Туристичні регіони Прикарпаття та їх привабливість для туристів

         Регіональними особливостями характеризуються  різні галузі традиційної духовної  культури жителів бойківського  краю. У календарних і сімейних  звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях,  звичаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, передусім тісний зв'язок з житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема колядки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані змістом з місцевими історичними, побутовими подіями.

         Має самобутній характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного малярства XVI–XVIII ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

         Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приділяли І. Вагилевич, І. Франко, М. Зубрицький, В. Охримович, І. Свєнціцький та ін. Цінні колекції етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу АН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю у Львівському музеї народної архітектури і побуту[17; c.68].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

        2.2. Гуцульщина – туристичний регіон Прикарпаття

       Гуцульщина – український етнокультурний регіон, край українських верховинців, гуцулів, що розташований на південному-сході Українських Карпат.

  Гуцульщина займає в південно – східній частині українських Карпат частину Галичини, Буковини, Закарпаття, в сточищі рік Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси [див. додаток 3].

         Південні та північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини рік. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, Чорногори й північними схилами Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена – Делятин – Яблунів –Пістинь – Косів – Кути (Косівський район) – Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвина й Монастирчан; на заході гуцули заселяють усю долину Тиси по Рахів; східна межа Гуцульщини – лінія Вижниця – Берегомет – Мигове – Банилів-Підгірний. Кілька гуцульських сіл (село Поляни та його околиці) є і на румунській Мармарощині [24; с.9]. 

          Назва “Гуцульщина” походить від назви населення “гуцули”. Етимологія даного слова так і досі ще чітко не з’ясована. Мабуть, найбільш поширеною версією його походження є співзвучність слова гуцул(и) з румунським словом “розбійник”. Так румуни нібито називали своїх українських сусідів за поширений серед них Опришківського руху. Деякі автори виводили походження назви гуцули від слова “кочувати” шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати – кочули – гоцули – гуцули [11; c.45].    

          Гуцульщина – це найкраща частина України нашої, замаєна зеленню лісів, верхами гір, гніздо свободи й волі, до якого не сягала віками ворожа рука! А що найважливіше, не мав гуцул рабської душі. Заховував предківські чесноти: свободолюбність, мужність, відвагу, войовничість, безбоязкість і лицарскість. Свої гори, хоча життя в них не було легке й повне всяких небезпек, любили гуцули понад усе, бо в них могли вести свобідне життя. Тому то й боронили їх перед чужинцями, яких називали зайдами – “зайдеями” й чужою поганню – “нехар’ю”. Творили озброєні загони – йшли в “опришки” й гнали геть ту “нехар” від гір. Любив і цінив гуцул свободу й ненавидів її ворогів, тож і боронив волю своєго народу, де, і як міг, бо знав: краща смерть за волю, ніж животіння в неволі… Мали старинні греки свою Гелладу й Спарту, наша ж Гуцульщина була одночасно Гелладою і Спартою.

        Одяг гуцульський відзначається мальовничістю, колоритністю і мистецьким смаком. На гуцулові біла, власного виробу сорочка, з переду вишита, пущена по штанях – “портіницях”, звичайно з чорного або крашеного на червоно сукна – зимою білих вовняних “ґачах”, підперезаних широким ременем “чересом” – із різними прикрасами-витисками й “дармовисами”. На ногах скіряні ходаки-постоли, прив’язані “волоками”, ноги у вовняних панчохах – “капчурах”, обплетені кольоровою волічкою. Через плече перевішена скіряна торба – “тобівка”, завжди прикрашена витисками й мосяжними ґудзиками. Поверх сорочки “киптар”, кожушок без рукавів, нашитий кольоровими саф’яном із мідяними і мосяжними капелями й ґудзиками, часто ще й прикрашений кольоровою волічкою. На голові чорна кресаня з “гальоном”, трісунками й павами. На киптарі сердак – “байбарак” із чорного або крашеного сукна, теж пристроєний різними нашивками й кутасами. Давно, майже в кожного гуцула були за чересами (широкий складаний ремінь) пістолі з різьбленими рукоятями, через одне плече порошниця з оленячого рога, різьблена, через друге – рушниця-пушка. Ще більш барвистою була ноша гуцульського жіноцтва. Дівчата не прикривали голов, уплітали в коси жовті “поплітки” з мосяжними “бовтицями”. На сорочках “плечики”, а то й рукави – пізніше й “брацарі” були вишиті, – киптарики, різно нашивані, або гафтовані, поверх них сердаки, багато прикрашені. Переважали краски: червона й чорна з додатками жовтих, зелених, часом синіх і рожевих [див. додаток 1].

