З 1901 р.
переїхав до Києва, вів активну
українофільську громадську діяльність,
брав участь у створенні національних
освітніх організацій. Свої педагогічні
думки висвітлив у статтях: “Якої нам
треба школи”, “Народні вчителі і вкраїнська
школа” та ін. У 1907—1909 pp. вийшов його чотиритомний
“Словар української мови”, що став великою
подією не лише в царині мовознавства,
а й педагогіки, оскільки сприяв вихованню
національної самосвідомості.
Іван Франко
(1856—1916) — письменник, учений, громадський
діяч, велет українського педагогічного
духу. Українець-галичанин, син сільського
коваля, завдяки своїй колосальній
праці й щедрому талантові,
енциклопедичності знань, самовідданій
літературній і педагогічній
творчості став славетним в
Україні й світі. Його спадщина містить
понад сто наукових і публіцистичних праць
та художніх творів, присвячених висвітленню
широкого кола педагогічних питань: стан
освіти на українських землях XIX—XX ст.;
виховання молоді; відродження й розвиток
української педагогічної культури; визначення
мети виховання тощо.
Ґрунтовне
знання історії й становища
українського народу сформували
в І. Франка чітку державну
позицію й переконання в тому,
що повний розквіт рідного шкільництва,
української педагогіки, освіти й науки
можливий тільки в умовах самостійної
Української держави.
Його погляди
відображені у творах: “Мисль
о еволюції в історії людськості”,
“Чого вимагаємо?”, “Середні
школи в Галичині у 1875—1883 pp.”,
у яких засуджено соціальну й
національну дискримінацію українців
у галузі освіти з боку австрійських і
польських можновладців, відрив навчання
від нагальних потреб українського народу,
зашкарублість дидактичних методів, тілесні
покарання учнів. Трагічну долю безпритульних
сиріт відобразив в оповіданнях “Яндруси”,
“До світла”, масову неписьменність —
у статті “Народне шкільництво в Галичині”.
Боровся за
українську національну школу
демократичного характеру й гуманістичного
спрямування, обстоював необхідність
створення адекватних підручників
високого наукового рівня, пройнятих українським
національним духом. Великого значення
надавав вивченню рідної мови й літератури,
фольклору й етнографії, виховному значенню
дитячої літератури.
Мета освіти,
на його думку, полягає у
забезпеченні правильного розумового,
морального виховання, провідним
завданням виховання якого є формування
свідомого українця, з притаманними йому
патріотизмом, високою моральністю, вихованістю,
господарністю, освіченістю, професіоналізмом,
фізичною й естетичною досконалістю, витривалістю,
підприємливістю й ініціативою. Наполягав
на свідомості навчання, протиставляючи
її зубрінню й муштрі.
Велику увагу
приділяв сімейному вихованню,
ролі матері. У статті “Жінка-мати”
зазначав, що саме матір відповідає
перед суспільством за виховання дітей.
Тому вона має створити всі умови, щоб
діти росли здоровими, здобули правильне
моральне виховання.
Виступав
на захист народних учителів.
Особливу шану виявляв до тих,
хто любить дітей і готовий
їм віддати своє серце, розумних
і чесних, національно свідомих,
майстрів педагогічної справи. “Учителем
школа стоїть; коли учитель непотрібний,
неприготований, несумлінний, то й школа
ні до чого”.
Тимофій Лубенець
(1855—1936) — педагог, методист, громадський
діяч. Присвятив понад 50 років
життя педагогічній діяльності:
вчителював на Чернігівщині й
Поділлі, а також у навчальних закладах
Києва. Написав понад 30 підручників для
учнів початкових шкіл і методичних посібників
для вчителів (“Книга для первоначального
чтения в школе и дома”, “Хрестоматия
для первоначального чтения и письменных
упражнений”, “Педагогічні бесіди”,
“Зернышко”, “Про наочне викладання”
та ін.). Популяризував педагогічні ідеї
вітчизняних педагогів, зокрема К. Ушинського.
Обґрунтував
психолого-педагогічну необхідність
навчання рідною мовою, зв'язку навчання
з життям, підготовки дітей до трудової
діяльності. Виступав за запровадження
загального обов'язкового початкового
навчання, поширення освіти серед дорослих,
розвиток ініціативи вчителів та підвищення
їх педагогічної майстерності. Обстоював
широке і вміле використання наочності
у навчанні, активізацію методів навчання,
розвиток спостереження учнів удома і
в школі.
Цікавився проблемою
ліквідації неписьменності, тому засуджував
низький рівень грамотності серед населення,
недоліки навчально-виховної роботи в
школах, переслідування кращих учителів,
варварський режим цензури у виданні книг
українською мовою.
Його педагогічна
спадщина заслуговує на творче
використання у роботі вчителів початкових
класів.
