинного тепла, затишку, батьки яких ведуть аморальний спосіб життя. Усі вони наші діти, брати, сестри, і нехай це пишномовно звучить, але завдання кожного з нас зробити все можливе, щоб з цих людей виросли хороші спортсмени, вчителі, фінансисти, а не кримінальні авторитети.

Розділ ІІІ. Концепція превентивного виховання в Україні, її мета та завдання

„Діти вулиці” потребують захисту. Саме під такою назвою в травні 1998 р. в Україні вперше була проведена науково-практична конференція, організована Науково-методичним центром превентивного виховання АПН України, Старокиївською районною та Київською міською державними адміністраціями.

Лейтмотив конференції – посилення превентивної роботи з дітьми на всіх рівнях – соціальному, педагогічному, психологічному, медичному та правовому.

Проблема превентивності (а це запобігання правопорушенням, алкоголізму, наркоманії, СНІДу, утвердження здорового способу життя) гостро стоїть у всьому світі, а надто катастрофічно зростає дитяча безпритульність. Тож не випадково предметом обговорення на конференції стали „діти вулиці”.

Цей термін вперше з’явився в роки громадянської війни і стосувався дітей, батьки яких загинули. Вулиця була їх середовищем виховання, оскільки ні сім’ї, ні домівки вони не мали.

В нинішніх умовах 90 відсотків дітей вулиці мають батьків, причому, більше половини – обох. Отже, по-перше, це вимушене соціальне сирітство, по-друге, спонукальне сирітство, коли школа чи сім’я виштовхують дітей на вулицю. Характерно, що кожна п’ята така дитина –віком до 10 років.

Отже, нагальна потреба суспільства щодо „дітей вулиці” – створення умов, в яких діти поновлюють та підтримують фізичне і психічне здоров’я, уникають соціальної деградації.

Це, так би мовити, потреба глобальна. Принципова ж полягає у визначенні ставлення до цього явища, пошук шляхів подолання причин відторгнення від дитини таких соціальних інститутів, як сім’я і школа.

Які ж причини спонукають дітей втікати на вулицю? Чому замість природного потягу до спілкування з батьками, вони обирають криміногенне середовище?

На жаль, у такому контексті, необхідно визнати, що батьки часто жорстоко поводяться зі своїми дітьми. Є чимало фактів фізичного і психічного насильства, вигнання їх із дому.

Під час опитування 1,5 тис. дітей на запитання, чи били вас у сім’ї, кожен третій відповів – „дуже часто”, кожен десятий – „постійно”. Кожен п’ятий вказав, що його ображають, принижують чи в сім’ї, чи вчителі в школі, чи ровесники.

Для більшості з них втеча з дому – це цілеспрямований, заздалегідь обдуманий вчинок, і тільки для небагатьох причиною був короткочасний конфлікт, образа; когось підмовили друзі, а дехто взагалі не може зрозуміти, чому втікав.

Виявляється, втікачі – це активна, а не пасивна частина дітей і підлітків, ті, хто здатний на вчинок, хто потрібен суспільству, але суспільство не прагне їх зрозуміти і зробити своїми спільниками (натомість їх часто підбирають кримінальні елементи). Діти не усвідомлюють небезпеку вулиці, у них ще немає соціального досвіду.

Отже, діти пристосовувалися до вуличного існування. А чи хочуть вони повернутися до дому і за яких умов? 92 відсотки згодні, але за умови, коли їх не ображатимуть, якщо зміниться обстановка в сім’ї, їх любитимуть і допомагатимуть у навчанні, а незначна частина – якщо їх добре годуватимуть.

Згідно ст. 6 п. 2 Конвенції ООН про права дитини – кожна дитина має право на життя і держава зобов’язана забезпечувати виживання і здоровий розвиток дитини, ст. 24. п. 2 – держава зобов’язана приймати необхідні міри у боротьбі з недоїданням, ст. 27. п. 1-3 – батьки несуть відповідальність за забезпечення необхідного рівня життя дитини, і держава зобов’язана створювати  усі необхідні умови для реалізації цієї відповідальності[3]. Отож, як бачимо, не за хлібом насущним діти втікають на вулицю.

Таким чином, сім’я є тим соціальним інститутом, місцем, де батьки мають конституційний обов’язок піклуватися і виховувати дітей.

Сьогодні сім’я знаходиться у кризовому становищі. Деякі батьки чесно зізнаються, що не знають, що робити з дітьми і як їх виховувати. Вони особливо безпорадні, коли йдеться про вживання дітьми наркотиків. За останні роки, майже вдвоє збільшилась кількість дітей, які знаходяться на обліку в медичних закладах з діагнозом наркоманія чи токсикоманія. Тільки за перше півріччя 1999 р. за вживання наркотичних речовин було поставлено на облік, майже 2 тис. неповнолітніх. Вражає те, що початок вживання дітьми наркотиків, наприклад, дихання парами клею „Момент”, чи паління конопляних культур припадає на вік від шести до десяти років. Всеобуч батьків – термін старий, але ця справа конче необхідна в сучасних умовах. Молодих батьків треба вчити, як народити здорову дитину, не агресивну, дати їй відповідний розвиток. Таких знань сучасні батьки здебільшого не одержують.

