Iсторiя Украiнського шкiльництва та педагогiки

   Іван Федоров  (Іван Федорович Москвитин) (прибл. 1510—1583) — засновник книгодрукування  в Україні й Росії, просвітитель. У “Євангелии учительном” стверджує, що життєвий шлях людини залежить від неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ, висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. В 15.74 р. у Львові надрукував “Азбуку” — перший у східних слов'ян друкований підручник. Згодом її було перевидано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

   Стефан Зизаній  (Зизаній-Тустановський) (прибл. 1570 —  прибл. 1605—1610) — письменник, освітній  діяч, працював учителем братських  шкіл. Виступав проти соціальної несправедливості, національного й релігійного гноблення українського народу. Автор “Катехізису для шкільного навчання” (1595).

   Іван Вишенський (прибл. 1545—1550 — після 1620) — український полеміст, чернець, аскет. Проблеми освіти і виховання розглядав у тісному взаємозв'язку з іншими соціально-політичними проблемами, критикуючи єзуїтську систему освіти і виховання. Розглядаючи шкільну освіту як засіб виховання молодого покоління, прагнув захистити народ від впливів католицизму й уніатства. Виступав за проведення навчання рідною мовою, побудову його на традиціях рідної культури й народного виховання. Його освітня система ґрунтується на демократичних засадах: кожен селянин повинен читати. У творах “Викриття диявола-світодержця”, “Послання князю Острозькому”, “Суперечка мудрого латинника з немудрим русином ” пропагував ідею рівності всіх людей. Розробив методичні поради щодо навчання, самоосвіти, зокрема рекомендації майбутнім читачам. Ідеї його про свідоме й систематичне засвоєння матеріалу використовувались у братських школах і впливали на формування прогресивних дидактичних принципів.

   Памво Беринда (між 50—70 pp. XVI ст. — 1632) — відомий просвітитель, лексикограф, друкар, один із основоположників української поезії й драми. Відіграв позитивну роль у становленні й розвитку прогресивної педагогіки. Його вірші використовувались у братських школах, поширювались за межами України. Найвідоміша праця, над якою автор працював 30 років, — “Лексикон словено-русский и имён толкование” (Київ, 1627). За змістом це енциклопедичний словник, в якому зібрано до 7 тис. слів церковнослов'янською мовою і подано їх українські відповідники. Значна їх частина пов'язана з питаннями виховання, освіти і навчання, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію початку XVII ст.

   Кирило-Ставровецький  Транквіліон (? — 1646) — видатний  учитель Львівської та Віденської братських шкіл, просвітитель, проповідник. Вважав, що у формуванні майбутньої людини велике значення має виховання. У творах “Зерцало богословії”, “Євангеліє учительное” наголошував, що місце людини в суспільстві повинно залежати від її освіти, а не від походження. Гострота розуму залежить від вроджених здібностей, але глибина і різноманітність знань — від виховання. Вважаючи, що прагнення до знань є природною властивістю людини, наголошував, що кожен повинен збагачувати свій розум знаннями і поширювати їх серед інших.

   Єпіфаній Славинецький (? — 1675) — учений з енциклопедичними знаннями, вихованець, а згодом викладач Київської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. До оригінальних його праць належать до 60 слів-проповідей, серед яких — проповіді про корисність освіти, влаштування благодійних товариств тощо. Автор кількох філологічних праць: “Лексикона латинського”, “Філологічного словника”, “Лексикона греко-славено-латинського”. Перекладами світських книг сприяв розвитку освіти та формуванню наукової термінології. Великою популярністю у XVII ст. користувався твір Славинецького “Громадянство звичаїв дитячих” — збірник правил поведінки в школі, дома, на вулиці, вимог до мови тощо.