Софія Русова
(1856—1940) — видатна діячка національно-визвольного
руху, педагог, автор підручників,
письменниця, літературознавець, перекладачка,
автор багатьох досліджень з педагогіки,
історії, засновниця Академії наук в Україні,
співробітниця численних журналів і передусім
великий патріот України.
Русова (дівоче
прізвище Ліндфорс) народилась у с. Олешні
на Чернігівщині. Після закінчення Фундуклеївської
гімназії у Києві (1871) організувала перший
дитячий садок. З 1872 р. увійшла в Українську
громаду і присвятила себе культурно-освітній
роботі. В різних містах України (Києві,
Одесі, Єлисаветграді, Полтаві, Харкові
тощо) організовувала дитячі садки, недільні
школи, народні читальні, проводила просвітницьку
роботу. Працюючи співредактором педагогічного
журналу “Світло” (1910—1914), видає статті:
“Дитячий сад на національному ґрунті”
(1910), “До сучасного становища народного
учителя” (1912) тощо, зосереджує основну
увагу на проблемі створення національної
системи виховання й навчання. Знайомить
освітянську громадськість із здобутками
світової педагогічної думки, інформує
про події в учительському житті. За запрошенням
Фребелівського інституту читає слухачам
курс дошкільного виховання, виданий 1918
р. під назвою “Дошкільне виховання”.
Події 1917—1920
pp. стали наступним етапом освітянської
діяльності Русової. Будучи членом
Центральної Ради, увійшла до складу Міністерства
освіти Української республіки й очолила
відділи позашкільної освіти та дошкільного
виховання. В цей період нею перевидано
її “Український буквар”, “Початкову
географію”, написано понад 15 праць, що
узагальнюють її досвід: “Націоналізація
школи” (1917), “Нова школа” (1917), “Методика
початкової географії” (1918), “Початкова
освіта, засоби її проведення” (1918) тощо.
Наприкінці 1919 р. вийшла зі складу Міністерства
освіти, зневірившися в тому, що заходи
Наркомосу України сприятимуть відродженню
української системи виховання. Не змогла
зректися своїх національно-патріотичних
переконань і 1921 р. емігрувала за кордон.
У Чехословаччині розгорнула громадсько-просвітницьку
й педагогічну діяльність, що відіграла
значну роль у культурному розвитку укра-їнців-емігрантів.
Видала підручники “Географія. Європа.
Позаєвропейські країни” (1922), “Теорія
і практика дошкільного виховання” (1924).
З метою поширення педагогічних знань
заснувала у Празі Український педагогічний
інститут. Видані окремими книжками (“Єдина
діяльна (трудова) школа” (1923), “Нова школа
соціального виховання” (1914), “Дидактика”
(1925)) можна назвати першими українськими
підручниками дошкільного й шкільного
виховання. До кінця життя Русова поєднувала
педагогічну працю з громадською діяльністю,
пов'язаною з опікою над жіноцтвом і дітьми.
Педагогічні
пошуки Русової пройняті ідеєю
створення національної системи
освіти. Ідея відповідності виховання
суспільним потребам і вимогам
часу втілилась у принципі націоналізації
системи освіти — від дошкільних закладів
до вузу. Вважала, що концепція національної
освіти має вибудовуватися на засадах
сучасних положень психології та педагогіки
про закономірності та умови розвитку
дитини, про методи навчання й виховання,
найдоцільніші для певного віку. Важливе
місце в системі національного виховання
відводила навчанню рідним словом, відсутність
якого вважала однією з найбільших перепон
для розумового розвитку дитини.
Наукові й
практичні інтереси були пов'язані
з вихованням дітей дошкільного
віку, залученню їх до різноманітних
видів діяльності: художньо-естетичної,
навчальної, трудової, ігрової. Значну
увагу приділяла моральному, розумовому,
естетичному, трудовому вихованню.
Ідея виховання
у колективі — одна з провідних
у спадщині педагога. Вона була впевнена,
що тільки у дитячому товаристві формуються
моральність, воля, мужність, цілеспрямованість.
Питання моральності розглядала в дусі
християнського вчення про добро й зло,
вважаючи релігію частиною виховання.
Серед методів морального виховання виділяла
приклад батьків, учителів; бесіди, моральні
вправи, ігри; наголошувала на вихованні
позитивних звичок.
Приділяла
увагу структурі початкової школи
(навчання в ній має тривати
4—5 років), значенню мистецтва,
емоцій у вихованні дитини. Особливе
місце відводила дидактиці: визначенню
сутності навчального процесу,
його мети, функцій, змісту, принципів
і методів навчання. Розробила
класифікацію методів навчання:
за характером мислення (індуктивні
— аналіз, дедуктивні — синтез
і генетичні); за джерелом знань
(словесні, наочні й практичні); за
характером роботи (робота під контролем
учителя, самостійна робота). Намагалась
визначити системоутворюючі навчальні
дисципліни з метою встановлення міжпредметних
зв'язків. Пропагувала інтегративні курси
в перших класах: знайомство з рідним краєм,
рідною місцевістю. Ця навчальна дисципліна
мала об'єднати вивчення рідної мови, народної
поезії, географії, історії рідного краю.
