Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

2

Кафедра соціальної педагогіки

Бродяжництво та безпритульність як соціально-педагогічна проблема

Курсова робота

Науковий керівник:

Суми – 2003

План

Вступ

Розділ І. "Субкультура" безпритульних дітей 20-х років ХХ ст.

Розділ ІІ. Причини бродяжництва серед неповнолітніх та наслідки "вуличного життя" для суспільства

Розділ ІІІ. Концепція превентивного виховання в Україні, її мета та завдання

Розділ IV. Основні функції спеціалізованих закладів для неповнолітніх. Коротка характеристика деяких з них

Висновки

Література

Вступ

Соціальне сирітство – це аномальне явище, результат соціальних катаклізмів у житті суспільства, зумовлене дефіцитом державних і суспільних інститутів, покликаних забезпечувати дотримання основних прав і свобод дитини. Це явище, що засвідчує кризу інституту сім’ї, а також негативного впливу соціуму на формування особистості у соціальних, моральних та фізичних аспектах.

Соціальні сироти – це особлива соціально-демократична група дітей, які мають батьків, але в силу соціальних, моральних та психологічних причин позбавлені батьківського піклування. До соціальних сиріт належать і діти вулиці тобто безпритульні. На сьогоднішній день ця проблема дуже актуальна. Десятки тисяч дітей опинилися без крова, без засобів для існування, позбавлені батьківської уваги, турботи і любові, обідрані, голодні, з протягнутою рукою. Ці маленькі громадяни дуже нещасні, бо вони не знають, що таке дитинство і вже не дізнаються. Це діти кризової доби, які змушені самостійно, в досить ранньому віці пристосовуватись до реального, жорстокого і немилосердного світу – світу дорослих, для того щоб вижити, не зламатися. Як правило, це діти з тих сімей, де часто відбуваються конфлікти між батьками, де батьки зайняті з’ясуванням стосунків між собою і можуть навіть використовувати дитину як спільника проти іншого. Саме тому, у неповнолітніх поступово формуються суперечливі почуття до своїх батьків, може сформуватися вороже ставлення до них. У конфліктній сім’ї дитина постійно перебуває у несприятливому психологічному мікрокліматі, у стані постійної тривоги. Воно може з недовірою ставитися до старших, не вірить у можливість нормальних, дружних взаємостосунків між людьми, у неї не формується позитивний досвід спілкування з оточуючими. А відсутність позитивних емоцій компенсуються у вуличних компаніях, прийманні алкоголю та наркотичних речовин, бродяжництві, частих втечах із дому, залученні до криміналу і т.д. Але досить вагомою причиною зростання кількості „дітей вулиці” є соціально-економічне становище молодих сімей в Україні. Майже половина безпритульних – це вихідці з родин, де дуже низький, навіть критичний рівень благоустрою. а наші молоді громадяни мають повне право на гідний рівень життя, щоб бути здоровими фізично і морально, адже вони наше майбутнє і надія.

Метою курсової роботи є аналіз причин виникнення такого соціального явища як безпритульність та пошуки шляхів вирішення цієї глобальної проблеми людства.

Об’єктом виступають умови життя дітей на вулиці.

Предметом дослідження є процес адаптації безпритульних дітей у сучасному світі.

Завдання:

-                              ознайомлення з умовами життя безпритульних 20-х рр. ХХ ст.;

-                              розглядання проблеми безпритульності на науково-практичній конференції;

-                              ознайомлення з поняттями „діти вулиці” та „превентивне виховання”;

-                              вивчення причин дитячого бродяжництва;

-                              розвиток емпатії, толерантності відносно соціальних сиріт, пошуки шляхів вирішення даної проблеми в Україні.

Розділ І. "Субкультура" безпритульних дітей 20-х років ХХ ст.

Безпритульність як соціальне явище виникає і швидко зростає у перехідні та кризові періоди суспільства. Війни, революції, голод, масові епідемії, нестабільна економічна й політична ситуація приносять безлад і хаос у розмірене життя кожної родини.

Безпритульні завжди пристосовувались до життєвих невдач, привчали себе стійко їх переносити. Вокзали, водні пристані, вагонні та паровозні кладовища, запасні колії, зруйновані будинки, ящики з-під сміття, нари, казани, в яких варять асфальт, дровітки – все згодиться для дітей. щоб не загинути, щоб якось перебути ніч.

Духовно вони передчасно старіли: боротьба за існування у такій „звірячій” формі, яку їм доводилось вести у багатьох випадках, призводила до повної байдужості. безпритульні не навчились планомірно працювати, а праця не була основною їхнього існування.