          Гуцульщина – це гори, це частина Карпат, це Бескид лісистий, зелений, із темними віковічними лісами з найвищим гірським пасмом, Чорногорою, понад яку спинаються до небес її верхи. Поза границею лісів простягаються полонини з буйними, сочистими травами. Найвище пасмо в гуцульських Карпатах – Чорногора з “королевою” гірських верхів, Говерлею, “королем” Піп Іваном і стрімким Петросом. Красі наших гуцульських гір немає рівної в цілому світі. Наша Гуцульщина – це наче святиня, здвигнена руками найбільшого митця-будівничого, самого Господа, повна краси й чарів, якими не можна начудуватися й надивуватися. До тієї величньої святині повинні би заходити тільки ті, хто чисті серцем і непорочні духом, ті, хто вміють подивляти красу гірської природи й захоплюватися нею до безтями [див. додаток 2].

          Гуцульщина не лише багата надземською красою, багата ще й скарбами нашого минулого, які зберегла й заховала впродовж віків. У Зеленому Бескиді, в його темних лісах - борах, у скельних печерах, на дні нетрів, у вічних шумах лісів і клекотах шалених потоків, у глибині озер, та й у гарячих серцях й глибинних душах гуцулів заховане первобуття нашого народу, давне, минуле [17; c.56].

          На Гуцульщині розвиваються такі види туризму:

• гірськолижний туризм;
• піший туризм;
• лікувально-оздоровчий туризм;
• сільський зелений туризм;
• культурно-пізнавальний та екскурсійний туризм;
• екологічний туризм;
• діловий туризм;
• молодіжний туризм;
• спортивний туризм;
• водний туризм,
• релігійний туризм.

2.3. Лемківщина – туристичний регіон Прикарпаття

         Лемківщина –  українська етнічна територія, на якій здавна проживала етнографічна група українців – лемки. Розташована в українських Карпатах (по обох схилах Сх. Бескидів) між ріками Сяном і Попрадом у межах сучасної Польщі, та на північний захід від ріки Уж на Закарпатті до ріки Попрад у Словаччині. Загальна площа бл. 3,500 км² [див. додаток 3].

           Назва лемки зустрічається в джерелах з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні тільки, лише). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті[17; c.79].

        Лемки, як етнографічна група, мають свою говірку, духовну та матеріальну культуру. Як зазначає В. Кубійович, з одного боку вони архаїчні, а з другого - зазнали впливу словацько-польського оточення. Лемки в порівнянні з іншими етнічними групами українських горян, більше прив’язані до своїх гір, традиційних форм життя і церкви та відпорні на зовнішні впливи. Це і в значній мірі зберегло їх від денаціоналізації. Щодо матеріальної культури лемків, то вона бідніша в порівнянні з гуцульською. Лемківські садиби збудовані з дерева, вони переважно однобудинкові, дахи із гонти. Житлова частина таких будинків сіньми відділена від господарської. Лемки віддавна займаються різьблярством, виділяються своєрідним пісенним фольклором. Вони створили чимало оригінальних весільних та жартівливих пісень [30]. 

        На Лемківщині народилась ціла когорта видатних людей, зокрема народних героїв, церковних і громадських діячів, науковців, письменників, художників і музикантів, артистів і співаків. Так, ватажками антифеодальної боротьби на Лемківщині в XVII ст. були Василь Полос та Андрій Савка. Найбільше з Лемківщини вийшло церковних діячів, зокрема митрополит Йосиф Сембратович, кардинал Сильвестр Сембратович, єпископи: Т.Полянський, Ю.Пелеша, Й.Коциловський, церковний діяч І.Могильницький, вчені - богослови і професори Львівського університету О.Й.Делькевич, О.Т.Мишковський та ін.

       З Лемківщини походять письменники Володимир Хиляк, Франц Коковський, Іван Филипчак, Юрій Тарнович, поет Богдан Антонич та композитор Михайло Вербицький, визначний лемківський різьбяр Михайло Орисик, вчені Володимир Кубійович та Михайло Грушевський. 