   Інокентій  Гізель (прибл. 1600—1683) — один з  видатних діячів української  культури XVII ст., філософ, психолог, письменник, професор, ректор Київської  колегії. Автор праць з філософії,  психології, теології. Зазначав, що  в основі процесу пізнання людиною навколишньої дійсності лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Оскільки процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини, вважав важливим розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню навколишнього середовища для формування особи, підкреслюючи, що стати людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

   Іоаникій  Галятовський (прибл. 1620—1688) — письменник-полеміст, публіцист, професор, ректор Київської колегії, сприяв прогресивному розвитку педагогіки. Автор одного з найкращих посібників з риторики — “Наука або способ зложення казання”, в якому подано рекомендації щодо підготовки й виголошення промов.

   Симеон Полоцький  (1629—1680) — видатний учений, який  зробив значний внесок у розвиток  педагогічної науки. Майже на 20 років раніше від Д. Локка  виступив проти теорії “вроджених  ідей”, будучи переконаним у тому, що людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання. Свої педагогічні положення, викладені у творах “Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребне суть”, “Обед душевный”, “Вечеря душевная”, доводить, спираючись на принцип природовідповідності виховання, не відкидаючи наявності вроджених якостей.

   Феофан (Єлеазар)  Прокопович (1681—1736) — церковний  і громадський діяч, просвітитель, письменник, педагог. Після закінчення Києво-Могилянської колегії (1698) продовжував навчання за кордоном. Професор риторики й піїтики в Київській академії, з 1710 р. — її ректор. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і став на чолі російської православної церкви. Організував школу, в якій застосовувалися передові для того часу методи виховання. Автор букваря “Перше учення отрокам”, курсу поетики “De arte poetika”. У “Духовному регламенті” виклав педагогічні погляди щодо організації шкіл, визначив зміст їх роботи, погляди на методику навчання й виховання.

   Григорій  Сковорода (1722—1794) — видатний  український педагог, поет, мандрівний  філософ, представник етико-гуманістичного  напряму вітчизняного просвітництва.  Син бідного козака із с.  Чорнухи на Полтавщині, здобув  освіту у Київській академії, продовжував навчання за кордоном  — у Відні, Мюнхені та Бреславі. Після повернення (1753) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні припинив педагогічну діяльність і з 1769 р. до смерті залишався мандрівним учителем.

   Свої педагогічні  погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам  виховання присвячено притчі  “Вдячний Еродій” та “Жайворонки”, “Байки Харківські”. Педагогічні  погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, високу моральність, любов до Батьківщини й народу. Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини. Висміював дворянсько-аристократичне виховання, протиставляючи йому позитивний ідеал виховання, мета якого — створення гармонійно розвиненої, “істинної”, вільної, щасливої, корисної для суспільства людини. Провідне значення надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову у школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Пропонував використання різноманітних методів навчання (бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх вчинків, дотримуванням режиму тощо). Підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, “як чистий кришталь”. Великого значення надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів, керівній ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення. Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали “українським Сократом”.

   З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Найвидатнішими з них були Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, С. Полоцький. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції.  

Запитання. Завдання

1. Які, на Вашу  думку, позитивні та негативні  наслідки мало для української  освіти тісне сусідство з католицьким  світом?

2. Розкрийте причини,  що зумовили існування двох  напрямів освіти в Україні  у XVI—XVII ст.

3. Покажіть розмаїття  типів шкіл в Україні в означений  період.

4. Охарактеризуйте  основні риси діяльності братських  шкіл.

5. Доведіть існування  вищої освіти в Україні в  XVI—XVII ст.

6. Які, на Вашу  думку, традиції козацької педагогіки  зберігаються у наші часи?

7. Доведіть актуальність  педагогічних ідей Г. Сковороди  для сучасної національної школи.  

У складі двох імперій: українська освіта та педагогіка наприкінці XVIII — на початку XX ст.

   Майже півтора  століття (з кінця XVIII до закінчення  Першої світової війни) українці  перебували під владою двох  імперій — 80% з них були у  складі Російської імперії, решта — Австро-Угорської.  

Антиукраїнська освітницька  політика московського царату і паростки національної школи 

   Входження  до Російської держави означало для України втрату самобутності української освіти, набуття нею рис уніфікованої імперської системи.