Життєва боротьба виробила в безпритульних своєрідні колективні навички, що залежало від того, як вони жили та заробляли собі на прожиття. Діти, які торгували й жебракували, жили більш індивідуально і найменшою мірою звикли до колективного співжиття. Але безпритульні, які працювали в угрупованнях, чи це була „зграя злочинців”, чи більш організована ватага грабіжників, мали свою „етику” та „трудову дисципліну”. Ось приклад моральних норм одеських безпритульних 20-х років:

Заповіді безпритульних:

1.        „Не лягав” – основний і незаперечний закон. Він проголошує: Хоч би що тобі чи твоєму товаришу не зробили, ти повинен мовчати. тому що відповідальність за вибиті зуби, підбите око, а інколи і за більш серйозні поранення припаде на тебе самого.

2.        „Відповідаєш” – це означає: якщо я тобі доручив заховати що-небудь або дав погратися якоюсь іграшкою, ти повинен це повернути. А якщо не зможеш, то даси мені все, що я накажу, і у тій кількості, в якій мені заманеться.

3.        „Мсти до кінця” – вбивають того, хто не виконав „замовлення”, тому що:

4.        „Сила твоя – твоє право”. Якщо ти сильніший або старший за своїх товаришів, то ти можеш:

1)      нічого не роблячи, жити на вулиці, виконувати роль розподільника здобутих грошей та харчів;

2)      можеш брати собі більшу і кращу частину;

3)      якщо ти у нічліжці, можеш свої обов’язки перекласти на інших, слабших і покірніших;

4)      якщо треба, можеш відібрати харчі, іграшки у слабших;

5)      „Моє” та „державне” не одне й те саме. Але якщо маля або одноліток бере „мою річ”, то за неї „відповідає”. Інша справа – „державне”, – його можна пошматувати, вкрасти.

5.       „Цур перший, цур без частки”. Той, хто захопив краще місце, отримав кращий шматок; підняв гроші й не поділився з товаришем, – правий, якщо він сказав магічне „цур без частки”.

6.       „Хай живе свобода”. безпритульному краще на холодній брудній вулиці ніж у дитбудинку. Ніщо не може зрівнятися з блиском, гамором вулиці, зі свободою.[1]

Ці загальні риси моралі безпритульних 20-х років, особливість якої полягала в тому, що норма поведінки неповнолітніх дітей була ніби принципово повною протилежністю тим нормам, які існували в світі дорослих. З одного боку, вони начебто наслідували світ кримінальних дорослих, а з другого, жили у своєму світі зі своєю мовою, правилами, трудовою дисципліною.

Однією з певних ознак належності до загону безпритульних була специфічна лексика, яка вирізнялась своєю складністю та оригінальністю. Хоча слід зазначити, що жаргон, яким користувались безпритульні, майже не відріжнявся від жаргону дорослих правопорушників і звичайному підлітку не був зрозумілим. Хочу навести „словничок” найуживаніших слів із загальномовного жаргону безпритульних 20-х років:

Вкрасти – купити; майдан – поїзд; майданщик – поїзний злочинець; святці – карти; шніфт – вікно; липа – все, що підроблене; видра – відмичка; угольник – чемодан; шмель – гаманець; коні – чоботи; кумпол – голова; замок – сережка; лягавий – міліціонер; ботати – говорити; мент – службовець тюрми; мосол – військовий; плітовать – тікати; ксіва – документ; маруха – дружина и подруга;  бабка – сорочка; чепо – картуз; чеканка – повія; забути прізвище – не вказати себе у потрібний момент і т.д.[2]

Поринаючи у злочинний світ, засвоюючи нетрадиційну лексику, діти все більше звикали до життя безпритульних .Майже всі вони мали прізвиська, клички. Наприклад, Рябий, Червоний Туз, Білий Самовар і т.д. Не мали прізвиська лише ті діти, які мало спілкувались з безпритульними. Своє життя неповнолітні яскраво висвітлювали у художніх зображеннях свого середовища. Творчість безпритульних втілено у піснях та поезії, з яких найповніше можна зрозуміти їхнє життя, психологію, душевний стан, настрій.

Про життя підлітка, вплив сирітства та безпритульності на його подальшу долю розповідає така пісня:

Когда мне было лет двенадцать,

Когда скончался мой отец,

Не стал я матери бояться

И стал большой руки подлец.

По квартирам я стал шляться,

Стал я водочку любить,

Воровать я научился

И пошел по тюрьмам жить.

Безпритульні не бачили виходу зі свого становища: навіть у колисковій змальовується цілком конкретне життя злочинців.

Спи, мой миленький малютка,

Баюшки-баю.

Подрастешь, карманщик будешь,

Бросишь мать свою…

Життя безпритульних, їх заняття штовхали до злочину, який приводив підлітків до тюрми. Але вона їх не лякала, а скоріше звучала для дітей романтичним відлунням:

Тюрьма, тюрьма, какое слово

Для всех позорна и страша.