        З Лемківщини у Львові працюють народні артисти України, відомі співачки сестри Марія, Ніна і Даниїла Бойко, в їхньому репертуарі значне місце займають лемківські пісні. Зараз на Лемківщині (в Польщі) працює популярна хорова капела “Лемковина” (керівник і диригент Я.Трохановський), створено музей лемківської культури з ініціативи Федора Гоча. Щороку тут проводиться багатолюдний фольклорно-етнографічний фестиваль “Ватра”. На словацькій Лемківщині у м. Пряшеві функціонує Український національний театр, а при ньому Піддуклянський український народний ансамбль пісні і танцю. Масові фестивальні свята щорічно проводяться в Свиднику. Тут і працює музей української культури, де видаються журнали “Дукля”, “Дружно вперед”, тижневик “Нове життя”. В Україні, куди переселені лемки, дальшого розвитку набуло їх народне мистецтво. Тут розвинулося ряд осередків різьбярства, зокрема у Львові, Стрию, Трускавці, Моршині, Підгайцях, Бережанах. З них виросли такі майстри як заслужений діяч мистецтв України Василь Одрехівський, брати Юрій і Мирон Амбіцькі, Лука Біганич, Іван Мердак, Андрій Сухорський із синами та ін [29].

 

 

 

 

 

 

Розділ 3. Пропозиції та рекомендації щодо покращення розвитку туризму на Прикарпатті

 

  Збільшення площі рекреаційних зон а області можливо також шляхом організації регіональних ландшафтних парків. Регіональні ландшафтні парки можуть бути загальнорекреаційними, спортивно-туристичного і санаторно-курортного значення.

  Виходячи із сказаного, в основу планування розвитку рекреаційно-оздоровчого комплексу має бути покладена ідея природно-історико-етнографічної рекреації, яка базуватиметься на створенні рекреаційного середовища та найбільш раціональному використанні територіальних поєднань природних умов, ресурсів, історичних і архітектурних пам'яток. У перспективі можуть бути створені природно-історико-етнографічні рекреаційно-туристичні комплекси Туцульщина", "Бойківщина" та ін.

  У цих регіонах ми маємо унікальне поєднання неповторних ландшафтів, історичних і етнографічних пам'яток, а також пам'яток природи, культури, побуту населення. Насамперед заслуговує на увагу створення природно-історико-етнографічного комплексу "Бойківщина" [19; c.47].

  Будівництво у цьому районі санаторіїв, лікарень, пансіонатів - дворів, виконаних з дерева у традиційно бойківському архітектурному стилі, спортивних комплексів, кемпінгів сприятиме визначенню нових туристських маршрутів та їх поєднанню в єдиному курортно-туристичному комплексі, розрахованому на повне залучення до цього процесу місцевих природних умов, різноманітних мінеральних вод, лікарських рослин та ягід.

  Розвитку туризму на Прикарпатті сприяє Програма розвитку туризму в області до 2005 року. Згідно з документами Гаазької конференції про пріоритетний розвиток внутрішнього (національного) туризму та з урахуванням його великого виховного потенціалу і можливостей у формуванні особистості громадянина, поліпшенні організації активного відпочинку населення, в тому числі дітей та молоді, першочергове значення надаватиметься розвитку екскурсійної справи, маршрутно-пізнавальному та спортивно-оздоровчому туризмові. З цією метою передбачається туристичний маршрут по Дністру "Блакитна дорога" з оглядом Дністровського каньйону та замків у Галичі, в селах Маринополі, Раківці та селищі Чернелиці, розроблено мережу туристично-екскурсійних маршрутів по місцях, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою на території області: “На батьківщину Д.Вітовського”, “На батьківщину С.Бандери”, “Родинне гніздо Шухезичів”, “Слідами Лепкого на Прикарпатті”, “Шляхами О.Довбуша”. Планується також відновити туристичні маршрути “Карпатський автобусний” і “Прикарпатське кільце”, відновити роботу обласного, Калуського та Коломийського туристичних клубів, створити їх в інших районах, провести експедицію з вивчення печер області і включити їх у державний реєстр та перелік об'єктів тощо.