   Починаючи  з кінця XVIII ст., московська влада  намагалася знищити не тільки  традиційну українську освіченість,  але й народне шкільництво. Відібрання земельних маєтків в українських монастирів було відчутним ударом для українських шкіл, занепад яких входив у плани царського уряду. Катерина II вважала Київську Академію центром опозиції проти московського централізму, її політика поклала кінець українській школі вищого типу, проте сприяла появі російських шкіл для привілейованих станів (дворянства та духівництва) із обмеженою кількістю учнів, а також приватних пансіонів для дворянства по губернських містах. Із фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільськогосподарська школа в Миколаєві, музична в Катеринославі. Для дворянських дітей велике значення мало домашнє навчання. Звичайною школою для українського народу залишилася парафіяльна. Політика, що проводилася російським самодержавством, призвела до загального падіння рівня освіченості та письменності в Україні. Якщо у 1768 р. одна школа припадала на 746 жителів України, то в 1876 р. — на 6750 жителів. А загальна кількість студентів у трьох університетах (Київ, Харків, Одеса) становила 1200 осіб. Рівень загальної освіти українців, який у XVIII ст. був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, в XIX ст. став жахливим. Це було спричинено насамперед впровадженням кріпосного права та переконаністю правлячих кіл у тому, що освіта кріпакам не потрібна.Московський уряд намагався викорінити із школи українську культуру, рідну мову. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуев видав циркуляр, яким заборонявся випуск українською мовою будь-якої літератури, крім творів “изящной словесності”.

   У 1876 р.  Емським актом було заборонено  будь-яке українське слово; друкування, привезення з-за кордону українських книжок, часописів тощо. Заборонялися також українські вистави, промови та співи на концертах. Священики мали виголошувати проповіді виключно російською мовою.

   Ці акції викликали бурхливу реакцію українського народу і його духовної еліти: вчительства, письменників, вчених, діячів культури. Засуджуючи політику царизму в галузі освіти, вони відстоювали українську школу, права українців навчати своїх дітей рідною мовою на засадах багатовікової національної культури, порушуючи питання про незадовільний стан народних шкіл та вчителів.

   Наприкінці XIX — на початку XX ст. політиці  заборони української мови і  культури активно протидіяли  “Просвіти”, які ставили за мету  сприяння освіті українського  народу його рідною мовою. Перша організація “Просвіти” виникла в 1898 р. у Львові. Революція 1905—1907 pp. сприяла відкриттю просвітніх товариств у Києві, Одесі, Чернігові, Житомирі, Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Миколаєві та інших містах. Вони впроваджували в школи українську мову, історію України, дбали про видання українських підручників, книжок, порушували питання про відкриття українських шкіл, проводили свята за народними традиціями тощо. У цей період видавництвом “Український вчитель” було видано “Українську граматику для школи” Г. Шерстюка, “Арифметику для українських шкіл” О. Кониського, “Граматику (Букварець)” С. Черкасенка та ін.

   Значну просвітницьку  роботу проводив педагогічно-освітній  щомісячник “Світло”, що висвітлював питання дошкільного, шкільного та позашкільного виховання, відстоював права української школи та української мови в ній. Давав цінні поради вчителям, вихователям, батькам з різноманітних освітньо-виховних проблем. Діяльності товариств “просвіти” протидіяла система самодержавства, з її механізмом переслідувань та репресій.

   Тож завдяки  невтомній праці прогресивних  діячів освітянської ниви, громадськості  кінця XIX — початку XX ст. вдалося  зберегти основи національного  шкільництва і традицій, української  педагогічної думки. 

Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського товариства 

   Таємна політична  організація “Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія”, заснована у грудні 1845 p., складалася з відомих прогресивних діячів України, в тому числі діячів освіти. Серед них — Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Маркевич, П. Куліш, О. Навроцький та інші. Незважаючи на короткочасне існування товариства, ним вироблено і прийнято “Статут”, програму — “Книгу буття українського народу” (“Закон Божий”), “Головні правила товариства”, звернення до “Братів українців!” та до “Братів Великоросіян і Поляків!”, в яких відображено основні ідеї товариства.