Но для меня она не нова,

Я с нею свыкся уж давно…

Існували пісні дівчат-підлітків, у яких розповідалось про те. як вони робилися повіями, наприклад:

Для кого я себя сберегала,

Для кого я, как роза цвела?

До 17 лет подрастала,

А потом хулигана нашла.

Без него я прожить не могла…

У цій пісні переважають сумні інтонації. Дівчина нарікає на свою долю, на хлопця, який спочатку її спокусив, а потім покинув. Після цього вона вже не могла повернутися до своєї сім’ї і все більше занепадала.

Таким чином, саме пісні безпритульних дають нам таке цікаве і різнобарвне зображення їхнього життя. Специфічним є стиль цього фольклору. Тут багато конкретних моментів: від потрапляння дитини на вулицю і здобуття нею так званої „кваліфікації”, до бравуючого, але завжди сумного каяття. Зміст цих пісень залежав від страждань, які їм довелось перенести: сирітство, холод, голод, почуття покинутості, непотрібності, сором та розчарування в житті. Завдяки фольклору безпритульних можна глибше „зазирнути” в життя покинутих, занедбаних дітей тих далеких часів, достеменно зрозуміти їхню життєву позицію. І хоча їх нині одиниці, хвиля безпритульності, що захлинула дитячий світ 20-х років, не могла не позначитися на їхньому подальшому „законослухняному” житті, якщо вони позбавлялися врешті „старої одежі”. Ті, кому пощастило вижити і влитися в нормальні верстви населення, певною мірою несли на собі тягар спогадів „про своє безпритульне дитинство. Їхні нащадки (а сьогодні  це вже третє покоління) досі несуть на собі відбиток стихії безпритульного минулого, бо субкультура – це той емоційний сигнал, який зберігає увесь спадок пережитого життєвого досвіду.

Розділ ІІ. Причини бродяжництва серед неповнолітніх та наслідки "вуличного життя" для суспільства

Сьогодні понад 100 тис. дітей в Україні – соціальні сироти. Так свідчать статистичні дані. Проти, навряд чи вони відображають реальну картину. Адже щодня в усіх районах країни правоохоронні органи та інші відповідні служби реєструють дітей вулиці, котрі роками живуть поза домівками. Багато з них не знають своїх батьків, та й самих батьків ніби не існує, бо заяв про зникнення власних чад вони не подавали. Як правило, діти-мандрівники належать до так званих вразливих верств населення. З родин безробітних, алкоголіків, наркоманів... Саме тому вони викликають у нас більшу занепокоєність і співчуття.

Дитина-жебрак – це соціальна роль, закріплена в суспільстві. Вони „ізгої”. Ви бачили їхні очі? Ці діти всюди: біля яток, у переходах, метро, на шикарних тротуарах та глухих вуличках, у підвалах житлових будинків, на лавках вокзалів і парків. Голодні. Обідрані. Беззахисні, які вміють тільки просити. Звичка. Але не поспішайте їх за це засуджувати, вони не зухвалі жебраки, вони – безмовний докір нашого часу! У них тільки одна зброя проти суворої дійсності – простягнута до вас рука. У хвилини напливу емоцій ми кидаємо їм декілька монет, бажаючи допомогти. Але чи допомагаємо ми їм? Чи вирішують декілька монет, справді наболілу, глобальну проблему жебрацтва? Що чи хто спонукає цих маленьких людей кидати дім, школу, рідне місто?

Причини різні. Це негаразди і сварки в сім’ї, нерозуміння у школі, невміння чи небажання навколишніх знайти підхід до дитини, побачити в ній особистість. Суцільна байдужість, як результат – дитина  грюкає дверима, йде спочатку до друзів, знайомиться з компанією „вуличної дітвори”. Зрештою сама стає однією з них.

Вік „вуличних дітей” різний: від трьох до вісімнадцяти років. Але найбільший відмоток – у віці від десяти до п’ятнадцяти років. Що їх чекає на вулиці? Нічого доброго. Поки вони діти, їх жаліють, їм подають. Зростаючи, кожен з них розуміє, що „легке” життя закінчилося і вони самостійно полізуть до вас у кишеню, будуть чекати вас у під’їздах, на безлюдних вулицях, ґвалтувати, грабувати, сідати у в’язницю чи на голку, займатися проституцією.

Перелік вакансій, що пропонуються вулицею широкий та різноманітний. Адже у середньому, жебракуючи, дитина може заробити 150 гривень у день. А ці гроші потім йдуть на тих же п’яниць-батьків, уявних опікунів, яким невигідно працювати. Та й не хочуть – куди краще жити на заробіток дитини, яка знемагає від жари влітку та замерзає лютою зимою, рятуючись від холоду за допомогою дірявого пальтечка та черевиків на босу ногу, замість того, щоб сидіти за партою.