Необхідно здійснювати превентивно-виховні заходи щодо батьків, які не бажають ускладнювати своє життя вихованням власних дітей. Велику надію щодо виховання дітей суспільство покладає на школу. Але, на жаль, практика доводить, що багато учбових закладів не створює застережливих бар’єрів від асоціальної поведінки. Численні експерименти з диференціацією навчання без належного науково-методичного обґрунтування призвели до своєрідного психологічного переслідування у школі дітей, які компенсують свою навчальну неспроможність агресією до вчителів і учнів, які краще вчаться. Учні, що залишили школу, у більшості випадків вважають, що рівень психологічного переслідування у школі був вищий, ніж в асоціальному середовищі на вулиці.

На жаль, багато шкіл перестали бути місцем, де дитина відчуває повагу і захист, допомогу і піклування. І тут мало допоможуть засідання комісій, звільнення директорів чи вчителів. Вони й самі є заручниками цієї системи.

Якщо сім’я більш закрита для виховних впливів, то місце, де діти мають опанувати соціально корисні моделі поведінки, виробляти навички протидії негативним, соціальним явищам, має бути закріплене за дитячим садком і школою на державному рівні.

Це означає, що у дитячому садку і школі має домінувати принцип превентивності. Діти мають право знати про складнощі соціального життя, вчитися застерігатися від наркоманії, СНІДу, злочинності, розуміти складну природу людини і явищ, що її оточують. Слід зазначити, що за офіційними даними Державного Комітету статистики України, на протязі 1999 р. кількість злочинів, скоєних неповнолітніми та молоддю, складає майже 120 тис. І з кожним роком ця цифра швидко зростає. Кожен другий злочин –тяжкий (вбивство, грабіжки, зґвалтування і т.д.). Зростає злочинність і серед дівчат. Майже 40 відсотків правопорушень серед неповнолітніх мають груповий характер. Що стосується розповсюдження СНІДу, то за даними Центру профілактики й боротьби зі СНІДом Міністерства охорони здоров’я України, на сьогоднішній день зареєстровано близько 10 тис. людей заражених ВІЛ-інфекцією, з них майже 50 відсотків – діти і молодь віком до 20 років.

Кримінологічні дослідження виводять психологію злочинця з психології жертви, в становищі якої перебувала людина у минулому. З полохливої, заляканої, психічно нестійкої людини важко виховати активного громадянина.

Переважна більшість дітей відчуває постійний психологічний дискомфорт, негативні емоції: ненависть, страх, заздрість і т.д. Спостерігається різке зниження духовності, неприйняття значною частиною дітей терпимості, милосердя, честі, совісті, доброти. Низькою стає культура поведінки як в учнівських, так і вчительських колективах, які ще грішать формалізмом.

Наведу ось такий приклад: "У похід проситься четвертокласник – неприкаяний хлопчина, якого виховує бабуся, і який, як виявилось, нікому не потрібен. Хлопчик благав, плакав, але ні директор, ні заступник з виховної роботи не дозволили йому йти в похід".

Інший приклад з цієї школи. П’ятикласник пішов з дому. Знайшли його працівники міліції голодного і непритомного за 60 км від Києва. Мати про зникнення дитини не заявила, а школі байдуже. А коли б відвідуванням дітьми школи займалося учнівське самоврядування, то вже після другого уроку було б відомо, чому дитини немає в школі. Постає питання: якщо проблема дитини поза увагою, якщо не працює самоврядування, то яка ж роль заступника директора з виховної роботи.

Зараз фіксується стрімке зростання дітей вулиці. Їх кількість в Україні сягає вже до 200 тис. Для зіставлення наведу такий факт. Минулого року понад 200 тис. учнів не з’явилися до школи. І на це не було належної реакції органів освіти.

Загальновідомо, що головна причина того, що діти залишають домівки чи школи – психологічний дискомфорт (почуття невдоволеності, пригніченості, приниження тощо).

Більша частина опитаних дітей вулиці зізналася, що постійно зазнає сексуальних домагань чи просто жорстокого відношення до себе з боку батьків. У цьому випадку у дитини формується тяжка моральна та психологічна травма. Саме такі діти, потрапивши по тій чи іншій причині на вулицю, переживають сексуальне насилля чи самі починають таким чином заробляти гроші.

Згідно ст. 19 Конвенції ООН про права дитини вони мають право на державний захист і забезпечення підтримки, розслідування, лікування в зв’язку з випадками жорстокого поводження[4].

Зараз, як ніколи, постає проблема конфлікту у системі "учень-учень", "учень-вчитель", "учень-батьки", "батьки-вчитель" (що дуже позначається на ставленні вчителя до учня).Конфлікти з учнями виснажують і педагога; він іде до школи з побоюванням очікуваного конфлікту з учнями. Страх породжує агресію, яка виливається за першої проблемної ситуації.

З огляду на це, особлива увага має приділятися моральним якостям педагога, його вмінню розв’язувати конфлікти і знаходити шляхи до серця і душі дитини.

І тут держава завинила перед вчителем, і не лише в забезпеченні його платнею, у підвищенні соціальної значущості його праці, а й у створенні умов для опанування новими психологічними технологіями взаємодії з учнями та їхніми батьками, знаннями, необхідними для запобігання таким негативним явищам, як правопорушення, наркоманія, алкоголізм тощо.

Сьогодні вчителю важко. Робота йому здається справжнім пеклом не тому, що він не хоче, а тому що не знає як допомогти дитині.