При цьому арифметика, географія додаються
як засоби для загального ознайомлення
з числами, формами рідного краю.
Винятковий
педагогічний і громадський ентузіазм
Русової, її палка любов до
України в поєднанні з любов'ю
до людності планети були натхненним
прикладом для вчительства багатьох
країн.
Значний внесок
у розвиток української педагогічної
думки XIX — початку XX ст. зробили
також Микола Корф (1834—1883) — організатор
земських шкіл, педагог-методист, автор
підручника-читанки “Наш друг”, прихильник
спільного навчання хлопчиків і дівчат;
Михайло Коцюбинський (1864—1913) — видатний
письменник і педагог, прихильник розширення
педагогічної підготовки майбутніх вчителів,
відкриття педагогічних бібліотек, створення
належних умов для праці народних учителів;
Наталія Полонська-Василенко (1884—1942) —
педагог, історик, археолог, дослідниця,
перша жінка-професор Київського університету;
Степан Васильченко (Панасенко) (1870—1932)
— письменник і педагог, викривав русифікаторську
політику царизму, був знавцем дитячої
психології, порушував проблему народного
вчителя.
Запитання . Завдання
1. У чому виявлявся
антиукраїнський характер освітньої
політики московського царату?
2. Які дані свідчать
про зниження рівня освіченості й письменності
в Україні на початку XIX ст.?
3. Охарактеризуйте
освітню програму Кирило-Мефодіївського
товариства.
4. Визначте основні
позиції педагогічних поглядів
Т. Шевченка, М. Костомарова, П.
Куліша.
5. Обґрунтуйте значення
творчості І Шевченка для розвитку
національної школи.
6. Порівняйте стан
шкільництва XIX ст. на Правобережжі,
Лівобережжі та Західній Україні.
7. Побудуйте схему
систем и освіти в Російській
імлеріїуХІХст. (після реформи 1864 p.).
8. Розкрийте основні
особливості розвитку школи і
педагогіки на Закарпатті.
9. Наведіть основні
положення педагогіки К. Ушинського.
Уроки XX століття: шлях
до національної школи
Революційні зміни
в українському шкільництві й
становлення національної системи
освіти
Крах царизму
в Російській імперії у березні 1917 р. зумовив
виникнення Української Народної Республіки
на чолі з Центральною Радою. Проіснувавши
до кінця квітня 1918 p., Центральна Рада
здійснила низку заходів щодо розбудови
нової школи. Уряд УНР склав концепцію
національної освіти, в основу якої було
покладено принципи: громадсько-державного
характеру освіти; рівноправності усіх
громадян на здобуття загальної освіти;
навчання рідною мовою; запровадження
самоврядування у школі; пріоритетний
характер фінансування освіти; введення
загального, безплатного, обов'язкового,
світського початкового навчання.
Уряд гетьмана
Скоропадського (березень — грудень
1918 р.) продовжував політику розвитку
українського шкільництва, але
орієнтація на широке самоврядування
змінилася централізацією освітньої
справи, заохоченням приватної ініціативи
у заснуванні українських гімназій
та інших середніх шкіл, тривали
“українізація” школи та кількісне
зростання різноманітних навчальних
закладів.
У середніх
навчальних закладах, що залишалися
російськомовними, було введено як обов'язкові
предмети українську мову, історію та
географію України, історію української
літератури. Відкриваються нові вищі навчальні
заклади (серед них Катеринославський
університет у 1918 p.), започатковуються
Українська Академія наук, Педагогічна
академія, Національна бібліотека, низка
великих видавництв.
Більшовицький
режим, який переміг у громадянській
війні, спершу продовжував демократичні
перетворення в українській школі.
В духовному плані вони були певним
відлунням 1917—1920 pp. — часів існування
Української національної держави. Відкриваються
школи з українською мовою навчання, на
базі гімназій, міністерських і церковнопарафіяльних
шкіл утворюються чотирирічні й семирічні
трудові школи, з'являються дитячі бібліотеки,
забезпечуються соціальний захист та
виховання дітей-сиріт, безпритульних
дітей, доступність навчання. Основним
завданням системи освіти стає ліквідація
неписьменності та малописьменності,
яку було ліквідовано 1939 p., запроваджуються
загальна початкова освіта, перехід до
загальної семирічної освіти в місті й
на селі, поступово розширюється мережа
середніх шкіл у містах і районних центрах.